Читати книгу - "Смуга нещасть, Шевчук Валерій"

Зранку парило. Небо повилося каламутною плівкою і, хоч хмар не було, стояло над містом невмите і сколошкане. Сонце борсалося в тому киселі, ніби заплутана в павучих тенетах муха; сьогодні вночі місто, здається, не змогло прийняти щодобової нічної купелі і вимести зі своїх закутків застояну жарінь.

Вийшовши з дому, я відчув, що в мене ледь-ледь тремтять пальці — це було зле, бо я мав сідати за кермо автомобіля. Спробував зібратися на силі, тобто внутрішньо зосередитися, — замість іти до трамвая, який мав би завести мене до автомобільної стоянки, я трюхцем побіг. Любив бігати, бо це давало тілу бадьорість і снагу на новий день. Але сьогодні заспав, отож тільки махнув кілька разів руками вдома і, кинувши в обличчя пригорщ теплої води, помчав на роботу — все в мене було розраховано до секунди.

До трамвая я, одначе, не добіг. Чи не було чим дихати, чи я й справді не встиг до ладу прокинутися, але мені сперло подих. Змушений був піти вільним кроком, а коли перебігав улицю, з-за рогу вискочив червоний легковий автомобіль, і я ледве врятувався від нього, пострибавши, як олень, гігантськими стрибками.

Мусив зупинитися біля паркану й перечекати. З червоної кабіни висунувся не менш червонолиций шофер і на всі заставки лаяв мене. Казав, що таким, як я, варто переламати ноги і він щиро шкодує, що воно так не сталося. Що мені, зрештою, добре було б не тільки ноги переламати, а й пику набити, і т.д. і т.д.

Я побачив за парканом жовте тіло трамвая, який під’їжджав до зупинки, й чимдуж подався туди, залишивши шоферу можливість поправлятись у красномовстві на самоті.

У такий день мені, здається, не треба було сідати за кермо, і я завжди так робив, але сьогодні таки міг запізнитися на роботу. Як на те, я забув удома гаманця, і в мене не було не лише на таксі, але й на обід. Я виловив з кишені тільки кілька трамвайних талонів і тридцять шість копійок: одна по двадцять, одна по десять, а три по дві копійки. Зрештою, на роботі на обід я в когось позичу.

Але до роботи мені не судилося доїхати, бо я зрізався на повороті з автофургоном — вина була не моя, а водія автофургона, що безпомильно визначила міліція, яка блискавично поспіла на місце події, але ніс мого авто перетворився у щось безформне. Після немалих зусиль (адже грошей у мене під ту хвилю не було) я відтарабанив машину на стоянку (гаража в мене нема, та й невідомо, коли буде) і скоріше втік від співчутливого натовпу інших власників машин — моїх сусідів по стоянці: тепер я матиму немалий клопіт з ремонтом. Мені ж треба було поспішати на роботу, я вскочив у трамвай, але поїхав не в той бік, в який потрібно: замакітрилось у голові. Але те я помітив не відразу; звільнилося місце, і я використав нагоду, щоб відпочити й зібратися з духом. Все в мені дрібно тремтіло, я тільки тепер відчув, що й життя моє кілька хвилин тому висіло на соломинці. Мені ж самому нічого не сталося, був я прив’язаний аварійним пасом, боліло трохи у грудях, на що можна було не зважати.

У трамваї стояла така задуха, що піт почав стікати мені по скронях. Я встав і відчинив біля себе вікно, але це майже не принесло полегшення, — з вікна дихало гарячим, загазованим сопухом. Я заплющив очі й почав рахувати зупинки: мав проїхати їх сім.

Однак проїхав я їх шість — трамвай зійшов з рейок. Усіх нас сильно мотнуло, хтось заверещав, а я вдарився грудьми об переднє сидіння, — на щастя, трамвай ішов на малій швидкості. Звісно, й цього разу мені нічого не сталося, я спокійнісінько вийшов на вулицю, роззирнувся й тільки тепер збагнув, що опинився від місця роботи ще далі, ніж був. Гірше те, що по цій лінії не ходив інший транспорт, аварія ж сталася перед кінцевою зупинкою, а це значило, що мене могло врятувати хіба що таксі при умові, якщо я заплачу за нього позиченими в колег грішми. Але я вирішив не опитувати долі, бо вже повірив: сьогодні таки фатальний день, отож рушив пішака до Зоряного проспекту, звідки міг поїхати на роботу чи на трамваї, чи на 98-му тролейбусі. По дорозі я сподівався потелефонувати на роботу з автомата.

Було неймовірно парко; здавалося, саме небо лягало на плечі, а сонячне промитая ворушило неприкрите волосся. Від того в голові легенько потріскувало, а пальці рук знову почали тремтіти. Я зайшов у сквер, щоб хоч трохи отямитися, але всі лавки святково лискотіли свіжою фарбою, і на кожній висіла паперина з попередженням для тих, хто б того не помітив. Запах фарби так гостро наповнював повітря, що я поспішив якнайшвидше звідси вийти.

Діймала спрага, але випити води з автомата я не міг: не було в мене ні однієї, ані трьох копійок. Зайшов до гастроному, щоб випити соку, але відділ, де продавали соки, був зачинений, а біля банок виднівся напис, який відверто попереджував, що чекати продавця справа таки марна.

Знову вийшов на вулицю. Сонце кипіло в розпеченому небі, як риба в юшці, і я відчув, що без прохолодного напою більше не протягну: все в роті пересохло, а язик зробився шкарубкий. Я майже побіг до жовтої бочки з квасом — до неї тяглася немала черга. Продавав квас чолов’яга, увіч схожий на того червонолицього шофера, що похвалявся не тільки поламати мені ноги, але й побити фізіономію, тож я намагався на нього менше дивитися. Неподалік був телефон-автомат, і я, попередивши сусідів по черзі, подався туди — треба було конче потелефонувати на роботу. Автомат з’їв мої перші дві копійки швидко й енергійно, хоч у догоду мені встиг послати моєму начальнику довгого дзвінка. Я повернувсь у чергу, резонно зміркувавши, що цей автомат так само охоче зжере мою другу монету, а я мав їх усього три. Отож спокійно стояв у черзі, відчуваючи, що спека роз’їдає мене і що коли це протягнеться довше, я сам розтечуся на асфальті у квас — мені вже й музика починала грати в зубах.

Квас закінчився саме тоді, коли я простяг продавцю свої десять копійок.

— Нема, — сказав не без задоволення продавець, що так нагадував мені шофера-костоправа. — Кінчився, зараза! Хочете, почекайте!

Я поцікавився, скільки треба чекати, але продавець — брат костоправа — розвів руками: може, сьогодні, а може, завтра.

Відчув у шлунку спазму: здається, все пересохло в мене й там. Повітря мені бракувало, і я фатально запізнювався на роботу, хоч, річ певна, навряд чи був сьогодні здатний працювати.

Попереду жовтіла ще одна телефонна будка, і я подався туди, по дорозі ледве не вивернувши собі ногу, — запала в ковдобину на асфальті. Цей автомат байдуже з’їв мою другу монету, але встиг послати аж три гудки, і мій начальник устиг зняти слухавку, я навіть почув його голос. Але мого голосу начальник почути не встиг, автомат коротко затутукав. Я вже був такий близький мети, що спробував спитати долю ще раз і поклав у гніздо останню свою монету. Цього разу все повторилося точнісінько так, як і першого, і я змушений був, вийшовши з кабіни, витягти носовичка і втерти обличчя — на ньому лежала неприємна пітна маска.

У мене залишилася ще одна можливість потелефонувати, використавши десятикопійкову монету: автомати приймають їх так само залюбки, як і належні собі двокопійкові. Я знову рушив по вулиці, що безконечно тяглась у глибину, — до Зоряного проспекту було таки неблизько, — і шукав очима жовтої барви телефонної будки.

Новий автомат стояв неподалік газетного кіоска, я поклав у гніздо десять копійок. Але й він був наладнований на ті ж хвилі, що і його співбрати на вулиці, — мій начальник утретє підняв трубку, але мене не почув. Натомість почув його лайку — це вже вчетверте йому дзвонили, але ніхто не озивався.

Підійшов до газетного кіоска, спливаючи потом. Здавалося, що скоро почне хлюпати в туфлях: шкарпетки були мокрі, хоч викручуй. Я знав, що кіоскери мають хронічну ненависть до тих, хто хоче розміняти гроші на телефон, але все-таки спробував. У кіоскера було жовте, зморщене обличчя.

— Нічого страшного, — сказав він не без задоволення, — любаска трохи почекає...

Я розтулив рота, щоб достойно відповісти, але на мене дивилися жовті очі з такою милою сподіванкою, що таки випаде змога поскандалити, — я зирнув на небо, де все ще варилося сонце, і мені здалося, що воно увіч нагадує двокопійкову монету. Але мене це не втішило, і я почав питатись у людей, чи не розміняє мені хто двадцять копійок. На мене дивилися підозріло, наче я був п’яницею, котрий випрошує собі на похмілля, — розміняти монети не вдалося. Тоді я пішов назад до бочки з квасом, за якого й досі сидів рідний брат шофера-костоправа: він саме згрібав виручку в торбу.

— Я не розмінний пункт, — сказав продавець квасу.

— Але, чоловіче добрий! — вигукнув я відчайно, — Хіба ви забули? Вистояв до вас отакенну чергу!

Продавець квасу окинув мене пильним поглядом.

— Справді, це ви, — сказав, і в його голосі пробилося співчуття. — Скільки вам розміняти?

Він розміняв мені цілі двадцять копійок, отже, я мав аж десять монет і міг без турботи йти по вулиці, випробовуючи по дорозі всі автомати, що мали щастя мені траплятися. Випробовував я і терпіння свого начальника, бо той уже шаленіти починав: жоден автомат не міг мене з ним зв’язати. І мені раптом прийшла до голови божевільна думка: всі ці автомати — живі істоти. Вони позакисали тут з нудьги, на далекій од центру вулиці, і от змовилися між собою позбиткуватися над кимось таким, як я. Вони попереджують один одного про моє наближення, а коли потрапляю у їхній полон і коли, майже задихнувшись од нестачі повітря, вивалююсь назад на вулицю, вони починають беззвучно, але весело реготати. Отак вони й тішаться, і це неабияк прикрашує їхнє існування. Окрім того, вони, можливо, догоджують цим і своєму верховному правителю, котрий сидить зараз десь у холодку й цмулить холодне пиво, — він твердо знає, що автомати його не підведуть. Отож мені здається: коли заходив У будку, чув легеньке покректування, як це робить людина, котра аж губи собі кусає, стримуючись, щоб не розреготатися. Я подумав навіть, що простіше було б зайти на пошту, яка теж трапилася мені по дорозі, й послати своєму начальникові телеграму; навіть уявив собі, як лізуть його брови вгору, коли він її читатиме. Але чи прийде вона йому сьогодні? Завтра субота, післязавтра — неділя, отже, телеграму йому можуть принести, як не вельми важливу, аж у понеділок.

Хустина, якою я втирав піт, уже зовсім мокра, її можна було б викручувати так само, як шкарпетки й білизну на тілі.