Читати книгу - "Під синичий подзвін, Шевчук Валерій"
- Жанр: 💙 Класика
- Автор: Шевчук Валерій
- 362
- 0
- 01.06.22
Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.
Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.
Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
1.
Цей план виношувався ще відколи лежала Лариса в лікарні, де їй зробили пластичну операцію носа; гуляючи лікарняним двором, що колись був монастирський, думала вона й думала одну й ту ж важку думку: все життя її тепер розкладалося навпіл — одне тоді, а друге тепер, рубежем і став час, коли переступила порога лікарні. Здавалося, площини ці надто різнобіжні: тоді — це було минуле: пошта, на якій працювала, і ті люди, що досі її знали; скільки їх є, ниток, що тягнуться із прірви минулого до сьогоднішнього? Навіть складала план: один пункт, другий і третій. Передусім треба було б змінити місце прожиття, хоча район, де вони мешкали, непоганий — це перший пункт її заміру. Говорила про те із матір'ю, коли навідувала дочку в лікарні, адже тільки мати могла перебороти батькову затятість — всі Ларисині перемови з татусем кінчалися криком з його боку і не меншим криком та ще й слізьми з її.
— Не бери до серця, донечко, — сказала мати, почухуючи собі за вухом, — то не легка штука, всіда шось втратиш.
— Я згодна й утратити! — гаряче переконувала Лариса, — придстав собі, як на мене лупиться будуть!
— То й хай! — незворушно відказувала мати, — а ти на них, доцю, плюнь. Отако, отако!
Вона плювала на асфальтову доріжку і енергійно розтирала плювка ногою.
— Ну, як ти не пунімаєш, — червоніла, аж лоб палав під пов'язкою, Лариса. — Тепера такі люди! А мо' стретіться хтось, розляпають у два щота.
Мати мовчки сопла, і вже це було добре, бо коли стара починала сопти, значить подавалася. А ще вона має блимнути на неї з-під лоба, ніби блискавкою кинути (еге ж, блимнула й ніби блискавкою кинула); Лариса взяла її за плечі й говорила, говорила, ніби горохом сипала; говорила, ніби дзьобала безперестанку зерно; говорила, ніби викидала із себе все, що в ній накопичилося; голос її при цьому набирав таких вискучих нот, що ті ноти пилочками почали розрізати старій голову, спершу, ніби вуха розрізалися десь там, у глибині, немов два гострі цвяхи їй застромилися, і цвяхи ці — іржаві, — поступово перетворювались у черв'яків, тлустих і ворухких, які полізли їй під черепа. Може тому, в матері затремтіли брови, і зітхнула вона важко — ще один виразний знак, що подалася, а вже коли щось вирішувала, то ніякі батечки вже її не зупинять — ставала, як залізо гартоване.
"Пункт другий", — думала Лариса, нервово ходячи колишнім монастирським подвір'ям і розглядаючи вигадливі лінії старовинних будівель, і думаючи, який ідіот усього цього набудував, — таке воно нечупарне! Ні, пункт другий було виконано, перш ніж переступила порога лікарні, де їй так вдало зроблено операцію на носі, — вона розрахувалася на роботі і з усіма розпрощалася, а щодо причини відходу могла й не розводитися, бо перед цим з начальницею погиркалася, а начальниця в них була грім з помиями, як точно визначив їхній розносник пенсій Вася, кривий на одне око і з рукою, присохлою з того боку, де не було й ока, через що він сам казав, що з того боку всихає. Отож, коли вона гримнула дверима й пішла, ніхто ані з жінок, ані розносник Вася не здивувалися; правда, Вася смикнув себе всохлою рукою за ліве вухо і сказав:
— Шкода, шо уходиш, а я хотів коло тебе поскакать, — і засміявся по-дурному, вишкірюючи жовті зуби.
"Пункт третій, — думала Лариса. — Фотокартки". Згадувала їх, міряючи широкою ступою асфальтовані доріжки лікарняного двору, і вони, фотокартки ті, ніби з проявника випливали, проступаючи із червоного якогось світла: дві на стінах у рамцях, решта у фотоальбомі — з них можна було б залишити хіба ті, де вона немовлям; ну, і хіба ту, де їх, батька, матір та її сфотографовано при різкому світлі: замість облич не так плями — осяяні ореоли, де риси облич хоча й проступають, але без індивідуальних ознак.
Аж засміялася від вдоволення, адже починала жити наново, і ясна радість приходила до неї, щось на зразок того світла, яке залишилося на фотокартці, якої не думає нищити.
А ще їй уявлялися лави, що стоять біля їхнього будинку, на яких завжди густо пенсіонерів, котрі безконечно труть і труть порожню полову слів і мають заздрісно-цікаві очі: проз ті очі не пройде непоміченою і не зафіксованою ані людина, ані кіт. Окрім цих заздрісно-, а може, жадібно-цікавих були інші очі — з гурту мам із колясочками, і від другого гурту мам із дітьми, які з колясочок уже повилазили, але в ясла ще не потрапили. І ці три гурти, ніби крига у скреслій ріці, плавали з одного кінця в другий, розщіплялися, з'єднувалися, розпливалися, зближалися, збивались у гурточки, а потім знову розсипалися, як пісок, що з них їхні чада пробували будувати перші свої палаци. І біля уст кожної було привішено невидимого млиноч-ка, і той невидимий млиночок раз-по-раз умикався й працював, і тоді з рота із леткими вустами виривалися гарячі клубочки та й сікли: "Та-та-та, та-ра-та!" —сипалася й сипалася суха луска, млиночки мололи й мололи, відтак весь простір був заповнений невидимими, ясно-синіми блилами тих слів. Отож Ларисі, перш ніж дістатися додому, треба було проминути той гурт чи гурти, а вона була певна, що пройти повз них непоміченою вдалося б хіба людині із чарівницькими здатностями; хіба б поверталася додому опівночі, та й то не було безсумнівно безпечно.
І вона починала мріяти. Ах, як добре було б, вийшовши з лікарні, кудись майнути, поки не зв'язує робота, кудись світ за очі, ах, як добре було б мати десь діда з бабою і протривати там, доки відбудеться обмін квартирами! Але в неї не було куди їхати та й не було за що — все, що мала, пішло на цю операцію, отож мусила повертатися в єдине місце осідку —батьківську квартиру.
2.
Додому пішла не відразу, а вирішила дочекатися обідньої пори: мами покотять тоді візочки додому, інші мами повезуть малят спати. Пенсіонери відчуюють у шлунках посмоктування і в їхніх напівпогаслих головах спалахне марево післяобіднього сну — ось у яку урочу хвилину хотіла Лариса прошмигнути додому, адже то була хвилина не проста, в ній кожен опинявся як у купелі, був-бо зайнятий власним клопотом. При цьому треба врахувати, — холодно, як високий стратег, мислила Лариса, — і тих, котрі біжать пообідати додому з роботи, — ті, що близько працюють. От тоді й настане ота мертва хвилина, вмерла хвилина, здохла хвилина, коли й усе навколо вимре, і в повітрі зависне якась незбагненна застиглість, коли й машини не їздять, принаймні через їхній двір, аби не потрапити в це мертве поле і в ньому навіки не пропасти.
І ось вона настала, віща ота мить, а пізнала це Лариса, бо раптом почула сигнал, ніби сурма десь заграла, але далеко-далеко. Це насталило її рішучість — і вона майже побігла до свого під'їзду, бажаючи прослизнути в нього, як секретне чорнило. Але що й секретне чорнило має здатність проявлятися, то і їй довелося проявитися: саме в той святий мент, коли набрала повний дих повітря і готова була стрибнути в темну отхлань парадного, в прочілі раптом виросла постать у пальті сталевого кольору і в штанях та капелюсі такого ж кольору: якийсь сталевий прямокутник, із втикнутими внизу черевиками, а вгорі із висунутим шрубом, на який наліплено було обличчя з вусами вождя, з маленькими трикутними очками, гострим кінчиком угору, з неймовірно низьким лобом, а може, лоб був і високий, як у другого вождя, але прикривався сталевим, наче каскою, капелюхом. Ця подоба обсмоктувала після обіду, а пообідала сьогодні з невідомих причин зарані, дупла карієсних зубів, а побачивши Ларису, спинилася й розтулила рота, повного дупел зіпсованих зубів. Його очка із трикутних стали чотирикутні, але Лариса не дала йому отямитися, вклонилася, а може, хотіла схилити низько голову, щоб сховати своє нове обличчя, і обтекла його, мов вода, відтак помчала чимдуж під сходи, тоді як старий у сталевому пальті, наче солдат, а він колись був солдатом і не переставав тим чванитися, повернувся за нею на закаблуках, рота він уже стулив, але очі залишалися чотирикутні.
В Лариси голосно тахкотіло серце, і вона танцювала з нетерплячки коло ліфту, а червона лампочка біля ліфтових дверей весело з неї реготала; а вона всіма фібрами душі відчувала, що сталевий, прямокутний, із атомною шапиною замість голови, із чавунними черевиками на ногах, із вусами, як у вождя, і низьким лобом, як у другого вождя, оцей клятий старий, халєра на нього, нікуди не пішов, а й досі стовбичить на вийсті із під'їзду, і це тому, що його мозок повільно й уперто, як зіпсута машина, намагався збагнути те, що тільки-но побачив, а що думки його давно не уладнювалися доладно, очі його так і не стали з чотирикутних трикутними. Зрештою, він фуркнув як кінь, крутнув головною, щоб прогнати памороки, і ступнув до дверей — сподівався хоч когось зустріти із свого племені, щоб, розмовившись довго й повільно видовбуючи із себе слова, як смолу із занедбаної бочки, нарешті розжувати новину, бо що це воно справді діється: йому здавалося, досі оця Лариса мала одне обличчя, а теперички воно начебто зовсім інше, чи може це й не вона? А може, це в неї якась маска, а може, вона зробила пластичну операцію, але вона-таки напевне не вона, скаже він комусь із свого племені. І той із його племені посмокче і свого гнилого зуба і скаже філософічно: "А чо це вас так вулнує?" Тоді старий здивується і прийме рацію представника свого племені: а дійсно, чого це так його вулнує? Чи не ліпше поговорити про те, що пишуть у газетах, а ще можна побалакати про сучасну молодь, і про те, що світ, мабуть, перевернеться догори дриґом, адже в ньому не залишилося жодних вартостей, принаймні тих, на яких виховані були люди їхнього племені.
У сподіванці на таку розмову старий у пальті сталевої барви став на ґанку і, розтуливши рота, повного карієсних зубів, обдивився порожнього двора — ні, він щось сьогодні зробив не так, збився з ритму чи з пантелику, двір був порожній, а всі його приятелі, пообідавши, лежали на правому боці, хоч він сьогодні зранку переконував їх, що спати після обіду для здоров'я шкідливо. Відтак пішов порожньою сухою дорогою, навіть не відаючи куди й навіщо, а пройшовши кроків зі сто, став, ніби вкопався в дорогу, і тяжко задумався, згадуючи, куди це він зібрався і чого хотів? Натомість перед ним знову випливло оте дивне нове Ларисине обличчя, і йому резонно здалося, що там, на обличчі тому, чогось таки бракує.
3.
Ця нещаслива зустріч стала причиною, що сусіди, передусім пенсіонери, котрі клеються до лавок або й швендяють з ранку до обіду, а з полудня до вечері і до телевізорного часу, взнали про метаморфозу із Ларисою досить вчасно.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Під синичий подзвін, Шевчук Валерій», після закриття браузера.