Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар, Шевчук Валерій"

Фрагмент перший

Зачин

Відразу хочу попередити читача, що в цьому скрипті є два оповідачі: крім того, що позначений як автор, ще мій приятель Микола Лико, професор історії і мій однокурсник в університеті. Річ у тім, що нам обом забандюрилося писати спогади: мені — свої, а йому — свої, а отже, після певного відчуження ми знову зблизилися: Микола мав у мені потребу як у мовностилістичному дораднику, а я в ньому — як у знавцеві нашого минулого, де почуваюся не зовсім на коні. Звісно, те, що ми майже одночасно вдалися до писання спогадів, твердо засвідчило: до наших вікон владно постукала старість. На метафоричному рівні — це перехід від співжиття з Ляхесис, що, як відомо, веде людину крізь мінливості долі і з якою нам обом жилося, хоч і не безклопітно, але не зле, до такої не вельми привітної супряжниці, як Атропос. Але одне хочемо, а інше мусимо робити. Бо настає такий час, коли, хочеш не хочеш, а тебе несе, як у розбурханому потоці, і тільки дурний поринає на дно через переляк, а кожен намагається в тому потоці якось борсатися. Отож ми почали писати спогади, у хитромудрий спосіб навіть їх видали, і на них, також спільно, був лише один відгук у пресі: невідома нам дама Ж. Смикальська написала, що обидві книжки винятково бездарні, бо від них тхне нафталіном; Микола Лико від того засмутився, не маючи досвіду на літературних "стезях", а я втішився, бо це свідчило: щось ту літературну даму роздратувало, а коли нерозумна жінка дратується — то ознака непогана, принаймні трохи підігріває авторську пиху, а це каталізатор успіху, принаймні для самого себе. Зрештою, я також, хоч і номінально, історик, отже, збирач усяких уламків та шмаття, яке й належить пересипати нафталіном, щоб воно, ошмаття, збереглося, інакше його пожеруть такі Ж. — не можу розшифрувати точно криптоніма, можливо, Жучка; гадаю, не від назви псиці, а від жучкá, кузьки, адже боїться нафталіну, а може, цього скорочення вжито, щоб сховати непристойніше слово? Отож ані мої, ані Миколині спогади не викликали в суспільстві жодного інтересу, окрім суворого звинувачення пані Ж. Скидальської, вибачте, Смикальської; але користь од цього зіштовхнення була, принаймні для Миколи: в нього пробудився інтерес до дослідження білих плям у власній генеалогії, а що документального матеріялу для цього роздобув небагато, то відступив його професіоналові-писаці, тобто другому "я" цього скрипту, щоб доповнив те, чого він не розшукав, фантазією, тобто заповнив порожні місця вірогідним, але все-таки фіктивним матеріялом, адже все фантастичне — фіктивне. І це дає мені сяку-таку сатисфакцію, бо означає: мій друг мої мистецькі достойності, на відміну від п. Ж. Смикальської, визнає.

А рух потоку слів, що складають цього скрипта, котрий, треба гадати, також пахнутиме тонконосим дамам нафталіном, було надано давнім, од 1621 року, віршем; його видлубав у "Київському літопису" 1241–1621 років мій-таки приятель, перше "я" цього писання; вірш звався характерно: "Забави і деякі справи рицарські". А весь інтерес у тому, що головний герой, як сказав мені Микола, носив прізвище Лико. Передаю йому слово.

Кожен сказав би, що прізвище не вельми шляхетне, бо лико — це підкірне пасмо в липи, з якого робили личаки, здираючи зі стовбура (є вираз "дерти лико"), а личаки носило, як правило, простолюддя, особливо на Поліссі, звідкіля і я родом. Отже, був переконаний, що коли я Лико, то й коріння моє селянське, хоч рід мій жив у такому не вельми знаному місті, як Романів у східному Волино-Поліссі. Але, подлубавшись в архівах, я з’ясував, що Лики — не корінні романівчани, а переселилися сюди в XIX столітті із Черкас. Одначе, прочитавши того вірша, потрапив у зачудування, бо в ньому йшлося про смерть "рицаря неоціненної печалі", як тут пишеться, притому не простого, а князя Семена Лика, який був черкаським підстаростою і, як сповіщається вже в самому літопису, загинув од чарівниці в Черкасах-таки.

Я був приголомшений. Одне те, що здобував підставу виводити себе з князів, які навряд чи ходили в личаках, а прізвище Лико дістали (тут увімкнув фантазію другий дійовець цього опису, зазначений як автор), бо, як чудові вояки (князь Семен таким був), "дерли лико" з тих, із ким воювали, отже, воно не буквальне, а метафоричне. Ну що ж, можна було б попишатися, хоч не мав жоднісіньких документальних підстав пов’язувати себе з тими рицарями, якими були князі Лики, хоч мої родичі колись у Черкасах таки жили. До речі, сам князь Лико мав у цьому місті лише дім для урядування, а більше мешкав в Олександрійську, що на південь від Черкас.

Але ще більше був уражений, довідавшись, що цей славетний свого часу воїн, якого у вірші подають як "дорогий карбункул, коштовнеє клем’я", загинув не на бойовому плацу, як годилося б, а від якоїсь чарівниці, і це в містерійний спосіб таки пов’язувалося з моїм родом Лик, серед яких він став першою жертвою якоїсь давньої Атропос, але не єдиною.

Мойри в античній мітології мали свою атрибутику. Зображали їх статечними жінками з кужелем, терезами, ножицями та сувоєм папірусу, на якому записано тисячі, а можливо, й мільйони доль. З кужеля витягувалися нитки життя, на терезах важились учинки людей, ножицями нитки обрізувалися, а сувій папірусу (такий вигляд мали найдавніші книги) — це К н и г а д о л ь, де історії записувались із протоколярною точністю. Хотів би дістатися до тієї книги (це вже каже друге "я", автор), яку годі прочитати одній людині, але міг би вичитати звідти принаймні історію Роду Лик, котрі з князів виродилися в простолюд, а з воїнів — у простих козаків та міщан; чи ж не цікаво, як це відбувалося? Але сьогоднішній мій інтерес не в тому, він локальніший і переходить більше в царину психології, ніж соціології. А у вкладеному у "Київський літопис" вірші є ряд загадок. Наприклад: чому автор вірша хотів смерть князя Семена відкупити своєю смертю, як стародавні троянці відкупили мертве тіло Гектора; "зóлота вагою тіла"? Микола при цьому заявив так: цю стилістичну фігуру, сказав, можна пояснити рядками, що йдуть далі: "В кожнім-бо давнім рицарськім народі мужа до бою золотій дарували свободі". Але я вважаю, що й ця фраза загадкова для малоосвіченого читача, хоч Микола сказав, що йому, як історикові, а ще професору, фраза цілком зрозуміла. Річ у тім (згадаймо "Енеїду" І. Котляревського), що в давній поетичній традиції троянців накладали на українців; отже, князь Семен Лико був задіяний у справі здобуття "золотої свободи" Україні, про що свідчить фраза: "Такого вождя віднайшло русинське плем’я", а його кров зветься "чесною", ще й зазначено: "Князь Семен Лико — вождь діяльний" і описано його подвиги супроти ворогів — московитян і татар: за його приводом здобували "замок московський Білгород" (його здобули, діставши "скарбу немало"), потім Рильськ і Путивль "усім на подив", а загалом "той князь був "рицар справний"". Зустрічався з татарами на Моравських шляхах, перепиняючи в дорозі, "наче води об скелі, на них нападав все". І завжди в бою перший бував саме князь Лико. Через це "Україну отак заспокоїв од нахіддя і тим здоров’я людей і міст українських уміцнив здоров’ям своїм". Загалом же князь Семен "у воєнних змаганнях вік свій провів, в полях диких, біля шляхів Моравських татарів гонив", терпівши спеку й холод, опріч хліба не маючи й води. "В отой спосіб, — пишеться у вірші, — свій вік молодий він прожив". Для мене це вказівка істотна, бо свідчить, що загинув князь од ворожки таки молодим. І нарешті останній рядок може пов’язати історію чи долю князя Семена із сповіщенням літопису поза віршем, що загинув од ворожки. Ось ці слова: "Потіх своїх з великою радістю досить мав".

Отут, здається, й зарито, грубо кажучи, собаку. Інакше мовлячи, для розгадки цієї загибелі, очевидно, як це часто буває, треба шукати… жінку.

І вона в темені того давнього часу існувала: дочка Атропос із тінню в очах, із тінню в серці, що розтікалася разом із кров’ю і замерзала в очних яблуках, на які бойовий князь напевне колись сягнув: можливо, й укусив од них раз-другий, однак здалися йому не досить солодкими, гіркими чи кислими, тож легковажно відкинув недбалим помахом. Але дочка Атропос, позбувшись своїх яблук, перетворила їх у замерзле чорне груддя, а рука справжньої Атропос всунула пальці в очка ножиць і звела їх, бо уздріла білу нитку, що тяглася слідом за веселим і нестатечним, а може, й добре розхмеленим князем, який гуляв, не шкодуючи грошей, тож сипав ними, як сиплють зерно на Щедрий вечір, бо й сам був щедрий, та й Вечір ішов побіч, і він недобачив, що той Вечір ішов не сам по собі, а в отій замерзлій темній кризі; а Семен був легковажний князь, бо чи ж одна така запаска зустрілася йому в його скочній, танечній ході? Хапав ту, що нагодилася, в обійми і прокручувався в короткому танці-падвані. І сміх пирскав із його очей, як прище проміння із сонця, і таке ж проміття прискало з очей тих носійок запасок, що йому в дорозі здибалися. Відтак од того короткого танцю не в однієї по тому запаска починала пухиритися, роздуватися, перетворюючись у круглого бубона, дивного бубна, довбуш біля якого сидів не біля нього, а в ньому й гатив маленькою рожевенькою довбенькою. Він же, князь Семен Лико, і не подумав зупиняти своїх веселощів і танцю, а хапав в обійми все нових і нових танцівниць і прокручував з ними кільця. І було неймовірно весело й гучно, і вилися довкіл зелені пасма, з яких вилазили шипучі голівки. Відтак ставали більше уявні, як явні, і лише одна справжня, бо тільки в однієї замерзла в очах, позбавлених яблук, чорна крига від пітьми, що точилася від чорного поту із серця. І могло бути, що князь Семен Лико на хвильку відчув ту пітьму й чорну кригу; може, й зупинився трохи зачудований, адже його геройське серце не відало страху, тим-то його страх — це й було здивування. Але й воно — лише спалах, короткий, ніби помах шаблюки, якою він, агей! умів орудувати! Через це розсміявся легкотравно й відгорнув з дороги ту, із замерзлою кригою в очах, може, перед тим і посіявши початка для того, щоб і під цією запаскою почав виростати круглий бубон із довбишиком усередині. А може, не закладав туди анічогісько, однак біда його в тому, що без вагань міг таке вчинити, а по хвилі все цілковито забути.