Читати книгу - "Пасочки, Народні"

На високому-височенному пагорбі над широкою-широченною, вилежаною в глибокому яру, річкою, оточений з одного боку густим-прегустим гостроверхим лісом, а з другого захищений непрохідними болотами, стояв неймовірної краси староукраїнський замок. Оповідають, що був він добре укріплений і неприступний для ворогів. Потрапити до нього можна було лише по підйомних мостах, міцно поставлених на кам’яних стовпах.

Були в тому замку, окрім вражаючого палацу, церков і владичого дому, дивуючі красою гарно вмуровані башти, серед яких особливо виділялась Кушнірська, названа по імені цеху кушнірів, що відповідав за це укріплення. Серед кушнірів, яким часто доводилось сторожувати при цій башті, був один досить помітний гарно складений коренистий чоловік на прізвисько Дуб. Він, як усі справжні ремісники, добре знав свою справу – вичиняти шкури для одягу. На таку копітку роботу неабиякої сили треба та ще якого терпіння! Спробуй-но добре розімнути, точніше, поключувати, шкури, побачиш як то легко.

Якось прийшов до Дуба лимар. Йому потрібно було пару вуздечок зробити зі шкури-сириці, себто лимарщини, а також гарні пасочки до штанів для непослушків. І тоді, у ті часи, декого доводилось приструнювати, до пуття доводити. Ніде правди діти, часто хапалися батьки за паски, хоча часом одного вигляду паска вистачало для того, щоб дитина застановилась. Іноді тільки раз і зуживався пасок, важливим було лише, щоб він висів у хаті , ще й на чільному місці. Насмарує пасок батько сальцем, повісить – і годі, самі собою самочинно дурні думки одскакують. Дуб же саме готувався в дорогу по шкури, то попрохав день-другий зачекати, пожартував, що все воно так не буде, на паски ж бо ще не час, бо до Паски далеко.

Але ви навіть не можете собі уявити, які біди, які дошкульності, які пристрасті чатують на дітей! Ні головою надумати, ні в книжках вичитати. І хто б того не закрашав – не вийде, зжитися з тим гой як тяжко, хай там що!

Через ту поїздку все й сталося. Один хлопчина, Любко, сільський баламут, який грав першу скрипку на селі поблизу замку, прочув од батька, що Дуб не скоро візьметься до шкур для пасків. Хлопака був скорий до шкоди, всюди вмів засунути свого носа. Отож він і вирішив утяти штуку. Поки кремезний Дуб їхав собі за хлібом насущним, дітиська, направлені лайдаком, корчачись від незручностей та страху, залізли до Кушнірської башти, щоб розшукати загашник зі шкірами. Залізти залізли, знайти не знайшли, взяти не взяли, бо хлопцям і в голову не прийшло, що хоч кушнірі й опікуються вежею, та шкір там не тримають і не вичиняють. Хотіли було вилізти – ага, зась. Шукали-шукали виходу, аж незчулися, як настала північ. Лежні справляти боялися, а поночі не поблукаєш. Сіли купно та стали себе розмовами тішити.

Аж бачать: наближається просто до них стара потворна примара. Сполошились хлопці, а примара й каже: „Оддайте шкіри”. „Які шкіри?” – хором обізвались діти. „Як які? Ваші!” – зареготала почвара. Діти не на жарт поперелякувались. Сидять, ні пари з вуст. Отут примара і розійшлась. Чого вона тільки не робила: речі перевертала, світильником хилитала, стусани вліво-вправо роздавала... Злякались сміливці, почали ховатись хто куди. „Хто в вас за старшого?” – закричала примара. Діти далі мовчать. Любко сам обізвався: „Я”. Несміливо, але сам. „Ги-ги, забираю вашого ватажка,” – гукнула примара і тут же щезла разом з Любком. З того дітлахам мурашки як палець по спині побігли. Ще через пару секунд здійнявся вихор, потьмарилось – і невідомо як хлопці знайшли себе кожен в своєму ліжку. Тихо поснули, не пробуючи нічого зрозуміти. Ранок за вечір світліший.

Над ранок приплентався додому ледь живий, як з хреста знятий, Любко. Казав, що зла сила м’яла й била його цілу ніч яко шкури, приказуючи: „Не твоє – не руш!”, була б до смерті загнала, якби не надійшов на ту пору Дуб. Він і вирятував бідолаху від лихої смерті. Та ще й подарував гарний пасочок на штанці.

З того часу хлопці були як шовкові, без діла не вештались, без роботи не крутилися. А Любко, як тільки підріс, пішов учитись до Дуба кушнірської справи, аби штани з хлопців не злітали, і думки погані хороших дітей не чіплялися.