Читати книгу - "Порожня труна"

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

З французької переклали Володимир ГРАБОВСЬКИЙ і Петро ТАРАЩУК [1]

Перекладено за виданням: Pierre Souvestre et Marcel Allain. Fantomas. Le cercueil vide. Editions Robert Laffont, Paris, 1988.

— Пан професор прийшов?

— Ще ні.

— Жаль! Котра година? Мабуть, уже чверть на одинадцяту?

— Так, щойно пробило п'ятнадцять хвилин одинадцятої, але, здається, годинник поспішає.

— Що ж, почекаємо… Але дивно, чому професора досі немає.

— Якщо ви так хочете, я могла б подзвонити йому додому!

— Люба моя, я вже це зробила. Пан професор вийшов зі свого помешкання о восьмій ранку; в нього була консультація у місті, і вона, мабуть, затягнулася довше, ніж він сподівався.

— Ви хочете його бачити з приводу хворої, що лежить у палаті № 28?

— Саме так.

— Їй погано?

— Власне кажучи… Хоч я не дуже на цьому розуміюсь, але хай би професор до неї навідався.

Занепокоєна медсестра лишилася на ґанку гарного будинку, що стояв посеред парку, а мадемуазель Данієль, жінка близько сорока років із занадто правильними рисами майже чоловічого обличчя, на якому завжди був рішучий вираз, піднялася легкою ходою на третій поверх широкими розкішними сходами, прикрашеними чудовими кованими поручнями. Мадемуазель Данієль виконувала обов'язки економки, а також старшої медсестри у клініці по проспекту Мадрід у передмісті Парижа Нейї: клінікою завідував професор Поль Дроп, що своєю репутацією завдячував не лише професійним здібностям, а й вправній рекламі, й у тридцять шість років мав уже значну клієнтуру, яку привабила його гучна слава хірурга.

Жінка, яку мадемуазель Данієль залишила на ґанку, була набагато старша за неї, сива, у полотняній шапочці та халаті в білу й голубу клітинку — формений одяг медсестер клініки.

Якщо мадемуазель Данієль була старшою медсестрою, то її співрозмовниця вважалася найстарішою з тутешніх медсестер. Ім'я її було повне надії — Фелісіте[2]. Вона мала добру репутацію серед пацієнтів і славилася своєю ретельністю, сумлінно виконувала свої обов'язки й давно вже вийшла з віку, коли шукають розваг.

При останніх словах старшої медсестри Фелісіте втомлено й покірно розвела руками. Вона побачила, що її теж турбує стан хворої з палати номер 28, дуже багатої перуанки Кончі Коралес, старої дами, яку два дні тому було прооперовано — хірург видалив у неї величезну фіброму, що загрожувала її життю.

Старенька здвигнула плечима й ступила з ґанку, аж раптом її обличчя засяяло. У дальньому кінці саду, під залізною огорожею, вона побачила постать елегантного, моложавого чоловіка.

«Ось і пан професор. Мадемуазель Данієль може бути спокійна», — подумала Фелісіте.

Це справді був професор Поль Дроп. Він залишив свій розкішний автомобіль на вулиці і, піднявши комір пальта, бо ранок був морозний, а високий капелюх зсунувши на лоба, в рукавичках, швидко простував по головній алеї.

Він злегка кивнув у відповідь на шанобливе привітання Фелісіте, піднявся східцями ґанку й зайшов до будинку.

Тільки-но професор з'явився, клініка наче збудилася від звичної дрімоти, яка тут підтримувалася заради здоров'я пацієнтів. У коридорах зашелестіли спідниці, прочинялися двері, виходили медсестри, що хотіли спитати поради, із закутків появлялися родичі й друзі прооперованих, аби зловити погляд професора, скористатися нагодою і привернути його увагу до їхніх близьких.

Але професор Дроп, байдужий до всіх, швидко подолав сходи двох поверхів. На сходах третього він опинився віч-на-віч з мадемуазель Данієль; старша медсестра мала більше право спинити хірурга, ніж її підлеглі чи пацієнти. І вона це зробила зовсім не бентежачись.

— Пане професор, — звернулася вона чітким і дзвінким голосом, ясним голосом розумної жінки, — будьте ласкаві, два слова щодо хворої з палати номер 28.

Професор мимоволі зробив жест, аби відсторонити її зі своєї дороги. Він насупив брови й сказав:

— Зараз, Данієль, зараз… Ви добре знаєте, що я повинен оперувати… Я спізнився, хвора вже, мабуть, з півгодини під хлороформом.

Мадемуазель Данієль наполягала:

— Лише на якусь мить, пане професор, у хворої з двадцять восьмої палати сьогодні вранці була висока температура.

— Скільки?

— 39,2.

Хірург насупився.

— Їй нічого не давали? Нічого не робили? Нічого рідкого? Ніяких напоїв?

— Ні, пане професор, дотримувалися абсолютної дієти, хіба що трошки розбавленого водою шампанського.

Поль Дроп нічого не відказав і, обійшовши Данієль, ступив на сходи, що вели на четвертий поверх, де була розташована операційна.

Він не звернув уваги на стривожений вираз старшої медсестри, яка з раннього ранку покладала всю свою надію на професора і, здавалося, вбачала в тому, що він утратив інтерес до хворої, визнання його безсилля.

Хірург не вернувся назад, але спинився й, пригладжуючи рукою свою розкішну шевелюру, яка вже почала виблискувати сріблом, запитав:

— Данієль, хвора з двадцять восьмої палати — це та іноземка, пані Конча Коралес із Перу?

Данієль, що вже рушила вниз, ураз обернулася.

— Так, пане професор.

І побачивши, що професор вагається, заблагала:

— Запевняю