Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Ціпов'яз, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Ціпов'яз, Коцюбинський"

198
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ціпов'яз" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Ціпов'яз, Коцюбинський» була написана автором - Коцюбинський, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Класика".
Поділитися книгою "Ціпов'яз, Коцюбинський" в соціальних мережах: 

Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.

Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.

Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 11
Перейти на сторінку:




***


Тихою хо­дою, лед­ве сту­па­ючи на­том­ле­ни­ми но­га­ми по свіжій ріллі, йшов за плу­гом па­ру­бок Се­мен Во­рон. Сиві кру­то­рогі во­ли, по­ма­ху­ючи ро­га­ти­ми го­ло­ва­ми, поспіша­лись з го­ри в до­ли­ну на спо­чи­нок, бо Се­мен нині тро­хи припізнив­ся, до­орю­ючи панський лан. Справді, бу­ло не­ра­но. Осіннє сон­це дав­но вже схо­ва­лось за го­рою, заб­ра­ло з со­бою й проміння; лиш хо­лод­не не­бо ки­да­ло на чор­ну зем­лю бла­кит­не сяй­во, ди­ха­ло хо­ло­дом й вогкістю.


Сумна та неп­ривітна кар­ти­на бу­ла пе­ред очи­ма в Се­ме­на: спра­ва і зліва, скільки оком за­хо­пиш, чорніли свіжою ріллею зо­рані на зяб­лю го­ри, а в ярах та ви­до­лин­ках бу­ло ще чорніше, ще сумніше… Десь да­ле­ко, край не­бос­хи­лу, здійма­лась си­ва імла, ви­пов­ня­ла повітря… Чор­ни­ми яра­ми по­ко­тив­ся білий ту­ман, оде­жа вкри­лась дрібненькою ро­сою… Вог­кий хо­лод зціплю­вав кров у жи­лах, дой­мав до кос­тей… Вгорі - тем­не, неп­ривітне не­бо, долі - хо­лод­на, мок­ра зем­ля і більш нічо­го…


І вто­ма від ціло­ден­ної важ­кої праці, і хо­лод, і ся сум­на кар­ти­на ми­мохіть на­су­ва­ли мрію про теп­лу ха­ту, га­ря­чу стра­ву, су­ху постіль, а Се­ме­нові як­раз тре­ба бу­ло но­чу­ва­ти в полі, укупі з нічліжа­на­ми, та­ки­ми ж най­ми­та­ми, як і він, бо до еко­номії бу­ло да­ле­ко. Так пан звелів, щоб па­руб­ки не зга­яли ча­сом якої го­дин­ки… Се­мен важ­ко зітхнув, зга­дав­ши про се, і поспішив­ся за во­ла­ми, що са­ме збіга­ли з го­ри в до­ли­ну, де та­бо­ром роз­та­шу­ва­лись на ніч па­руб­ки.


Семен розп­ряг волів, пус­тив їх на па­шу, а сам при­мос­тив­ся білля па­рубків. Нічліжа­ни ве­че­ря­ли, чим хто мав. Стра­ви не ва­ри­ли, ба­гат­тя не розк­ла­да­ли, бо лісу не бу­ло поб­ли­зу. Се­мен ви­тяг з тор­бин­ки хліба, кілька яб­лук і на­ма­цав нас­поді шма­ток са­ла, кот­ро­го він не клав ту­ди. "Дом­на!" - про­май­ну­ло в го­лові йо­го, і він по­чув, що який­сь промінь загрів йо­го сер­це, ося­яв пітьму, що опо­ви­ла ди­ти­ну, розвіяв гус­тий ту­ман… Так, се йо­го Дом­на піклується про йо­го, си­ро­та, най­мич­ка, що слу­жить ра­зом з ним у дворі; йо­го лю­ба Дом­на, що не­за­ба­ром ста­не йо­го вірною дру­жи­ною. Бідна дівчи­на! Скільки во­на го­ря прий­ня­ла від тих са­мих панів, на кот­рих ро­бить! Скільки на­ру­ги! І чо­му во­на му­сить так тяж­ко пра­цю­ва­ти на шма­ток хліба, той гіркий та со­ло­ний шма­ток, ко­ли пан­ноч­ка, доч­ка діди­ча, жи­ве в роз­коші, нічо­го не роб­ля­чи? Чо­му во­на ро­ди­лась бідною му­жич­кою, чом не пан­ноч­кою? Чо­го в них та­ка не­од­на­ко­ва до­ля?..


Семен стри­во­жив­ся. Він помітив, що з ним по­чи­нає діятись те, чо­го він так бо­яв­ся. "Дурні дум­ки", як він на­зи­вав їх, "дурні пи­тан­ня", на які він не вміє да­ти відповіді, по­чи­на­ють му­чи­ти йо­го, за­ко­ло­чу­ва­ти спокій, гно­би­ти сер­це й мо­зок.


- Хай йо­му цур! - сплю­нув Се­мен і рішивсь відка­рас­ка­тись від дур­них ду­мок. Він гля­нув на зо­ра­не по­ле і сли­ве си­ломіць нап­ря­мив свої ду­ми на що­ден­ну ро­бо­ту. "Скільки-то ще до­ве­деться ви­орать пансько­го ла­ну? Чи вспіємо за два дні?.. Де там, де там! Ще то­го по­ля - безмір! І скільки ж то ланів, скільки тої землі в од­но­го чо­ловіка? Чо­му се так, що пан має не­об­ме­жені грун­та, а мені не дав бог і клап­ти­ка землі?" - не­помітно для се­бе звер­нув Се­мен на тую ж стеж­ку. "От те­пер, - ма­рив Се­мен, - пан си­дить десь біля сто­ла в гарній теплій хаті, а Дом­на по­дав на стіл ве­че­рю, га­рячі, смачні стра­ви, а я, нап­ра­цю­вав­шись за цілий день на полі, на­то­мив­шись, що й но­га­ми не здвиг­ну, му­шу, мов пес той, мерз­ну­ти на мокрій землі? Де ж прав­да?.. Бо­же! - сха­ме­нув­ся Се­мен.- Чо­го ме­не такі дум­ки мо­ро­чать? Ад­же ро­зумні письменні лю­ди (хоч би й брат мій Ро­ман - на­що письмен­ний, навіть за пи­са­ря в селі слу­жить) ка­жуть, що так во­но му­сить бу­ти, що інак­ше не бу­де… А па­ни? Ад­же во­ни див­ляться у письмо, зна­ють, що гріх, як на світі тре­ба жи­ти по правді, не те, що я - тем­ний - див­люсь і не ба­чу, мов той заєць, що ле­жить, витріщив­ши очі а нічо­го не ба­чить… Тільки.. тільки… Чо­го ж се бог сот­во­рив од­но­го чо­ловіка, а не двох: па­на й му­жи­ка? Чо­го се так? Чо­го?.."


Семен ле­жав горілиць, звер­та­ючись з своїми пи­тан­ня­ми до не­ба, а во­но, хо­лод­не та тем­не, бай­дуж­но бли­ма­ло зіроч­ка­ми у відповідь на ті га­рячі пи­тан­ня бідно­го най­ми­та.


І враз ізга­да­лись Се­ме­нові йо­го літа ди­тячі. Яс­но, ви­раз­но, мов пе­ред очи­ма, вста­ла в йо­го пам'яті од­на подія, що роз­бур­ка­ла в де­ся­тилітньому хлоп­цеві мо­зок, вки­ну­ла в сер­це зер­но но­вих, не діто­чих ба­жань.


Се бу­ло літом, са­ме в жни­ва, Се­мен пас ху­до­бу. Во­ли та те­ля­та розб­ре­лись по то­лоці, а він, ле­жа­чи в хо­лод­ку під по­лукіпка­ми, виг­ра­вав на сопілці якусь су­мо­ви­ту дум­ку. Дум­ка обірва­лась на ти­хо­му жалібно­му тоні, сопілка вис­лиз­ну­лась з рук, і Се­мен зап­лю­щив очі, за­ко­ли­са­ний тою чу­до­вою ти­шею, що бу­ває ви­пов­не­на уся­ки­ми згу­ка­ми: і дзвінкою піснею жай­во­рон­ка, і дзиж­чан­ням польових мух, і ти­хим ме­лодійним ше­лестінням стиг­ло­го жи­та, підріза­но­го сер­па­ми.


Враз за по­лукіпка­ми, в житі, по­чу­лась роз­мо­ва. Се­мен розп­лю­щив очі, підвівся і нас­то­ро­шив ву­ха.


- Нема там, до­ню, хоч шма­точ­ка хліба? - ви­раз­но по­чув­ся ста­ре­чий го­лос,


- Нема, ма­мо… Та­же вчо­ра поїли… - роз­тяв­ся дзвінкий, але сум­ний-пре­сум­ний го­лос.


Затихло.


- Ні, я так не мо­жу… си­ли не стає… Скільки ж то день мо­ри­лись го­ло­дом… а сьогодні й рісоч­ки в роті не бу­ло, аж ме­не ко­ло сер­ця пе­че, аж мені млос­но… А тут жни… Гос­по­ди! Чи то­му бо­гові хліба шмат­ка жал­ко для нас, бідних, чи що?.. От жит­тя!.. І… де… та смерть… моя… за­подіяла­ся?.. - Чут­но ста­ло го­лос­не хли­пан­ня, чут­но бу­ло біль, му­ки го­ло­ду в то­му пла­чу…


- Цить, до­ню, цить… не сва­ри­ся з бо­гом… пе­ре­терпімо…


Семена зня­ла цікавість, і ра­зом який­сь ост­рах об­гор­нув йо­го. Він по­ти­хеньку обійшов по­лукіпок, наб­ли­зив­ся до жи­та і заг­ля­нув, що ро­биться на ниві. Кар­ти­на, яку він по­ба­чив, ду­же вра­зи­ла йо­го. На стерні, під по­лукіпком, сиділи дві жінки. Мо­ло­ди­ця, з блідим, змарнілим об­лич­чям, з нер­во­вим поспіхом ви­ти­ра­ла ру­ка­вом свої зап­ла­кані очі; ста­ра сиділа не­по­руш­но, схи­лив­ши побіден­ну го­ло­ву, і рясні сльози зро­ша­ли її ста­ре­чий вид.


Семен по­чув, що йо­го стис­ну­ло щось ко­ло сер­ця. Він ніко­ли не ба­чив, щоб до­рослі пла­ка­ли в го­ло­ду, і якось зра­зу, ди­тя­чим чут­ли­вим сер­цем збаг­нув весь трагізм сце­ни. Ру­ка йо­го ми­мохіть опус­ти­лась на тор­бин­ку з хлібом, що висіла че­рез пле­че. Та тор­бин­ка за­ва­жа­ла йо­му, він се якось зра­зу по­чув. Йо­му ста­ло прик­ро, навіть со­ром­но ма­ти хліб… Сквап­но, ха­па­ючись, ски­нув він тор­бин­ку в хлібом і, весь чер­во­ний, за­со­ром­ле­ний,

1 2 ... 11
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ціпов'яз, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ціпов'яз, Коцюбинський"