Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Харитя, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Харитя, Коцюбинський"

232
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Харитя" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Харитя, Коцюбинський» була написана автором - Коцюбинський, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Класика".
Поділитися книгою "Харитя, Коцюбинський" в соціальних мережах: 

Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.

Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.

Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2
Перейти на сторінку:





I



В пе­чi па­лав во­гонь i чер­во­ним язи­ком ли­зав че­люс­тi. В ма­ленькiй ха­тi бу­ло по­но­чi, по кут­ках сто­яли дi­ди. На пос­те­лi ле­жа­ла сла­ба жiн­ка й стог­на­ла. Се Ха­ри­ти­на ма­ти. Шiсть тиж­нiв по­ми­ну­ло, як по­мер її чо­ло­вiк, батько Ха­ри­тин, i вiд­то­дi бiд­на удо­ва ту­жить та сла­бує, а оце вже дру­гий день, як зов­сiм зляг­ла. Зляг­ла са­ме в жни­ва, в га­ря­чий час, ко­ли всi, хто вмiє жа­ти, по­да­лись на ни­ву зби­ра­ти на зи­му хлiб. I вдо­ви­не жи­то пос­пi­ло, та не­ма ко­му йо­го жа­ти: сип­леться стиг­ле зер­но на зем­лю, а вдо­ва ле­жить не­ду­жа: тяж­ка сла­бiсть спу­та­ла ру­ки й но­ги, при­ку­ва­ла до пос­те­лi… Ле­жить бiд­на ма­ти Ха­ри­ти­на та б'ється з ду­ма­ми…


Рипнули две­рi.


- То ти, Ха­ри­тю? - по­чув­ся мля­вий го­лос сла­бої.


- Я, ма­мо!


З две­рей витк­ну­лось спер­шу вiд­ро, до по­ло­ви­ни ви­пов­не­не во­дою, да­лi ру­ся­ва го­лов­ка дiв­чи­ни­на, на­хи­ле­на на­бiк до вiд­ра, а да­лi пра­ва ру­ка, пiд­ня­та тро­хи до­го­ри. В ха­ту увiй­шла Ха­ри­тя i пос­та­ви­ла ко­ло пе­чi вiд­ро. Їй бу­ло вi­сiм ро­кiв. Десь ду­же важ­ким ви­да­лось Ха­ри­тi те вiд­ро з во­дою, бо, пос­та­вив­ши йо­го на зем­лю, хви­лин­ку сто­яла не­ру­хо­мо, спер­шись на при­пi­чок i важ­ко ди­ха­ючи. Лi­ва ру­ка вiд нез­ви­чай­ної ва­ги зом­лi­ла, i Ха­ри­тя не мог­ла її зiг­ну­ти. Але се бу­ло од­ну хви­ли­ну. В дру­гiй - мет­ну­лась Ха­ри­тя до мис­ни­ка, ле­ге­сенько, мов кiз­ка, стриб­ну­ла на ла­ву, зня­ла з по­ли­цi гор­щик i пос­та­ви­ла йо­го ко­ло вiд­ра.


- Що ти ро­биш, до­ню? - пос­пи­та­ла ма­ти.


- Вечерю ва­ри­ти­му, ма­мо.


Слаба тiльки зiтх­ну­ла.


А Ха­ри­тя й справ­дi за­хо­ди­ла­ся ко­ло ве­че­рi. Зми­ла в мис­чи­нi жменьку пшо­на, вки­ну­ла щiп­ку со­лi та зо двi чи зо три кар­топ­ли­ни, на­ли­ла в гор­щик во­ди i прис­та­ви­ла йо­го до вог­ню. Лю­бо бу­ло гля­ну­ти на її дрiб­ненькi, за­пе­че­нi на сон­цi ру­че­ня­та, що жва­во бi­га­ли вiд од­ної ро­бо­ти до дру­гої. Ве­ли­кi си­вi очi з-пiд дов­гих чор­них вiй ди­ви­ли­ся пильно й ро­зум­но. Смуг­ля­ве ли­ченько роз­чер­во­нi­ло­ся, пов­нi вус­та роз­ту­ли­ли­ся,- вся ува­га її була звер­не­на на ро­бо­ту. Во­на за­бу­ла на­вiть i за но­вi чер­во­нi кiс­ни­ки, що двi­чi об­мо­ту­ва­ли її ру­ся­ву, аж бi­лу, го­лов­ку. Кiс­ни­ки тi бу­ли її ра­дiсть, її гор­до­щi. Оце тре­тiй день, як хре­ще­на ма­ти по­да­ру­ва­ла їй тi кiс­ни­ки, а Ха­ри­тя й до­сi не на­тi­шиться ни­ми.


Мати сти­ха зас­тог­на­ла.


Харитя стре­пе­ну­лась i пiд­бiг­ла до лiж­ка.


- Чого ви, ма­тiн­ко? Мо­же, во­ди­цi хо­лод­ної? Що у вас бо­лить? - лас­тiв­кою при­па­да­ла во­на ко­ло не­ду­жої.


- Ох, ди­ти­но моя лю­ба! Все в ме­не бо­лить: ру­ки бо­лять, но­ги бо­лять, го­ло­ви не зве­ду. От, мо­же, вмру, на ко­го ж я те­бе ли­шу, си­ро­ти­ну не­щас­ну?.. Хто те­бе дог­ля­не, ви­го­дує?


Харитя по­чу­ла, що її ма­леньке сер­це за­бо­лi­ло, на­че хто зда­вив йо­го в жме­нi; сльози зат­рем­тi­ли на її дов­гих вi­ях. Во­на при­па­ла ма­те­рi до рук i по­ча­ла їх цi­лу­ва­ти.


- Що ми ро­би­ти­ме­мо, до­ню? От до­ве­лось ме­нi зляг­ти са­ме в жни­ва… Хлiб стоїть у по­лi не­ви­жа­тий, оси­пається… I вже не знаю, як ме­нi, бiд­нiй, не­ду­жiй, за­по­бiг­ти ли­хо­вi… Як не збе­ре­мо хлi­ба - за­ги­не­мо з го­ло­ду зи­мою!.. Ох, бо­же мiй, бо­же!


- Не жу­рiться, ма­мо! Не плач­те! Ад­же ж бог доб­рий, ма­мо! Бог по­мо­же вам оду­жа­ти, по­мо­же вам хлiб зiб­ра­ти… Прав­да, ма­мо?.. Прав­да?..



II



Поки Ха­ри­тя го­во­ри­ла тi сло­ва, в бi­ленькiй го­лов­цi її про­май­ну­ла дум­ка: як то не­ма ко­му жа­ти? А во­на що ж ро­би­ти­ме? Ще то­рiк хо­ди­ла во­на з ма­мою на ни­ву, ба­чи­ла, як ма­ти жне, ба, са­ма бра­ла серп i жа­ла! Ад­же ж во­на ба­га­то б на­жа­ла, як­би ма­ти не сва­ри­ла за ска­лi­че­ний па­лець! Але то­рiк во­на бу­ла ще ма­ленька, ма­леньки­ми ру­че­ня­та­ми не мог­ла вдер­жа­ти сер­па, а те­пер во­на вже ви­рос­ла, наб­ра­ла­ся си­ли i ру­ки по­бiльша­ли. Ха­ри­тя гля­ну­ла на свої ру­ки. Ад­же си­ми ру­че­ня­та­ми во­на при­нес­ла з рiч­ки пiв­вiд­ра во­ди, хоч яке во­но важ­ке, те вiд­ро! Завт­ра, ко­ли роз­вид­ниться, вста­не Ха­ри­тя, на­го­дує ма­му (ко­ли б ще схо­тi­ли їсти, а то вiд­ко­ли сла­бi - са­му во­ду п'ють), вiзьме серп i пi­де в по­ле. А вже як бу­де жа­ти! I не ро­зiг­неться! I уяви­лась Ха­ри­тi ви­жа­та ни­ва, а на їй сто­ять по­лу­кiп­ки i бли­щать про­ти сон­ця, як зо­ло­тi. I са­ма Ха­ри­тя стоїть на по­лi, ди­виться на свою пра­цю i ду­має, як би звез­ти хлiб у сто­до­лу. От що во­на зро­бить: пi­де до хре­ще­но­го батька, обiй­ме йо­го ру­ченька­ми за шию i ска­же: "Та­ту мiй лю­бий та ми­лий! Я вже вам ба­ви­ти­му ма­ленько­го Анд­рiй­ка, бу­ду йо­му за няньку, тiльки зве­зiть наш хлiб та скла­дiть у сто­до­лу!" Вiн доб­рий, батько хре­ще­ний, вiн її пос­лу­хає, зве­зе хлiб. А як же зра­дiє ма­ти, ко­ли Ха­ри­тя прий­де до неї й ска­же: "А бач­те, ма­ту­сю ко­ха­на, а я ж вам не ка­за­ла, що бог по­мо­же нам зiб­ра­ти хлiб? Увесь хлiб у сто­до­лi!" Ма­ти з ра­до­щiв ви­чу­няє, при­гор­не до­ню до сер­ця, по­цi­лує, i зно­ву жи­ти­муть во­ни ве­се­лi та щас­ли­вi i не зги­нуть зи­мою з го­ло­ду…


В пе­чi щось бух­ну­ло, за­си­ча­ло.


То збi­гав ку­лiш.


Мерщiй ки­ну­лась Ха­ри­тя до пе­чi, одс­та­ви­ла гор­щик, дог­ля­ну­ла стра­ву й на­си­па­ла в по­лив'яну мис­ку га­ря­чо­го ку­лi­шу. Ма­ти виїла ло­жок зо двi та й пок­ла­ла лож­ку. Стра­ва зда­лась їй нес­мач­ною, про­тив­ною. Ха­ри­тя їла чи не їла, шви­денько по­ми­ла по­суд, поск­ла­да­ла йо­го на мис­ник, за­су­ну­ла сi­неш­нi две­рi i ста­ла нав­ко­лiш­ки пе­ред об­ра­за­ми мо­ли­ти­ся бо­гу. Во­на скла­да­ла руч­ки, хрес­ти­лась, зiт­ха­ла та здiй­ма­ла очi до­го­ри i ди­ви­лась пильно на об­раз, де був на­мальова­ний бог-отець. Во­на вi­ри­ла, що гос­подь лю­бить дi­тей i не дасть їх на по­та­лу. Ад­же не­дур­но три­має вiн у ру­цi зо­ло­те яб­луч­ко з хрес­ти­ком: пев­не, вiн дасть те яб­луч­ко доб­рiй, слух­ня­нiй ди­ти­нi. I Ха­ри­тя своїм ди­тя­чим ле­пе­том про­ха­ла у бо­га здо­ров'я сла­бiй ма­ту­сi, а со­бi си­ли ви­жа­ти ни­ву. Ся дум­ка не да­ва­ла їй спо­кою, їй хо­тi­ло­ся швид­ше дiж­да­ти­ся ран­ку. "Ля­жу за­раз спа­ти, щоб завт­ра ра­нi­ше про­ки­ну­ти­ся",- по­ду­ма­ла Ха­ри­тя й, пос­та­вив­ши ко­ло ма­ми во­ду на нiч, ляг­ла на ла­ву. Але сон не злiп­лю­вав їй очей, вiн десь утiк з цiєї ха­ти, бо й не­ду­жа ма­ти не спа­ла й стог­на­ла. Пов­ний мi­сяць ди­вив­ся у вiк­но i на ко­ми­нi на­ма­лю­вав та­кож вiк­но з яс­ни­ми шиб­ка­ми та чор­ни­ми ра­ма­ми. Ха­ри­тя пог­ля­да­ла в той ку­ток, де ле­жав серп, i ду­ма­ла свою ду­му. А над­во­рi так мi­сяч­но, яс­но, хоч гол­ки зби­рай. Ха­ри­тя сi­ла на ла­вi i гля­ну­ла у вiк­но. В iм­лис­тiй да­ли­нi, ося­янi срiб­ним про­мiн­ням мi­сяч­ним, сто­яли ши­ро­кi ла­ни зо­ло­то­го жи­та та пше­ни­цi. Ви­со­кi

1 2
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Харитя, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Харитя, Коцюбинський"