Читати книгу - "Постукай у моє вікно!, Анатолій Григорович Костецький"

Найгірше для мене — вчити вірші напам'ять. Вони чомусь не вчаться. Шепочу собі під ніс, до підручника зазираю, силкуюся запам'ятати, а в голові — хоч би що!.. Правда, інколи вірші самі запам'ятовуються, треба тільки раз або два прочитати. Але таке буває рідко.

От і зараз нам загадали вчити. За вікном сіється колючий осінній дощ. Ні у двір вийти, ні в гості до Славка зайти — сиджу на кухні та вчу.

Вдома нікого нема. Тато на зборах у своєму НДІ: це інститут такий, науково-дослідний. Мама ввечері працює. Вона в мене вчителька, викладає мову й літературу у вечірній школі, робітникам. Вони вдень працюють і можуть учитися лиш вечорами. Тому для них і школу таку зробили — вечірню.

Тільки б ви знали, як важко бути сином учительки! Кращої мами, ніж моя, не знайти, це правда. Але чого б їй не бути, приміром, ткалею, як мама Славка, чи кондуктором, як Сергієва? Не щастить — та й годі!

Отож удома зараз нікого. Мама, якби прийшла, відразу почала б мене перевіряти. А я нічого ще не вивчив. Хочу, а не вчиться…

Взагалі я люблю сам лишатися — роби що хочеш! Можна посидіти на балконі чи у двір вийти. Але в такий дощ не погуляєш! От і сиджу на кухні, бо нічого мені й не хочеться. Хіба що Сетона-Томпсона перечитати…

Мама каже: я зовсім очманів од своїх звірів, тільки про них і читаю, а про підручники геть забув. Навіть ховає мої улюблені книжки. Але за мене вступається тато. Він зоолог, вивчає птахів і звірів і книжки мені сам купує. “Хай читає, — каже тато. — Це ти просто заздриш, що він обрав мій шлях, а не твій”. Тут мама, звісно, не стримується — їй, по-моєму, справді прикро — і починається…

Тоді я вмикаю телевізор і сідаю перед екраном. Це відразу припиняє суперечку. “Ось, — киває на мене тато, — результат твоєї системи. Хай краще телевізором очі псує, ніж читає хорошу книгу!” Телевізор — найболючіша мамина проблема. Вона одразу віддає мені книжку й вимикає телевізор.

По правді, так я й сам не дуже люблю його: що там хорошого? Хіба “У світі тварин” або “Клуб кіноподорожей”. Ну, ще мультики — і все! Та й дивитися нецікаво: екран маленький. Все чорно-біле, навіть губи у дикторки — чорні, а не червоні! От у Славка телевізор кольоровий, я футбол дивлюсь у нього. Так що вам сказати? Теж не дуже. Хіба ж то колір? Інша річ — кіно…

Ну ось, будь ласка! Знов мої думки не туди побігли. А мені вчити треба!

О, що це? Наче в шибку стукають? Мабуть, здалося. Так, здалося. До нас не постукаєш: ми живемо аж на восьмому поверсі!

Ех і красота в нашому вікні! Весь правий берег Дніпра — мов на долоні: Палац піонерів, лавра, пам'ятник. Невідомому солдату. А восени, коли дерева колір міняють, здається, ніби хтось Київ пофарбував. А кажуть: “Русанівка — не дуже…” Так тітка мамина каже. Вона сама на Печерську живе. А я вам скажу — дуже! Ще й як — дуже! Вона просто заздрить, бо з її вікна нічого не побачиш. От я зі свого бачу її будинок, а вона мій — ні, бо живе на якомусь там другому поверсі…

О! Здається, хтось таки стукає! Але хто? Може, злодій? Та він, мабуть, не стукав би… Піду гляну, це в кімнаті батьків. Ось тільки мамину качалку для тіста прихоплю.

І я сміливо рушив до кімнати батьків. На мить зупинився, набрав повні груди повітря і рвучко розчинив двері.

— Руки вгору! — щосили заволав я. — Стій, бо бачу! — гукнув у темряву — і збрехав. Нікого я не бачив, бо в кімнаті нікого не було. Я обережно підкрався до вікна, зиркнув у шибку, а там!.. Що я там побачив — ніхто й не вгадав би.

На підвіконні, з другого боку шибки, сиділо намокле, скуйовджене граченя! Сиділо й позирало на мене сумним блискучим оком. “Ну й дива, найсправжнісіньке граченя!” — подумав я, бо впізнав його відразу. Та й ви б, напевне, упізнали, коли б прочитали стільки книг про птахів.

Я довго не думав, що робити. Я відчинив тихенько вікно, щоб не сполохати птаха, і став за дверима. Граченя зазирнуло в кімнату — і сміливо стрибнуло всередину. Тієї ж миті я вискочив зі своєї схованки і клацнув вікном. Все! Тепер не втече!..

А граченя й не думало тікати. Воно обтрусило пір'я і почало роздивлятись навколо. Мене граченя не злякалось анітрохи. Навіть спустилося на підлогу та дзьобнуло в капець, ніби знайомилось.

От так історія! Схочеш — не вигадаєш: граченя само прилетіло до мене, ще й у шибку постукало! Птах, а знає, де йому раді.

“Але що скажуть мама й тато? — подумав я. — Тато зрадіє, а мама?.. Адже вирішує все вона. Що ж скаже мама?!”

Спати я не ліг, а сидів на кухні й чекав маму й тата.

Вони прийшли об одинадцятій. Тато завжди зустрічає маму після роботи, і вони приходять разом, коли я вже сплю. Тож зрозуміло — тільки-но вони побачили, що я не в ліжку, як мама строго мовила:

— Це що таке?

І в цю ж мить помітила граченя.

— А це — що?! — зовсім іншим тоном повторила мама, не зводячи погляду з граченяти, котре сиділо переді мною на столі та спокійно дзьобало кашу з моєї тарілки.

— Невже ти не знаєш? — сказав здивовано тато. — Це грак звичайний, або по латині — корвус фругілегус. — І, поки мама не отямилась, додав: — Поширений в Європі та Північній Азії. Знищує гризунів, комах…

— І кашу нашої дитини! — перебила його мама, але вже більш привітно.

Чесно