Читати книгу - "Сиві хмари, Шевчук Валерій"

Свояк пана Ходачківського Никифор Твардовський приїхав до нього надвечір. Кинув повіддя слугам і ледве не вбіг у покій, де пан Ходачківський догризав ногу дикого вепра. Густо заливав м'ясиво міцною наливкою, і від того обличчя в пана Ходачківського було набрякле й червоне. За столом сиділо ще з шестеро, тож Никифор Твардовський підсів до самого господаря і шепнув йому, що привіз важливі вісті.

— Зачекайте, пане Твардовський,— задоволено й сито відповів йому Ходачківський,— я дослухаю, що мені розказує цей кабанець! Позавчора, пане, у нас були чудові лови!

Всі шестеро, що сиділи за столом, зареготали на той жарт, але пан Твардовський сидів, міцно стуливши вуста.

— У пана такий таємничий вигляд! — сказала гарненька донька Ходачківського.— Може, розкажете про новини й нам?

Пан Твардовський не відповів.

— Хіба то щось невеселе? — перепитала донька Ходачківського.

Всі знову засміялися, а Твардовський сидів ані пари з вуст. Ходачківський позирнув на нього червоними бичачими очима й шумливо звівся з-за столу.

— Ходімо, пане Твардовський.— Він гикнув і втерся рукавом.— А то панство помре з цікавості...

Застільники ввічливо ошкірилися, а Твардовський застрибав, як ворон, за тілистим Ходачківським.

— Ах, цей пан Твардовський! — манірно сказала донька Ходачківського.— Завше він зі своїми таємницями.

У світлиці, де вони опинилися, Твардовський обнюхав усі кутки, навіть за двері визирнув.

— Все боїтеся підслухів, пане Твардовський,— пробурмотів Ходачківський.— У моєму домі нема підслухачів.

— Я дбаю про вас, пане! — спалахнув Твардовський.

— Ну, гаразд,— заспокоїв його Ходачківський, увалюючись у в услон.— Можете розповідати, тут і справді нікого нема.

Твардовський умостив дрібне тіло на дзигель, і його обличчя споважніло. Позирнув на Ходачківського гострими оченятами і нарешті розтис тонкі, пошерхлі вуста.

— Привіз вашій милості вісті, яких сподівалися...

Ходачківський засопів і насторожено поставив до Твардовського червоне обличчя.

— Пан Долинський...

— Що пан Долинський? — жваво підхопив Ходачківський.

— Пан Долинський за тиждень вибирається зі слугами до Луцька.

Ходачківський дивився на Твардовського червоними, набряклими очима, наче хотів просвердлити цього задрипанця. Той, однак, спокійно витримав панський погляд.

— Це певні вісті? — спитав нарешті Ходачківський.

— Як те, що сиджу перед вами,— спокійнісінько відповів Твардовський.— Їхав до вас, два дні не злазячи з коня.

— Достойні речі достойно винагороджуються,— буркнув Ходачківський...

Пан Твардовський давно шаландався волинськими шляхами. В кишенях у нього гуляв вітер, але то не завдавало турбот панові: мав-бо кебету в голові і завше вмів це доказати.

Він виїхав від Ходачківського задоволений. У кишенях побрязкувало кілька талярів, і Твардовський усміхнувся куточком рота. Позаду теліпався на охлялій, майже сліпій клячі слуга, і Твардовський міг носити голову гордо. Він іще вб'ється в колодочки і покаже цьому нікчемному панству, яка сила таїться в його мізерному тілі.

Поки що мусив волочитися зі слугою дорогами — той приріс до нього, як реп'ях до собачого хвоста, мав виживляти і його; вони об'їжджали свій звичний шлях від пана до пана, де Твардовського все-таки гощено, хай і без пошанівку. Зате привозив часом гостинці й своїй жінці, що влаштувалася в панів Грунських господинею і могла прогодувати й десятьох таких, як її чоловік. Але пан Твардовський мав свій гонор, він не здолів би витримати підніжкового становища і ладен був міряти курці шляхи, доки носить його старий кінь. Коня й справді треба було міняти, не так його, як оту служкову шкапу, сліпу й обідрану, з-за якої супроти них найбільше скалять зуби.

Зараз пан Твардовський їхав до пана Долинського. Вони вступлять у те змагання, думав Твардовський, а він погрів руки, річ віри гідна: не треба лише втягати в те можновладних...

Був задоволений із своєї вдачі, його дрібне лице спогідніло, і це, а чи його задума, приспали бачність — біля вуха раптом просвистіла стріла, і пан Твардовський спинив перелякано коня. Друга стріла зачепила його за рукав — — притьма скотивсь у дорожній порох. Його слуга зробив те саме, і їх миттю обскочили вусаті обличчя.

— О, пане Твардовський! — зареготав провідник розбишак.— А я гадав, натрапили на великого пана!

— Любите, пане Ясинський, жартувати! — обурено сказав Твардовський, все ще не встаючи з куряви.

— Вставай, пане! — реготав Ясинський.— Будь певний, такому вельможцеві не вчинимо лиха.

— Ще б пак! — криво всміхнувся Твардовський, встаючи й обтрушуючись.— Зрештою, я і їхав, щоб зустрітися з вами...

Розбійники ошкірили зуби, і Твардовський сумно подумав, що всюди, куди не втрапляє, блищать проти нього оці ошкірені зуби.

— Але я й справді розшуковую вас, пане Ясинський!

— То ходімо з дороги,— весело сказав Ясинський.— Гадаю, пане, не відмовитеся пообідати з нами.

Слуга Твардовського стояв за спиною свого володаря й дурнувато, але радісно всміхався. Твардовський теж відчув, що в його животі заграли сурми.

— О, так! — сказав він.— Од гостинності ясного пана не посмію відмовитися.

Розбійники зареготали, а Твардовський поліз на коня. Зірвався, стрибнув удруге і, опинившись у сідлі, полегшено зітхнув.

Вони в'їхали в ліс. Розбишак було п'ятеро, і Твардовський зазначив мимохідь, що п'ятого він не знає, певне, прибився недавно. Ясинський їхав попереду, в нього була широка сідниця, а вгодована шия морщилася сальними набрезками. Зрештою, цей Ясинський мав і свою маєтність, хоч про його розбійництво знали всі. Але тримав носа до вітру — маєтності його не чіпано зі страху. Пан Твардовський подумав про це не без заздрості.

Шуміли високі сосни, наче там, угорі, велася таємна розмова неба з землею. Зілля плутало ноги коням, навколо все більше сутеніло. Ліс дихав вогкою прохолодою, запахом розкладеного бадилля й листя. Між сосон почали замішуватися дуби, потім утрапили вони в густий недобір, чулися тріск ломаччя під копитами, густе дихання коней і людей. Їхали довго, і Твардовський обмислював, як сховати оті кілька талярів, які йому дав Ходачківський. Плівся в хвості розбійницького під'їзду, позаду ще шаландався слуга, і цей мент треба було використати. Один по одному повпускав таляри в чоботи, а коли зник останній, полегшено зітхнув і гукнув до Ясинського фальцетом:

— То чи довго ще їхатимемо?

Ясинський повернув до нього засмагле обличчя й доказав зуби.

— Більше протрусишся, пане,— більше з'їси!

Звіддалік потягло димом і добре знайомим запахом смажені. Слуга вдихав його на повні груди і аж зітхав млосно.

— Гей, хло'! — повернувся до нього Твардовський.— Тут не впиватися?

— Чи ж я не знаю? — невдоволено потяг слуга.— А де?

— Де, де! — Твардовський сплюнув.— Мусиш уже тямити!..

Обличчя в слуги стало печальне.

— Вже, пане, приступає до мене,— сказав тужно.— Вже я, пане, сам не свій! Вже навіть покинути вас годен!

Твардовський зирнув на нього гостро, і слуга понурився.

— Ти мені, хло', диви! — процідив Твардовський крізь зуби...

На галяві горіло вогнище, слуги смажили сарну. Розбійники весело стрибнули з коней, лише Твардовський та його слуга непорушно стовбичили верхи.

— О, наші гості поклону чекають! — зареготав Ясинський.— Злазьте, ваші вельможності!

— Може б, ми перемовилися з паном,— сказав сухо Твардовський,— і ми б собі поїхали!

— Так дуже поспішаєш" пане? — подивився зизом Ясинський.

— Дуже! — сказав пан Твардовський.— Маю за день утрапити до Звягеля.

— Що у Звягелі?

— Ярмарок.

— Ну?

— А на ярмарку буде Гозьський.

— Хо-хо! — проквоктав задоволено Ясинський і вдарив батогом по халяві.— Звістка добра, пане Твардовський.— Він блиснув сліпучими зубами.— І, як відомо панові, я не звик не віддячувати за добрі звістки. Злазь!

Слуга вже зіскочив з коня й пішов до вогнища. Розбійники відрізали від туші кавалки печені. Твардовський зітхнув і покірно сповз з коня — в животі в нього голосно грали сурми...

Перед воротами князя Долинського вони зупинилися передвечір.

— Ага! — закричав Долинський,— саме вас, пане Твардовський, я й очікую! В цій господі ніхто не може зіграти зі мною в шахи!

Твардовський був звісний мастак до шахів" зрештою, як і князь.

— Радий вітати вельможного пана в моїй господі! — кричав Долинський, і Твардовський добродушно, не зважав на насмішку. Кинув повіддя слузі, і то був величний рух.

— Можна вмерти з нудьги,— голосно балакав князь.— Ті ляшки, що ваша милість рекомендував, цілковиті нікчеми. Я їх порозганяв, прошу пана, бо вони тільки й уміють жерти, пити і до чужих жінок око ставити.

— Це новочасний звичай,— ввічливо сказав Твардовський.— У кожного мостивого пана тепер цілі зграї ляшків.

— А чхати я хотів на ці звичаї! — вигукнув Долинський.— Теперечки й справді все міняється. Не встигнеш сісти до столу, як лізе туди ж слуга. Це вже псування звичаїв, пане Твардовський! Не встигнеш з господи вийти, а той кіт на підборах до твоєї жінки підмощується.

— Але ж пан Долинський — давній узівець! — Твардовський відчував задоволення: князь був у доброму гуморі, коли лаяв нові звичаї.

— Це я до прикладу, пане... А де це вельможного так довго носило? Діло мав до вас...

Твардовський умів приїжджати вчасно — слуги накривали столи. Цього разу в Долинського гостей не було, і Твардовський задоволено це відзначив.

— Німчика я теж спровадив,— сказав князь, усідаючись до столу й дивлячись на Твардовського із властивим собі презирством та насмішкою. Але Твардовський, коли треба, не мав почуття гумору, його обличчя лишалося поважне.— Німчик виявився надто розумний для мене, а може, надто дурний. Тобто говорив такі мудрі речі, що я майже нічого в тому не тямив! — Долинський зареготав.— Що чувати в світі, пане Твардовський?

Слуги застеляли стола м'ясивом та кашами. Твардовський не поспішав відповідати. Взяв шматок волятини і відкусив добрячий клапоть. За спиною стояв його слуга й ковтав слину. Твардовський повагом набрав м'яса у мису й сунув слузі. Той кинувсь у куток, і звідти почулося голосне чавкання.

— Я вже давно нікуди не виїжджав,— сказав князь.— Все ці клопоти, кат би їх погриз, все клопоти! А треба було б розігріти кров! Пам'ятаєте, пане Твардовський, що сталось у дворі Ганицьких? — Долинський зареготав.— Кого там підстрелили?

— Кількох слуг, ваша милосте,— відповів Твардовський.— А що Меланка?

Питання було недоречне: пан Долинський побагровів.