Читати книгу - "Неможливий романс, Мартіна Зоріна"

/Ярослав/

Почуття роблять нас заручниками власних ілюзій...

Що відчуваєш коли потайки спостерігаєш за коханою жінку в обіймах іншого? Що відчуваєш, коли бажаєш лише її, завжди й всюди, але не маєш на це права? Як почуваєшся, коли розумієш, що вона необхідна тобі немов наркоману доза й добровільно відмовляєшся від неї? Гидко. Паршиво. Огидно. Й нестерпно боляче.

Я ніколи б не подумав, що подібні питання будуть хвилювати мою давно зачерствілу душу. Ніколи б не повірив, що якась дівчинка зуміє воскресити в мені настільки сильні почуття. Я був впевнений, що просто не здатний на це.

Симпатія? Так. Пристрасть? Звичайно. Хтивість? Природньо. Секс? Сто разів «так»! Втім, все, що завгодно, тільки не кохання та проклята ніжність. Не це дивне приторне хвилювання, що підіймається від низу живота вгору до серця, й свербить там. Мені здавалося, що я не здатний знову покохати. Я давно забув і, якщо чесно, то навіть не хотів згадувати про це дурне та наївне слово.

Вперше та й в останнє, коли я вірив та гадав, що відчуваю закоханість — мене зрадили, принизили, використовували. Та любов випалила все світле і добре, що було в моїй душі. Моє серце обдурили та розтоптали, а моє кохання — вимазали брудом. І це був єдиний раз, коли я дозволив емоціям взяти гору над голосом розуму. Перший і останній раз, коли хвора прихильність захопила мене у свої лапи та зв’язала по руках і ногах. Ніколи більше я не відчував потреби кохати, і не бажав цього. Я поклявся собі, що більше не дозволю емоціям взяти верх над моїм тілом та розумом. Ніколи й ні за що!

Довгий час мені це прекрасно вдавалося. Довгих сімнадцять років. Ні любові, ні потягу, ні хворобливих наслідків. Я жив за принципом: прийшов, побачив, узяв, отримав, що хотів і відпустив на свободу. Все чесно та зрозуміло. Ніяких рожевих мрій, душевних розмов та іншої подібної нісенітниці. Тільки пристрасть, бажання, кайф.

Жіночою увагою я не був обділений, і інтрижки частенько траплялися у мене. І аж ніяк не з ким попало. До свого вибору я ставився дуже серйозно. Кожна моя нова «пасія», саме так називала дівчат моя мама, була гарніше попередньої. Кожна дівчина була або ефектною блондинкою або брюнеткою, рідше зустрічалися руденькі. Кожна з них була володаркою витонченої фігурки або ж апетитних форм. Мені подобалася ідеальність жіночої краси. Однак у них всіх був один недолік — вони були так само прекрасні зовні, як і порожні всередині. Та я не прагнув до чогось вищого, кращого, неземного. Мене це мало хвилювало. На відміну від моєї мами. Вона цього не розуміла, та й не сприймала. А мене цілком влаштовували відносини, які ні до чого не зобов’язують : кожен з нас отримував те, що хотів, при цьому не влізаючи в душу один одного. Просто секс, просто пристрасть. Так би мовити, партнерські відносини. Ні більше, ні менше.

Втім, варто зізнатися, що іноді, і траплялося це вкрай рідко, мені все ж хотілося якогось домашнього тепла та затишку. Зазвичай таке «загострення» відбувалося в той час, коли я гостював у брата або у когось з друзів, які благополучно та давним-давно одружилися й завели сім’ю. Вилікувати цей симптом вдавалося лише з появою чергової подружки, яка з легкістю вибивала з мене всю цю дурість. Моє життя поверталося в норму, і я продовжував жити у звичному мені ритмі. До певного моменту, звичайно.

До того, як в моє розплановане по годинах, сіре та монотонне життя увірвалося яскраве зігріваюче сонечко. Воно з’явилося нізвідки, зійшовши на горизонті й просто засліпило мене. Його теплі та пекучі промені пронизали моє тіло наскрізь, і обпекли душу, залишаючи після себе відчуття порожнечі. І ім’я цьому щастю — Челсі. Моя Челсі...

Дивне і здавалося б, зовсім не підходяще для дівчинки ім’я. Челсі. Вона зачарувала мене та вкрала мій спокій, в’їлася під шкіру й розчинилася в крові солодкою отрутою жадання.

Я здивувався, коли дівчина назвалася таким ім’ям. Одразу вирішив, що вона просто жартує наді мною. Та виявилося, її батько — великий фанат англійської футбольної ліги, а «Челсі» — його улюблена футбольна команда. Чоловік не надто довго роздумував над вибором імені для своєї дитини. Прикро лише те, що народилася тендітна дівчинка, а не хлопчик — майбутній футболіст. 

Челсі. Моя люба Челсі.

Всі нутрощі стискуються, коли я дивлюся на неї, думаю про неї, та до білих точок перед очима, бажаю її.

«Боже, дай мені сили та терпіння!» — мої руки давно стиснулися в кулаки, а серце шалено калатало. Я відчував, як тіло тремтить, і його охоплює пекучий біль, в кожній клітинці. Мої очі повільно пробігли по її фігурці, піднімаючись від апетитних стегон, обтягнутих атласною тканиною до рис обличчя, і зупинилися на губах. Сьогодні вона вибрала яскраво-червону помаду під тон своєї сексуальної сукні.

І це дуже дивно! Челсі не любить пафос. Чого не скажеш про її чоловіка! Чорт би його забрав у свої володіння! Я ніяк не можу зрозуміти, що такого це миле і ніжне створіння, як моя Челсі знайшла в такому грубому й недалекому мужику. Хіба боксери бувають розумними?

Доклавши чималих зусиль, я все ж видихнув і відвернувся в інший бік в пошуках офіціанта і чергової дози алкоголю. Це, звичайно ж, не вихід. Та сьогодні я не в настрої.

Як же я хочу назвати її «моєю»!

У цей момент, коли мені зносить дах від одного її невинного погляду, сама Челсі виглядає цілком спокійною. І здається навіть щасливою. Вона спілкується з усім гостями, невимушено та з посмішкою на устах. Усім приділила увагу, всіх обдарувала своїм теплом. Усіх та не мене! А я... я не можу очей відірвати від її рідного образу, повільно вигораючи зсередини.

Та декому іншому я б з радістю відірвав всі кінцівки, якими він її так міцно обіймає. Відірвав би, але не можу. Не маю права. Цілувати, пестити, обіймати, — це все його привілеї. І я ненавиджу його за це.

Влад Макаров — майстер шкіряної рукавички, боксер, зірка вітчизняного спорту і чоловік моєї дівчинки.