Читати книгу - "Зміщення спектра"

© Janusz L. Wiśniewski, 2019

© О. Кравець, Н. Бічуя, В. Степанов, Л. Хворост, пер. з пол., 2019

© «Фабула», макет, 2019

© Видавництво «Ранок», 2019

Шановний читачу!

Спасибі, що придбали цю книгу.

Нагадуємо, що вона є об’єктом Закону України «Про авторське і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176 Кримінального кодексу України «Порушення авторського права і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо – і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.

Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.

Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!

18 липня, ніч

З гуркотом відчинились двері, і до спальні ввалився Йоахим. Вона почула важке сопіння, а згодом сморід алкоголю, перемішаний з потом і часником. Міцно стиснула повіки й заніміла, відчуваючи на сідницях його витягнену долоню, якою він намагався задерти її нічну сорочку. Рвучко відіпхнула його руку і швидко пересунулась на край ліжка. Він почав щось злісно бурмотіти собі під ніс. Згодом ліжко затряслось, затремтіло, і все затихло. Їй відлягло лише тоді, коли почула його голосне хропіння.

Не спала, вичекала до півночі. На вежі місцевого костелу бамкав дзвін. О двадцять третій він бив одинадцять разів, а через годину, опівночі – лише притишеним, немічним, одиноким глухим ударом. Так, ніби втомлений недільними месами і щедрими вечерями парафіяльний ксьондз знав, що не варто будити його та прихожан. Тихо вислизнула з ліжка. З шухлядки кухонного креденса витягнула з-під мотлоху заховану пачку цигарок. До високої кришталевої склянки накидала кісточок льоду й налила віскі. Те саме в другу. Сіла на бетонну підлогу балкона, поставивши обидві склянки на купі побитих, колись дуже давно світло-коричневих, а тепер брудно-сірих, потрісканих плиток, які Йоахим на початку минулого літа наказав зірвати якомусь облицювальнику, плануючи покласти замість них дошки. Одне літо минуло, друге, а купи плиток надалі займають половину балкона, прикриваючи почорнілий бетон.

Вона сперлася плечима об шкарубку поверхню стіни і глибоко затягнулася цигаркою. Відчула запаморочення. А так насправді, то вона курить раз на рік. І віскі п’є лише раз на рік. Вісімнадцятого липня. І лише раз згрішила. Того року. Вісімнадцятого липня. Двадцять років тому. Може, і не смертним гріхом, але, мабуть, головним, бо ті інші невинні незначні попередні гріхи навіть не вартують роздумів, не те що сповіді. Простягнула руку по склянку й пила так довго, аж відчула на губах холод від кісточок льоду.

Двадцять один рік тому. У Парижі…

Летовище. У терміналі повно людей, але в ньому тихо, як у катедрі зі скла та бетону. Так, ніби до нього прибули тільки глухонімі. Вона виразно чує свої кроки, відлуння яких багаторазово посилюється мармуровою плиткою. Поспішаючи, оминає групку людей з камерами та мікрофонами в руках. Швидко підходить до важкої кремово-білої стійки. Раптом перед стійку виходить старший, сивоволосий чоловік у темно-синій формі із золотистим значком авіакомпанії. Запитує англійською: чи вона, бува, не чекає когось із цього рейсу. Коли вона підтверджує це коротким кивком голови, чоловік міцно хапає обидві її руки і тихо каже, цідячи слово за словом, дивлячись їй в очі:

– 800 не прилетить…

Вона бачить себе. Дуже чітко. Стоїть ще спокійна. Якусь мить вона дивується, чому цей незнайомець стискає її руки. Враз чує його голос, ніби розтягнений у часі, ніби відтворений зі сповільненої магнітофонної плівки: «Усі загинули…». Відразу ж після цього вона повертає голову, думаючи, що це дивне речення сказане не до неї, а до когось, хто стоїть позаду. Але позаду нікого нема. І тоді починає розуміти ті слова:

– Чи був там хтось із Ваших близьких? Нам дуже прикро…

Простягнула руку за другою склянкою. Попіл, що звисав із затисненої між тремтливими пальцями цигарки, осипався на бурштинову рідину, що зблискувала в місячному світлі. Хвилину вона дивилася, як він потопає сіро-чорними, круглими пилинками, що, розпущені, назавжди зникають у безвісті, і їй ставало ще сумніше. Проковтнула сльози, запалила ще одну цигарку. Подумалось, що вона, певно, уже трішки п’яна. Тоді зазвичай або замовкає, або ж відчуває непереборне бажання розмовляти. Та лише з собою. Аби ніхто ні про що не запитував, не коментував, не дивувався, не вдавав, наче все розуміє чи навіть співчуває, хоча вона чудово знає, що абсолютно нічого не розуміє й не чує поготів.

Зараз так само почувається.

Хоче про це говорити. Сама з собою. Коли наближається до стану сп’яніння, самих розмислів їй уже не вистачає. Мусить вголос висловити свої думки, вивільнити їх з голови. І обов’язково мусить їх почути. Часто це зовсім не монолог. Вона справді розмовляє сама з собою, ставить собі запитання; якщо вдається, сама собі на них відповідає, дискутує, іноді навіть свариться сама з собою. Нібито біля неї стоїть або сидить якась друга, інша вона. Дуже це дивне, а на думку її іпохондричної приятельки Уршули, шкідливе й небезпечне, адже є «безперечним симптомом неминучої шизи, і я на твоєму місці записала б усе це на телефон і помчала з тим до психіатра, ти ж, прецінь, ту шизу маєш у генах». Щодо цього останнього, то Аліція, безперечно, мала рацію. Насправді успадкувала це від свого батька. На щастя, це єдине, крім кольору очей, що має від нього. Він також, повертаючись п’яний з роботи, передусім – у повній мовчанці – без жодної на те причини товк маму. Коли вона падала, притискав її взуттям до підлоги.

– Дуже добре це пам’ятаю… – розпочинає вона.

Говорить тихо сама до себе, стискаючи пальцями склянку, так, ніби хоче її розчавити.

– А також те, як я кинулась на нього, відтягаючи його ногу у великому заболоченому черевику з заіржавілими набійками на