Книги Українською Мовою » 💙 Еротика » Моя слабкість, Iрина Давидова 📚 - Українською

Читати книгу - "Моя слабкість, Iрина Давидова"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Моя слабкість" автора Iрина Давидова. Жанр книги: 💙 Еротика / 💛 Романтична еротика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Моя слабкість, Iрина Давидова» була написана автором - Iрина Давидова, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Еротика / 💛 Романтична еротика".
Поділитися книгою "Моя слабкість, Iрина Давидова" в соціальних мережах: 
Інтернатура, робота парамедиком, а вечорами улюблена кава з вершками. Так проходили мої будні. Поки мене не викрали прямо з клініки та відвезли в ліс. До небезпечного чоловіка, який потребує моєї допомоги. Його життя в моїх руках, а моє... Моє залежить від його бажань.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 26
Перейти на сторінку:
Пролог

БЕЗКОШТОВНО В ПРОЦЕССІ ВИКЛАДКИ! КНИГА НАПИСАНА.

 

— Ніна, завтра важлива операція, не запізнюйся, будь ласка, — Вікторія Семенівна завжди любила нагадати мені про мою роботу, хоча прекрасно знала, що я найвідповідальніший працівник.

— Дякую, Вікторія Семенівна. Ви ж знаєте, я не запізнююся, — запевнила її, з посмішкою дивлячись у сірі очі завідувачки хірургічного відділення.

Жінка в білому халаті кивнула, а я увійшла в кабіну ліфта.

— Кравець, пригальмуй, — почула позаду себе і, розвернувшись, поставила ногу між дверима ліфта.

— Андрію, привіт.

— Привіт. Спасибі, — хлопець залетів у кабіну і посміхнувся. — Мені третій поверх. Ти вже додому?

— Так, моя зміна закінчилася.

— Без пригод?

Я знизала плечима.

— Як сказати.

— Я сьогодні зайду? З квітами.

— Навіщо?

— На побачення запрошую. Подзвоню і домовимося. Все, я побіг, — і він тут же вискочив з ліфта, а я натиснула кнопку з одиницею.

Теж мені, наречений.

Насправді ніякого прямого відношення до хірургічного відділення я не маю. Але це поки що. Нещодавно я закінчила навчання в медичному університеті за спеціальністю хірург­травматолог, і тепер мене направили в інтернатуру. І мені дуже пощастило, що я потрапила саме до Вікторії Семенівні, подруги моєї покійної бабусі, яка дуже мріяла, щоб я стала висококласним фахівцем.

Ну що ж, доведеться виконувати її мрію. Та й сама я люблю цю роботу. Адже не дарма вже два роки працюю парамедиком у рятувальній бригаді.

Втомлено зітхнувши після нічної зміни, я вийшла з будівлі та задоволено посміхнулася ранковому зимовому сонечку. Чудова морозна погода, яка так і приваблювала піти прогулятися в парку. Але не сьогодні. Мені потрібно добре відпочити перед завтрашньою операцією.

Помахавши знайомому водієві швидкої допомоги, я завернула за кут і пискнути не встигла, як мене несподівано притиснули до чоловічих грудей спиною, а рот закрили рукою.

— Слухай сюди і не вякай, подруго. Пискнеш, вб’ю, зрозуміла?

Я різко закивала головою, перелякано дивлячись на руку грубіяна. Він тут же прибрав її з мого рота, розвернув до себе обличчям, і я побачила нахабну пику якогось бандита.

— Зараз ти береш свою валізу з ножами та ліками і їдеш зі мною. Якщо, не дай Боже, хоч комусь скажеш про те, що я тебе чекаю, присягаюся, я знайду тебе, і буде дуже боляче. Зрозуміла мене?

Я немов ота собачка з приладної панелі закивала головою, а в наступну секунду дядько розвернув мене і штовхнув у спину. Я обернулася і натрапила на його гнівний погляд.

— Бігом! У тебе три хвилини.

Я буквально зірвалася з місця. Те, що цей чоловік не жартував, було зрозуміло за його поглядом, а жити мені ще дуже хотілося. Принаймні, я народжена, щоб рятувати людей, а не самій загинути від лап подібного лиходія.

Під здивовані погляди медсестер та інших співробітників лікарні я влетіла в ординаторську і, схопивши зі своєї шафки медичну валізу, швидко рвонула до виходу.

— Ніна, що відбувається? — мене зупинила на виході Валя, моя змінниця.

— Терміновий виклик.

— Так давай я! У тебе ж зміна закінчилася.

— Ні, я сама. Ти чекай іншого виклику.

— Ніна, — знову покликала вона, коли я вже мчала до ліфта.

— Потім, Валю! Немає часу зараз.

Що я повинна їй сказати? Що мене притиснули до стінки, і я не знаю куди їду? Хотілося б зізнатися в цьому, тільки навряд чи після такого залишуся живою.

Зайшла в ліфт і молилася, щоб двері швидше зачинилися. Не вистачало ще кого з зайвими розпитуваннями та розмовами. А головне, щоб Андрій мене не побачив, інакше не вдасться позбутися цього хлопця просто так. Аж надто він за мене переживає.

Якось мені вдалося вискочити з валізою. І ось тут я зупинилася. А що, якщо справді спробувати втекти?

Озирнувшись, я повільно під стіночкою пішла в інший бік. Заберу валізу додому, а завтра поверну. Головне — не попастися. Завернула за кут і тут же була притиснута до стіни міцними руками. Чорт!

— Думала втекти, красуня?

— Ви хто? Що вам від мене треба?

— Чшш, не кіпішуй. Тихіше говори. Або ти не зрозуміла, що я тобі сказав раніше?

— Зрозуміла, зрозуміла, — пошепки вимовила я, боячись, що цей псих придушить мене на місці. — Скажіть, навіщо я вам?

— Треба допомогти одній людині. Врятувати його. Він добре заплатить.

— Нехай іде до лікарні. А я не потребую ваших грошей, — хотіла піти, але мене знову притиснули до стіни.

— Дівчинка, ти не просікла? Я не питав, я сказав поїдеш, значить поїдеш, — я здригнулася, відчувши біля живота гострий накінечник.

— Ви розумієте, що вам загрожує за це?

— Нічого! — проричав він і, схопивши під лікоть, повів до свого авто.

— Чому ви не звернетеся до лікарні?

Мене буквально закинули в машину і поставили на коліна медичну валізку. Коли тільки встиг вихопити її у мене?

— Здається, ти багато розмовляєш, — вимовив він і в наступну секунду приклав до носа якусь ганчірку.

Я схаменутися не встигла, як перед очима все попливло, і настала темрява.

— Давай, прокидайся, — почула крізь шум в голові та примружилася від гострого болю.

— Ти зі снодійним не переборщив? — це другий голос, незнайомий мені.

— Ні. Мабуть, панянка слабенька виявилася.

— Головне, щоб тямуща. Інакше Гриша помре.

Що ще за Гриша?

Я спробувала відкрити очі, але це виявилося занадто складно. Ще і яскраве світло відбивалося болем.

— Парамедик, я особисто проконтролював.

Через кілька хвилин мені таки вдалося відкрити очі. Виявляється, в кімнаті було не так вже і яскраво, а біль в очах — наслідки від снодійного.

— Оговталася нарешті. Пів години на тебе чекаємо.

— Що вам потрібно? — я підібралася в кріслі, але чоловік, який мене сюди привіз, рушив в мою сторону. — Вставай, красуня.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 26
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя слабкість, Iрина Давидова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Моя слабкість, Iрина Давидова"