Читати книгу - "Полуничний сезон"

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Інспектор карного розшуку старший лейтенант Павло Турчин закінчив обстежувати останню полицю, на якій трохи менше, ніж на інших, злочинці перетрусили товарів, і подивився на начальника райвідділу Кіндратенка. Схилившись над прилавком, підполковник читав якісь папірці, його ліва рука підпирала велику сиву голову, а пальці правої вибивали на дошках ледь чутний дріб. Враз рука його завмерла, стислася в кулак.

Тепер Турчин побачив на його обличчі сліди внутрішнього неспокою, а може, й невдоволення. Чого б то? Хто-хто, а начальник знає, що злочин відразу не розкривається, сліди його не лежать на поверхні, їх треба шукати, інколи довго. І тут, з усього видно, доведеться поморочитися.

Сільмаг обікрали не новачки: щоб сигналізація не спрацювала, обірвали електродроти, замки не поскручували, а повідмикали й кудись закинули, голими руками ні до чого не доторкалися (виявлені відбитки пальців на прилавку, на деяких товарах, певно, належать продавщицям); допоміжне приміщення, торговельний зал, землю довкіл магазину, алею до дороги і стежку, що через старий сад вибігає на сусідню вулицю, потрусили махоркою — здогадайся, кудою вони йшли: стежкою чи алеєю. Обидві продавщиці твердили: товарів украдено багато, на плечах їх за один раз не винести й кільком чоловікам, а люди, котрі живуть поблизу, свідчать, ніби біля сільмагу вночі машина не зупинялася. Треба буде розпитати: може, хтось кудись ішов тоді, як усі спали. Вже відомо, що одна жінка й два хлопці першим автобусом поїхали в райцентр на роботу.

Крадіжку виявила молодша продавщиця Світлана Пасторська. Прийшла вранці першою на роботу (ночувала у старшої продавщиці Поліни Богданович) і сторопіла: замків немає, двері ледь прихилені. А ключі? Ключі в кишені. Навіть лапнула їх, аби переконатися, що вони там.

— Як одійшло, — хвилюючись, розказувала дівчина, — побігла до Поліни.

— Чому не в сільраду?

— Не знаю…

Підполковник уважно стежив за виразом її обличчя. Воно у Світлани було трохи наївне і трохи перелякане, проте вона говорила неквапливо, зрідка поглядаючи на Богданович. Ця теж почувалася не зовсім спокійно, хоч того намагалася не показувати — усміхалася, а влучивши момент, підфарбувала губи.

— І що ви сказали Богданович?

— Сказала, що хтось обікрав магазин.

— Дослівно повторити можете?

Світлана зиркнула на Богданович, але та лише приязно всміхнулася, і дівчина опустила погляд на підлогу, ніби так могла краще пригадати те, що від неї вимагають.

— Я, здається, так і гукнула: «Поліно, хтось обікрав магазин!» Так я гукала? — пошукала підтримки в Богданович.

— Либонь, так…

— Що було потім?

— Поліна спочатку не повірила, думала, я жартую. Турчин уважно стежив за діями начальника, і те, що він доскіпується дрібниць, не дивувало. Саме на дрібницях злочинці часто-густо заплутуються. Дивувало інше: чому підполковник допитує обох продавщиць разом, а не кожну окремо. Може, розраховує, як буде реагувати одна на відповіді другої?

— А чому ви, як дізналися про крадіжку, не побігли в сільраду або ж не послали туди Світлану? — звернувся начальник до Богданович.

— Важко сказати… Я дуже розгубилася й про це не подумала.

— Скільки пробули в сільмазі?

— Недовго. Точніше, Світлана — недовго. Я її послала в сільраду, а сама зосталася.

— Окрім вас і Касторської в сільмаг ніхто не заходив?

— При нас — ні.

— Ви брали в руки товари?

— Брала. Хотілося дізнатися, що ж украли.

Турчин намагався вникнути в суть кожної відповіді продавщиць, розуміючи, що йому найбільше доведеться марудитися зі справою. Капітан Мамітько таки домігся свого — поїхав учитися у вищу школу МВС, і Павло у відділі знову один. Ходять чутки, ніби його, Турчина, мають призначити старшим інспектором. Коли про це кажуть, вдає з себе байдужого, насправді ж — радіє.

— Вчора, принаймні в останні дні, ви не помічали в сільмазі когось чужого, підозрілого? — продовжував начальник.

— Та ніби всі свої, — знизала плечима Богданович.

— У крадіжці нікого не підозрюєте?

Поліна замислилась, немов перебирала в пам'яті всіх підозрілих, які проживають у селі, затим упевнено відповіла:

— Нікого.

Підполковник різко висмикнув з-під газети пару брудних шкарпеток, що їх знайшли під прилавком.

— А що ви скажете про це?

Касторська мимоволі кинула швидкий і полохливий погляд на Богданович, але та не зреагувала, бо, ледь побачивши шкарпетки, опустила голову:

— Шкарпетки мої… Ноги в мене потіють, а вчора було холодно. От я і замінила на нові. Думала: старі, як буду йти додому, заберу. Але забула.

— Ви дуже поспішали?

— Ні. Як завжди.

— Чому ж тоді забули?

— Ніби ви нічого не забуваєте.

Підполковник пропустив докір повз вуха.

— Де ви поклали шкарпетки?

— Як де? Під прилавком.

— Чому ж їх знайдено на підлозі, між прилавком і полицями?

— То й що? — в сірих очах продавщиці зблиснув подив. — Чи ви не бачите, що нароблено? Немов після пожежі. Я вже вам говорила, що двоє джинсових штанів сховала під отією рябенькою матерією, і то знайшли.

— Від кого ж ви їх сховали?

— Хіба нема від кого? За рал же перевіряючих більше, ніж продавців.

Відпустивши продавщиць, підполковник поцікавився у працівників міліції, якої вони про них думки.

— Мені обидві не подобаються, — сказав дільничний інспектор лейтенант Шушпан. — А найдужче Богданович. Не по кишені живе, часто випивки влаштовує,