Читати книгу - "Із днів журби, Франко І. Я."

Франко І. Я.

ІЗ ДНІВ ЖУРБИ

Том 3

зібрання творів

у 50-ти томах

Частина 1 1

День і ніч сердитий вітер

б’єсь о дому мого ріг,

наче пес голодний, виє

і валить прохожих з ніг.

День і ніч дощі холодні

б’ють о вікна, цяпотять,

ринви грають, шиби плачуть,

утишиться не хотять.

Олов’яні сірі хмари

небозвід весь залягли,

і лежать, і ремигають,

наче ситії воли.

Дармо вітер б’є їх, гонить:

«Гей, ти, сивий, половий!» -

«Нам тут добре, відпочинем!

Хоч ти сердься, хоч і вий!»

Дармо втомленеє серце

б’ється, мов у клітці рись:

«Нам тут добре, відпочинем!

А ти плач собі й журись».

В парку є одна стежина,

де колись ходила ти,-

бачиться, в піску сріблястім

міг би ще твій слід знайти.

Край стежини проста лавка -

тут сиділа ти не раз,

тут прощались ми востаннє…

Тут мені твій промінь згас.

І коли на серці туга,

наче камінь затяжить,

закиплять в душі питання:

«Пощо жить? Для кого жить?»

Я спішу на сю стежину

і розшукую твій слід,

і відсвіжую твій образ,

що в душі моїй поблід.

І гляджу на лавку з жахом,

чи не мигне тінь твоя?

І сідаю й тихо плачу.

Се Кальварія моя.

Ніч. Немов копиці пітьми,

бовваніють дерева.

Де-де, наче злота шпилька,

лампа пітьму пробива.

Ген далеко в павільйоні

банда гучно виграва.

Сам. Лиш думка шепче стиха:

«Ну, скажи, не дурень ти?

Замість жить з людьми по-людськи,

багатіти і цвісти,

тягнеш тачку до якоїсь

фантастичної мети».

Шелест кроків. Чути гомін:

«Де вони нас завели?

Ми ж їм вірили! Ми з ними

і гордились, і цвіли!

Нам відродження вже снилось!

Ми великими були!

А тепер арешти, сором!

Самовбійства, наче град!

Заварили самовбійці,

а живі нехай їдять».

Стихли. Метеор ось ми́гнув…

Перестала банда грать.

Коли часом в важкій задумі

моя поникне голова,

легенький стук в вікно чи в двері

потоки мрій перерива.

Озвуся, вигляну - даремно,

не чуть нікого, не видать,

лиш щось у серці стрепенеться,

когось-то хочеться згадать.

Чи щирий друг в далекім краї

тепер у лютім бої згиб?

Чи плаче рідний брат, припавши

лицем до прадідівських скиб?

Чи, може, ти, моя голубко,

моє кохання чарівне́,

далеко десь з німим докором

в тій хвилі згадуєш мене?

Чи, може, гнучи в собі горе,

ти тихо плачеш у тиші,

а се твої пекучі сльози

мені стукочуть до душі?

Де я не йду, що не почну,

все тінь твоя зо мною,

і кождий сміх, момент утіх

тьмить хмарою сумною.

«Чого,- питаю я не раз,-

життя моє лоточиш?

Ти не моя, а я не твій,

чого від мене хочеш?

Чи завинив тобі я що?

Чи тужиш так за мною,

що тінь твоя вкрива мене

все хмарою сумною?»

Та тінь мовчить, звичайно - тінь,

ні мови, ні розмови;

а може, се моєї тінь

покійної любови.

Не можу забути!

Не гоїться рана!

Мов жалібні нути

із струн теорбана

чи голосно грають,

чи ледве їх чути,

все жалем проймають -

не можу забути!

Не гоїться рана,

хоч мию сльозами,

хоч час на ню капле

цілющі бальзами,

хоч сонечко гріє

і зірка рум’яна

цілує, яріє -

не гоїться рана!

Хоч як ти далеко,

я все тебе бачу;

хоч стратив давно вже,

щодень тебе трачу;

хоч люта розпука

минулася п’яна

і клином розлука,

гадюка погана,

лежить поміж нами,

дівчино кохана,-

кохання без тями,

не гоїться рана.

Вже три роки я збираюсь,

щоб побачити тебе,

та коли лиш соб наверну,

щось усе зверта цабе.

Я боюся твого ока,

твоїх уст, твого лиця,

як страшного суду свого,

як фатального кінця.

Якби знав я, що побачу

вроду пишную твою

в незів’ялім, повнім блиску,-

я побіг би як стою.

Якби знав я, що побачу

усміх на твоїх устах,

гордощі тривкого щастя -

я б злетів туди, як птах.

Якби знав я, що почую,

притулившись край вікна,

твій веселий спів, розмову -

я б спішив туди щодня.

Твоїм щастям, наче сонцем,

я би серце грів слабе,

завидів би твоїй долі

і забув би так тебе.

Та боюсь, моя небого,

що не так тебе знайду,

що