Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Історія пана Зоммера 📚 - Українською

Читати книгу - "Історія пана Зоммера"

200
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Історія пана Зоммера" автора Патрік Зюскінд. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «Історія пана Зоммера» була написана автором - Патрік Зюскінд, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "Історія пана Зоммера" в соціальних мережах: 

Патрик Зюскінд (нар. 1949 р.) — німецький письменник, що здобув широку популярність романом-бестселером «Запахи», перекладеним багатьма мовами світу (український переклад надруковано у «Всесвіті» 1993 p., № 11–12).
Пропонуємо читачам нову повість Зюскінда, вперше опубліковану 1991 року в Швейцарії.
Це історія дивного та сумного пана Зоммера, розповідь про якого ведеться від імені сусідського хлопчика.

З німецької переклала Ірина ФРИДРИХ[1]
Перекладено за виданням: Patrick Süskind. Die Geschichte von Herrn Sommer. — Diogenes Verlag, Zurich, 1991.
Надруковано у журналі «Всесвіт», 1995 р., № 1, ст. 4 — 25.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 14
Перейти на сторінку:
Патрик ЗЮСКІНД
ІСТОРІЯ ПАНА ЗОММЕРА
Повість

Коли я ще лазив по деревах, — а це було давно-давно, багато десятиріч тому, — я ледве сягав метра зросту, носив черевички двадцять восьмого розміру й був такий легенький, що міг літати. Та ні, не брешу, я справді міг літати — ну, майже міг, чи скажімо краще так: відчував у собі здатність літати, досить лишень було дуже захотіти… Бо точно пригадую: якось я справді ледве не полетів. То було восени, я ходив тоді до першого класу, і, коли повертався зі школи додому, знявсь такий вітрюган, що я, навіть не розчепірюючи рук і опираючись на вітер під таким самим гострим кутом, як ото стрибун на лижах із трампліна, ба ще й під гострішим, міг летіти й не падати. І коли я біг отак навпроти вітру із Шкільної гори, — бо школа стояла на пагорбі за селом, — біг, розкинувши руки й лише трішки відштовхуючись від землі, вітер підхоплював мене так, що я без найменших зусиль міг робити стрибки на два-три метри заввишки та на десять-дванадцять — уподовж. Ну, може, й не аж такі вже високі й довгі, та хіба це має тепер якесь значення! Важливо те, що я майже летів, і якби тільки був розгорнув поли пальта, схопивши їх за ріжки й наставивши мов крила, — вітер остаточно підняв би мене вгору, і я з неймовірною легкістю полетів би від Шкільної гори над долиною аж ген до лісу, й далі над лісом униз до озера, де стояв наш будинок, і, на превеликий подив батька, матері, сестри та брата, які були для літання вже занадто старими й важкими, виписав би над садком елегантне коло, поширяв би ще над озером, полетів би аж до того берега, а потім неквапом ковзнув до хати, аби не спізнитися до столу на обід.

Але я не розстібав пальта й не злітав по-справжньому вгору. І не тому, що боявся літати, а просто не знав, як і де приземлюсь і чи взагалі зможу приземлитися. Тераса перед нашим будинком була надто тверда, садок — замалий, а вода в озері — надміру холодна. Піднятися — не проблема. Але як потім спуститись?..

Так само складалося й із лазінням по деревах: вибратись нагору було зовсім неважко. Перед очима стирчали гілки та сучки, їх легко налапати й перевірити на міцність, перш ніж підтягтись чи поставити ногу. А от братися донизу важче, нічого не видно, доводиться наосліп шурхати ногою в гілляччі, доки надибаєш опору, яка часто виявляється зовсім ненадійною, трухлявою чи слизькою. І тоді ти або зісковзуєшся, або провалюєшся, і якщо не встигнеш обіруч учепитися за якусь гілку, впадеш каменюкою додолу, підкорившись чинному й понині так званому законові падіння, що його італійський вчений Галілео Галілей відкрив ще чотириста років тому.

Найболючіше я забився, падаючи з дерева, того ж таки року, коли ходив до першого класу. Падіння почалося на висоті чотири з половиною метри, зі смереки, й відбувалося достоту за першим Галілеєвим законом, який звучить так: відстань, подолана падаючим предметом, дорівнює половині добутку з прискорення сили земного тяжіння та часу в квадраті (S = 1/2g×t2); отож падіння тривало рівно 0,9578262 секунди. Це екстремально короткий час. Коротший, ніж потрібно для того, щоб полічити від двадцяти одного до двадцяти двох, коротший навіть, ніж час, за який устигаєш вимовити саме число «двадцять один»! Усе відбувалося так швидко, аж я не міг ні розчепірити руки, ані розстебнути пальто й використати його як парашут; навіть не встиг подумати, що падати мені, власне, зовсім ні до чого, бо я ж можу літати. Анічогісінько не встиг я подумати за ці 0,9578262 секунди, й перш ніж узагалі збагнув, що падаю, гепнувся на землю вже за другим Галілеєвим законом падіння (v = g×t) зі швидкістю понад 33 кілометри, та ще й з такою силою, що переламав потилицею гілляку завтовшки як моя рука. Силу цю називають силою ваги. Вона не просто тримає світ ізсередини, а й має таку капосну звичку: все, велике воно чи мале, з грубою міццю притягати до себе. Лише коли спочиваємо в материнському лоні чи, пірнувши, шастаємо під водою, ми начебто почуваємо вивільнення з-під її влади. Крім цієї елементарної мудрості, я здобув унаслідок падіння ще й добренну гулю. Вона за кілька тижнів розсмокталась, однак з роками на тому самому місці, де колись була, я почав відчувати дивну сверблячку та постукування, тільки-но змінювалася погода, особливо взимку. Та й нині, за сорок років по тому випадкові, моя потилиця править мені за надійний барометр, і я можу точніше, ніж метеорологічна служба, прогнозувати, чи завтра йтиме дощ, а чи падатиме сніг, чи буде сонячно, а чи насувається буря. І ще я думаю: почуття непевності й незібраність, на які я досі слабую, є запізнілим наслідком того падіння зі смереки. Так мені, наприклад, стає дедалі важче не відходити від теми, формулювати коротко й чітко певну думку, а коли розповідаю таку історію, як оця, то мушу добре пильнувати, щоб не втратити нитку, бо тоді почну перескакувати з п'ятого на десяте, а під кінець і геть забуду, з чого почав.

Отже, коли ще лазив по деревах, — а лазив я довго й добре, — я не тільки падав! Я міг видряпатися на дерево з голим стовбуром, без нижніх гілок, умів перелазити з дерева на дерево, будувати собі засідки у верховітті, а якось навіть спорудив на дереві посеред лісу, на висоті десять метрів, справжнісінький будинок з дахом, вікнами та килимами. Мені здається, найбільше часу в дитинстві я провів на деревах — там я їв, читав і спав, завчав англійську лексику та латинські неправильні дієслова, математичні формули та фізичні закони, як наприклад оті Галілеєві, на деревах виконував шкільні домашні завдання, усні й письмові, а ще полюбляв пісяти з дерева крутою дугою, так щоб аж листя чи глиця шелестіли.

На дереві було спокійно, тут ніхто тебе не чіпав. Сюди не долинав ні вимогливий поклик матері, ані настирливий крик старшого брата, тут були тільки вітер, шерех листя й тихе порипування стовбурів… І панорама, чудова неосяжна панорама: я сягав поглядом не лише над нашим будинком і нашим садком, а й понад іншими будинками та

1 2 ... 14
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія пана Зоммера», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія пана Зоммера"