Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

Переклад з російської Івана Сподаренка

Малюнки Євгена Котляра

Перекладено за виданням: Анатолий Алексин. Повести, «Детская литература», 1972.

Кожного разу, коли ти розгортаєш нову книгу, то наче прочиняєш чарівні двері у новий, незнаний тобі світ, який населяють герої роману чи повісті, казки чи оповідання. І від того, хто вони, які вони, ці герої, залежить твій настрій. Буває (не будемо приховувати), що тобі відразу стає не дуже затишно, не дуже цікаво, а то й просто нудно у тому світі і, тільки зазирнувши, ти без жалю зачиняєш чарівні двері, згортаєш книжку і біжиш грати у футбол, у «класики», вмикаєш телевізор абощо. А буває навпаки: з перших сторінок тебе настільки захоплює те, чим живуть герої, що ти забуваєш про все на світі, навіть про їжу, ти не чуєш, як тебе гукають друзі, як тебе кличе до столу мама. Ти не можеш відірватися і коли книжка закінчується (всі книжки закінчуються)… І чим цікавіша, тим швидше вона закінчується), і ти ладен почати її знову. Іноді так і робиш. Бо яке ж то щастя — по-справжньому захоплююча книжка!..

Сміливо розгортай, друже, книгу, яка лежить перед тобою, прочиняй двері у світ її героїв. Вони твої ровесники, ти зустрінешся з ними, наче з давніми знайомими, бо вони схожі на тебе, думають, як ти, відчувають, як ти, і діють так, як дієш, або міг би діяти, чи мрієш діяти ти.

Якщо це твоя перша зустріч з книжками Анатолія Алексіна, я тобі щиро заздрю. Бо тебе чекає радість першого знайомства з письменником, який стане твоїм другом на довгі роки, може, й на все життя. А радість першого знайомства особливо гостра й пам'ятна.

Я не стану переповідати тобі, про що ця книжка. Я сам не люблю читати передмови, в яких переказується зміст книжки. На мою думку, такі передмови забирають у читача радість несподіванки, таємниці. А почуття таємниці, як сказав великий фізик Альберт Ейнштейн, — одне з найгостріших людських почуттів. Таємниця не обов'язково ходить у темному плащі незнайомця з піднятим коміром. Таємниця — це все те, чого ти ще не знаєш…

Отже, я не стану переповідати тобі зміст повістей Анатолія Алексіна.

Скажу тільки одне. Якщо ти любиш сміятися (а я, чесно кажучи, не бачив людей твого віку, які не любили б сміятися), ти не раз усміхнешся, читаючи цю книжку. Анатолій Алексін належить до тих рідкісних письменників, які володіють секретом справжнього гумору, які вміють писати весело.

Але, якщо ти любиш тільки сміятися, мені жаль тебе — ти не зрозумієш тоді психологічної глибини його творів. Бо, як і в живому житті, в них поряд з усмішкою, з радістю живе і страждання і горе… І, може, найбільше герої Анатолія Алексіна приваблюють тим, що вміють співчувати, співпереживати, розуміти і поділяти чуже страждання, чужі прикрощі, чуже горе. А це — найголовніша риса, яка робить людину людиною. Недарма цю рису називають «людяність»…

Я певен, що ти розумієш це.

Анатолій Алексін написав багато книжок — і для дітей, і для юнацтва, і для дорослих. Вони перекладені на десятки мов народів Радянського Союзу та зарубіжних країн. В театрах ідуть його п'єси, кіностудії випускають фільми за його сценаріями.

Анатолій Алексін — лауреат Державних премій СРСР та РРФСР, премії Ленінського комсомолу, Міжнародної премії соціалістичних країн імені Максима Горького. Він член-кореспондент Академії педагогічних наук, секретар правління Спілки письменників.

А ще в нього почесне є одне звання, присвоєне йому читачами, — улюблений. Улюблений письменник мільйонів і мільйонів читачів в усіх куточках неосяжної нашої землі.

Цього року Анатолію Георгійовичу Алексіну виповнюється шістдесят.

Тож давай побажаємо йому доброго здоров'я, сонця, натхнення і багато-багато нових книжок на радість тобі і твоїм батькам. І хай ніколи не втомиться він робити добро — і в книжках, і в житті.

ВСЕВОЛОД НЕСТАЙКО

Усе своє свідоме життя я мріяв їздити і мандрувати.

Пам'ятаю, наприклад, коли я був іще зовсім маленький, я щодня їздив з бабусею на трамваї у дитячий садок. Тоді я мріяв бути вагоновожатим. Удома я витягував на середину кімнати стару дерев'яну валізу й ставив її «на попа». Це був електромотор. Сам я вмощувався на табуретці перед валізою і три години підряд крутив ручку від м'ясорубки. На «поворотах» я постукував чайною ложечкою по дну старої, закіптюженої алюмінієвої каструльки — давав дзвінки. «Лізуть під самі колеса! Життя їм, чи що, набридло?» — бурмотів я собі під ніс. Я чув, що саме так лаються вагоновожаті.

За моєю спиною були розставлені стільці. На найостаннішому стільці завжди сиділа бабуся зі шкіряною авоською на грудях (я приладнав до сумки мотузяні тасьомки). Бабуся була й за кондуктора, й за контролера. Та тільки іноді бабуся засинала, схиливши голову на авоську, — напевне, стомлювалася від довгої дороги. І тоді я замість неї пошепки оголошував зупинки й пошепки гримав на пасажирів: «Ну чого стали? Проходьте вперед, там люди на підніжці висять!»

Але насправді в моєму вагоні був лише один пасажир — чорний кіт, на ймення Паразит. Це бабуся його так назвала за те, що він якось з'їв цілу миску курячих котлет. Більше кіт ніколи нічого не цупив, а ім'я за ним так і