Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Фанданґо, Олександр Грін 📚 - Українською

Читати книгу - "Фанданґо, Олександр Грін"

271
0
03.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Фанданґо" автора Олександр Грін. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Фанданґо, Олександр Грін» була написана автором - Олександр Грін, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💛 Фентезі".
Поділитися книгою "Фанданґо, Олександр Грін" в соціальних мережах: 
Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com". Популярні книги українською!!!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 19
Перейти на сторінку:
Олександр Грін
ФАНДАНҐО
I

Взимку, коли від холоду тьмяніє обличчя та, засунувши руки в рукави, дико бігає по кімнаті людина, позираючи на холодну піч, — добре думати про літо, бо влітку тепло. Мені уявилося запалювальне скельце і сонце над головою. Припустимо, це — липень. Гостра сліпуча цятка, спіймана блискучою сочевицею, куриться на кінці підставленої цигарки. Спека. Треба розстебнути коміра, витерти мокру шию, чоло, випити склянку води. Одначе далеко до весни, і тропічний візерунок замороженого вікна безглуздо настеляє прозоре пальмове листя.

Закоцюбнувши, дрижачи, я не міг зважитися вийти, хоча це було вкрай необхідне. Я не люблю снігу, морозу, льоду — ескімоські радощі чужі моєму серцю. А головніш за все — мої одяг та взуття були геть нікудишні. Старе літнє пальто, старий капелюх, чоботи зі зношеними підошвами — лише цим міг я протистояти грудню та двадцяти семи градусам.

С. Т. доручив мені купити у художника Брока картину Горшкова. З боку С. Т. це було добросердим дарунком, бо картину він міг би купити й сам. Жаліючи мене, С. Т. хотів вручити мені комісійні. Про це я розмірковував тепер, насвистуючи «Фанданґо».

У ті часи я не гребував ніяким заробітком. Цю невеличку картину я побачив, зайшовши тиждень тому до Брока за деякими пожитками, бо нещодавно займав ту саму кімнату, яку тепер займав він. Я не любив Горшкова, як не люблять потиску холодної, пітної та млявої руки, але, знаючи, що для С. Т. важливо «хто», а не «що», сказав про знахідку. Я додав також, що не впевнений у законності придбання картини Броком.

С. Т. — огрядний, у халаті, задумливо шкребучи бороду, позіхнув, мовивши: «Так-так…» — і затарабанив по столі червоними пальцями. Я тоді пив у нього справжній китайський чай, їв шинку, хліб із маслом, яйця, був голодний, ніяковий, говорив із набитим ротом.

С. Т. поколотив у склянці візерунчатою золоченою ложечкою, підняв її, сьорбнув і сказав:

— Ви, теє, сторгуйте її. П’ятнадцять відсотків дам, а що менше двохсот — ваше.

Я називаю гроші їхнім справжнім ім’ям, бо тепер мені важко було б вирахувати, який рядок нулів ставився тоді після двохсот.

На той час тридцять золотих карбованців по відчуттю життя дорівнювали нинішній тисячі. Маючи в кишені тридцять карбованців, кожен розумів, що «людина — це звучить гордо». Вони важили п’ятнадцять пудів хліба — півроку життя. Але ж я міг іще виторгувати собі менше двохсот, заробивши таким чином більш, ніж тридцять карбованців.

Я відчув поштовх до дії, заглянувши у шафку, де стояли порожні каструлі, сковорода і горщик. (Я жив, наче Робінзон). Вони тхнули голодом. Було трошки рудої солі, чай із брусниці з написом «добірний любительський», сухі скоринки, картопляне лушпиння.

Я боюся голоду, ненавиджу його і боюся. Він — спотворення людини. Це трагічне, але й найбанальніше почуття не жаліє й найніжнішого коріння душі.

Справжню думку голод підміняє фальшивою думкою, — і образ її той самий, тільки іншої якості. «Я лишаюся чесним, — каже людина, що голодує жорстоко та довго, — бо я люблю чесність; але я тільки раз уб’ю (вкраду, збрешу), бо це необхідно заради можливості й надалі лишатися чесним». Людське ставлення, самоповага, страждання близьких існують, але немовби загублена монета: вона є і її нема. Хитрощі, лукавство, настирливість — все послуговує травленню. Діти наполовину з’їдять кашу, видану в їдальні, доки донесуть додому; адміністрація їдальні вкраде, лікарні — вкраде, складу — вкраде. Отець сімейства врізає собі в комірці хліба і тайкома наминає його, намагаючись не наробити шуму. З ненавистю зустрічають знайомого, що придибав на жалюгідний дух жебрацької, героїчно здобутої трапези.

Але це не найгірше, бо воно з лісу; найгірше, коли старанно загримована лялька, дуже схожа на мене (тебе, його…) нахабно витісняє душу зі знесиленого тіла і радісно біжить за окрайцем, чітко й раптово упевнившись, що саме вона і є та людина, яку вона зацапала. Такий уже все втратив, все спотворив: смаки, бажання, думки свої та істини. У кожної людини свої істини. І він завзято каже: «Я, Я, Я», — маючи на увазі ляльку, яка торочить те саме, з тим же значенням. Я неодноразово відчував, задивляючись на сири, окости чи хлібини, майже духовне перевтілення отих «калорій»: вони видавалися списані парадоксами, метафорами, найтоншими аргументами найсвятковіших, найсвітліших тонів; їхня логічна вага дорівнювала кількості фунтів. І навіть був етичний аромат, тобто власна голодна жадоба.

— Напевне, то і є — казав я собі, — отой природний, розумний, отой простий шлях од прилавку до шлунку…

Так, бувало й таке, з усією хибною прямодушністю таких затьмарень, а тому я, як уже казав, голоду не люблю. Оце саме зараз я натрапляю на чудернацько збудованих людей з дуже живою згадкою про восьмушку вівса. Цей спогад перемінився в них на романтичний лад, і я не розумію цієї музичної вібрації. Її можна розглядати як оригінальний цинізм. Наприклад: стоячи перед дзеркалом, хтось дає собі помірного ляпаса. Це — неповага до себе. Якщо такий дослід проведено привселюдно, — це означає неповагу і до себе, і до інших.

II

Я переборов мороз тим, що закурив і, тримаючи палаючого сірника в долонях, зігрів пальці, насвистуючи мотив іспанського танцю. Вже кілька днів володів мною цей мотив. Він починав звучати, як тільки я замислювався.

Я нечасто бував похмурий, а тим паче у ресторані. Звичайно, я кажу про минуле, наче про сьогодення. Лучалося мені приходити до ресторану веселим, просто собі веселим, без ідеї про те, що, мовляв «от, як гарно бути веселим, бо…» і т. ін. Ні, я був веселий за правом людини перебувати у будь-якому настрої. Я сидів, слухаючи «Осінні скрипки», «Пожалій ти мене, моя мила», «Чого тобі нада? Нічого не нада» і тому подібне бездарно-істеричне безглуздя, яким росіянин зазвичай попирає свої веселощі. Коли мені це набридало, я кивав дириґентові, і, протягуючи крізь пальці шовкового вуса, румун слухав мене, беручи другою рукою, наче лікар, складену купюру. Трохи відвернувши від мене обличчя,

1 2 ... 19
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фанданґо, Олександр Грін», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Фанданґо, Олександр Грін"