Читати книгу - "Путівник по галактиці для космотуристів"

Фантастичний роман

Далеко від центральних магістралей, на західній околиці Галактики, у глушині є непримітне жовте світило.

А за дев’яносто два мільйони з невеликим лишком миль від нього по геліоцентричній орбіті обертається нічим не показна блакитна планета. Вершини еволюції на ній сягнула біологічна форма, що походить від приматів. Яскравим свідченням примітивності цієї біоформи може бути хоча б той факт, що її представники й досі вважають найбільшим досягненням технічного прогресу електронні годинники.

Єдине, що по-справжньому хвилює людство (саме так називали себе представники біоформи блакитної планети), так це проблема, як досягти загального щастя, при тому, що переважна частина мешканців планети не вважала себе щасливою протягом більшої частини свого життя. Було запропоновано чимало засобів вирішити цю проблему; більшість із них мали на меті змінити переміщення маленьких зеленкуватих папірців. Та, хоч це і дивно, самі зеленкуваті папірці не вважали себе нещасливими.

Але, не зважаючи на всі зусилля, загальне щастя лишалося недосяжним. Здається, до нього і не можна було наблизитися, бо серед людей водилося немало жаднюг, а більшість, навіть володарі електронних годинників, вважали себе знедоленими.

З кожним днем зростали лави тих, хто вважав, що людство як вид припустилося страшенної помилки, коли спустилось із дерев на землю. Дехто ішов ще далі і стверджував, що життя не слід було випускати з первісного океану.

Нарешті одного чудового дня, через дві тисячі років по тому, як одного чоловіка прибили цвяхами до дерева (він намагався довести, що любити ближнього — це прекрасно), прийшло прозріння. В одному із барів Рікмансворта прозріла дівчина. Вона знайшла спосіб вирішити проблему, як зробити світ щасливішим і добрішим. Рішення було настільки логічним і простим, що аж ніяк не могло не спрацювати. І саме головне — не було потреби нікого ні до чого прибивати цвяхами.

Шкода, звичайно, що перш ніж вона підійшла до телефону, аби сповістити про своє відкриття, трапилась прикра і безглузда катастрофа. Відкриття було загублено навічно.

Але мова піде не про дівчину.

Ітиметься про ту саму прикру й безглузду катастрофу та про деякі її наслідки.

Оповідь також торкнеться книжки з дивною назвою «Путівник по Галактиці для космотуристів». Книжка ця ніколи не видавалась на Землі. А до цієї жахливої катастрофи жоден землянин навіть не здогадувався про її існування.

Але це аж ніяк не применшує достоїнств книжки.

Без перебільшення можна сказати, що «Путівник» — найкраща з усіх книжок, що були видані видавничим об’єднанням сузір’я Малої Ведмедиці. Мене беруть сумніви, що хтось із землян чув про це уславлене об’єднання.

Крім того, «Путівник» набагато популярніший за «Небесний омнібус». За тиражем він лишив далеко позаду такі бестселери, як «П’ятдесят сім нових забав за умов нульової гравітації» і навіть філософську трилогію Улона Колюфіда «У чому помилився Бог», «Нові дані про найбільші помилки Бога», «Хто він, власне, такий цей Бог».

У більшості високорозвинутих цивілізацій Зовнішнього Східного Кільця Галактики «Путівник» повністю замінив «Велику Енциклопедію Галактики». Не зважаючи на неминучі вади — друкарські помилки і неперевірені факти, що грунтуються на чутках, — «Путівник» досконаліший за ортодоксальну «Енциклопедію» з таких причин.

По-перше, «Путівник» дешевший.

По-друге, на титульному аркуші є прекрасна порада — «Без паніки», — набрана розбірливим, приємним для ока шрифтом.

Історія про Четвер, у який трапилась та жахлива й безглузда катастрофа, а також про деякі її наслідки і про те, яку роль у всій цій справі відіграв «Путівник», починається досить ординарно.

Історія починається з дому.

На околиці села, на пагорбі, стояв дім. Фасадом він був повернутий до безкраїх нив Західної Англії. Звичайний цегляний будинок — нічого особливого: старий будинок, якому років із тридцять. Чотири вікна його були розташовані ніби навмисне так, щоб не викликати захвату у випадкового перехожого.

Артур Дент був власником цього будинку і тому цей витвір архітектурного мистецтва так-сяк його влаштовував. Він жив у будинку майже три роки. Раніше мешкав у Лондоні, але виїхав звідти. Місто дратувало Артура. Йому було років тридцять, він був високий, чорнявий, і його весь час переслідувало почуття внутрішнього розладу. Артура непокоїло питання — з якої це причини люди завжди цікавляться, чому в нього такий занепокоєний вигляд. Артур працював на місцевій радіостанції й запевняв своїх друзів, що його робота набагато цікавіша, ніж вони можуть уявити. Та певно воно так і було: більшіть Артурових друзів працювали в рекламі.

У ніч із середини на четвер пішов дощ, путівець розвезло. На ранок визирнуло яскраве сонце і його проміння востаннє осяяло оселю Дента.

Місцева рада не попередила господаря будинку, що має намір розгорнути будівництво проїзду.

У той самий четвер уранці Артур почувався мерзотно. Він прокинувся о восьмій, підвівся, мов сомнамбула, пройшовся по кімнаті. Відчинив вікно, побачив бульдозер, знайшов капці. Потім почовгав до ванної вмиватися. Паста. Щітка. Зуби.

Дзеркало вирячилось на стелю. Він вирівняв його. У дзеркалі на мить майнув ще один бульдозер. Він знову його вирівняв. Тепер у дзеркалі з’явилася його щетина. Артур зголив її, змив мило, витерся. Пішов на кухню пошукати чогось смачного.

Вода. Чайник. Холодильник. Молоко. Кава. Позіхання.

Слово «бульдозер», що засіло в голові, спливло, на поверхню у пошуках асоціацій.

Бульдозер за вікном мав таки значні розміри.

«Жовтий», — майнуло в Артура при погляді на бульдозера, і він почвалав до спальні вдягатися.

Спочатку зайшов до ванної кімнати, випив склянку холодної води, потім ще одну. Похмільний синдром? Чи напередодні пив? А напевно пив. Побіжно глянув на себе