Читати книгу - "Списоносці"

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Скорочений переклад з угорської М. В. Лембака та О. Д. Барана.

Художнє оформлення та ілюстрації В. І. Пойди.

За кілька хвилин до десятої Міклош Герендаш вийшов з торговельного представництва і попрямував у посольство, яке було поруч. За домовленістю, посол мав прийняти його о десятій годині.

Герендаш приїхав до Берліна на переговори в торговельних справах. Але тепер мусив просити допомоги в угорського посольства у питанні, яке зовсім не стосувалося його відрядження.

Два дні тому в кафе на Фрідріхштрасе він зустрів Марію Перлакі. Ця дівчина ще у 1949 році емігрувала з Угорщини і тепер жила в Західному Берліні. Вона благала Міклоша поклопотатися перед угорськими властями, щоб їй дозволили повернутися на батьківщину. Спочатку Герендаш і слухати не хотів про це. Адже Марія зрадила батьківщину і його. Але коли дівчина щиро розповіла про злигодні, яких зазнала на чужині, Міклош вирішив допомогти їй.

Коли він увійшов до кабінету посла, з-за стола підвівся широкоплечий, кремезний чоловік і рішуче попрямував назустріч гостеві.

Міцний потиск руки посла, його лагідний, уважний погляд зворушили Міклоша, і він відчув себе як дома.

— Прошу, сідайте, товаришу Герендаш, — показав посол на крісло. — Я знав, що ви в Берліні, мені навіть в основному відомо, чого ви приїхали.

— Пробачте, але я просив прийняти мене в справі, яка не стосується мого відрядження.

— Слухаю вас, — ввічливо посміхнувся посол.

— Мушу попередити, що я затримаю вас досить довго.

На Міклоша дивилися щирі, допитливі очі.

— Можу приділити вам півтори години. Якщо цього часу не вистачить, а справа важлива, — ми закінчимо розмову пізніше.

— Дякую. Думаю, півтори години цілком вистачить. Посол відкрив коробку з сигаретами.

Прошу, закурюйте, розповідайте.

Міклош багато чув про посла. Про нього говорили як про людину з чималим життєвим досвідом. Але зустрічатися з ним Міклошу не доводилось, і тому Герендаш, запалюючи сигарету, з великою цікавістю розглядав його. Послові вже, мабуть, перевалило за п'ятдесят, але він був по-молодечому рухливий, в постаті відчувалися сила і спокій. Зморшки на обличчі зовсім не пасували до м'якої блакиті очей. Певно, то лишили сліди важкі життєві випробування.

Міклош глибоко затягнувся, випустив струмінь диму і почав розповідати. Посол, не перебиваючи його жодним словом, спокійно слухав. Коли Міклош закінчив розповідь, у кабінеті на кілька хвилин запанувала тиша. Посол замислився, потім підвівся, підійшов до стола і зняв телефонну трубку.

— Нехай зайде до мене товариш Геде. Дякую.

Він поклав трубку і знову сів у крісло.

— Товаришу Герендаш, прошу не ображатися на мене, але я змушений вам зробити зауваження. Очевидно, ви не обізнані з обстановкою в Берліні, в усякому разі не знаєте її добре. Західний Берлін кишить шпигунами, тут сила-силенна всіляких агентур. Не заради красного слівця скажу, що західний сектор міста — це база імперіалістів на тілі соціалістичних держав. Це політична і шпигунська кухня, де невпинно, постійно готується вариво різноманітних провокацій. Ви зробили помилку, почавши розмову з сумнівною людиною, яка прийшла до нас з ворожого табору. З вашої розповіді випливає, що в даному разі ми маємо справу не з провокацією, але треба бути обережним. Про обережність ніколи не слід забувати. — Помітивши розгубленість на обличчі Міклоша, посол посміхнувся і додав: — Не ображайтеся за відвертість, але, повірте, з вами все могло трапитись і ми нічого не знали б.

— Товаришу посол, ви маєте рацію. Ваш осуд цілком справедливий, і я зовсім не ображаюсь.

— Ну, не перебільшуйте, — посміхнувся посол. — Це не осуд. Я тільки висловив свої спостереження. Між іншим, справа мене зацікавила. Треба негайно спитати про рішення компетентні органи в Будапешті.

У двері постукали. В кімнату ввійшов невисокий сивий чоловік в окулярах.

— Товаришу Геде, на підставі інформації товариша Герендаша складіть текст телеграми Міністерству іноземних справ. Коли закінчите, зайдіть до мене, я завізую телеграму, і ви відправите її в Будапешт. Надійде відповідь — доповісте позачергово. А ви, — звернувся посол до Міклоша, — через товариша Геде, будь ласка, інформуйте нас про дальший розвиток подій. А якщо буде потрібно, звертайтеся прямо до мене.

Коли Марія повернулася, Райнаї ще не було дома. Вона застала у віллі тільки Пауля Вехтера. Офіціально він вважався садівником, але Марії було відомо, що Вехтера до Райнаї прислав генерал Гелер який знав його ще з тих часів, коли Вехтер був унрер-офіцером вермахту і служив у німецькій військовій розвідці — абвері. Невідомо, що робив цей «тихий» пруссак під час війни, але начальство, безперечно, довіряло йому і тому надіслало в розпорядження Райнаї. Від Райнаї він одержував інструкції. Проте Марія не мала сумніву в тому, що Вехтер тримав безпосередній зв'язок з Геленом і що в його обов'язки входив навіть контроль над Райнаї.

Вехтер був садівником, швейцаром, шофером, виконував різні роботи на віллі, а коли провадилась якась операція, виступав у ролі охоронця. Він добре розумівся на зброї, колись навіть успішно склав екзамен на майстра-зброяра. Вехтер проявляв плівки у фотолабораторії, встановлював мікрофони, якщо виникала потреба записати якусь розмову, був непоганим слюсарем, дбайливо доглядав «оппель». Найчастіше Вехтера можна було бачити в гаражі, де містилась його майстерня.

Погляд у Вехтера завжди підозріливий, допитливий, контролюючий.

От і зараз, тільки-но рипнула хвіртка і Марія ввійшла в сад, як з'явився Вехтер. Він вийшов з-за гаража.

— Доброго ранку, Вехтер.

— Доброго ранку, панночко.

— Дзвонив хтось чи, може, пошта була?

— Ні.

— Пан полковник ще не приїхав?

— Ні.

— Вістей від нього…

— Не було.