Читати книгу - "Висока гра, Франко Петро"

(Аргентинська пригода)

"Куди не глянути, стеляться степи, як на Україні", – докинув по якійсь хвилині. "Ох, вибач", – сказав по англійськи до свого товариша, – "я знов забув, що ти не знаєш моєї матірньої мови". "Сього не треба знати", – відповів товариш. – "Ви так неенерґічні, що можна без того знання переїхати цілий світ". "Так,– погодився їздець, – ми не скоро ще заважимо на долі світа. Ми не маємо, бачиш, такої вдачі, щоби себе накидувати иншим".

"Але все таки надіюся, що не покинеш мене в тій справі?"

"Я ж тобі обіцяв..."

"Так се рівнож один із твоїх рисів характеру, просто жаль, що ти відмовився від служби; ти скоро міг дійти до..."

"Вибач. З моєю прямою натурою я не зробив би ніякого осягу при поліції, а до того, як знавш, я маю одну слабу сторону".

"Чи не вона пригнала тебе сюди? Але не гнівайся", – додав скоро, коли помітив, що брови його товариша стягнулися, – "тут про се ніхто не питав".

Рівний досі степ, покритий буйними травами, станув перед обоми їздцями малесеньким горбком, що на рівнині відбивав неначе курган, як подумав молодий синьоокий їздець.

"Так отже ми порозумілися", – сказав старший з енергічним підборіддєм та коротким вусиком і сірими гострими очима. – "Всіх грачів тягнемо в неділю до пульперії, і не я Джон О'Гара, коли між ними не буде нашого пташка".

"So long!" – сказав юнак, видав легенький посвист та похилився на сідлі вперед. Кінь помчав як орел на ліво від горбка і скоро зник поміж травами.

"Goddem! ось їздець, як приріс до того чудового коня. Чому то я його не виграв? Має щастє у нещастю. Але хоч знаю його вже два роки, все ще нічого про нього не знаю".

Буланий кінь юнака почав від спеки робити боками і перейшов у ходу. Сині очи юнака окинули безкрайний кругозір і тихо посміхнулися: "Куди вам до роскішних кубанських степів? Чи доведеться коли небудь вернути? І коли буде конець тій хуртовині, що загнала мене на чужину і ось пятий рік держить на мандрівці, неначе перекотиполе котить полем. Чи не доведеться у якій завзятій грі наложити головою?" Але не було коли довго віддаватися важким чуттям і споминам, бо ось у траві почали чим раз частійше проявлятися тропи: знак, що юнак наближався до естансії . "Чи хоч тепер найду службу, що хоч би трохи припала мені до вподоби?" – подумав собі і ворохнув поводами. Кінь підняв голову і голосно форкнув ніздрями. Скажений тупіт піднявся праворуч, і юнак повернув туди, але одночасно його рука сягнула по револьвер, що висів у кобурі коло пояса. З трави виринула голова, потім плечі людини, що бігла з усіх сил. В очах малювався переляк, а груди ходили високо, знак, що кавбой (пастух) біг уже досить довго. З його голови злетів широкополий сомбреро, а обличчє понизше лінії, де сидів капелюх, було темно бронзове; довге чорне волосе розвівалося по виді, червона хустка на шиї ясніла неначе мак серед степу, довжезні остроги на ногах заваджали бігти; ще хвилина і велитенський бик, що в повнім гоні вихилився із трави, візме його на роги.

"Sancta dolorosa!" – гукнув пастух – "Спасай, сіньоре!"

Але юнак не потребував сього оклику, він повернув коня дещо в бік і мчав чвалом бикови на вскоси. В його правій руці появився аркан, яким почав махати над головою. Кинутися поміж бика і пастуха було не можливо, бо бик пробив би коневи бік, а стріляти не хотів теж, щоби не вбивати непотрібно провідника стада. Ляссо фуркнуло, і саме в пору зашморгнулася петля на шиї бика. Другий конець ременя був привязаний до головки сідла, і коли ремінь урветься, бик цілим тягарем звалиться на пастуха, що впав якраз на землю. Юнак повернув знов коня головою у напрямі бика, ремінь напруживея як струна так, що почав дзвеніти, кінь уперся передними ногами в землю, і бик упав на коліна. З висолопленого язика текла кровава піна, червоні очи майже вилазили з ямок. Почав дрожати на цілім тілі, і коли юнак зняв йому з шиї ляссо, покірно повернув до череди.

"Граціяс, сеньйоре!" – сказав пастух. – "Ви спасли мені життя. Я, бачите, зійшов із коня і не мав під рукою ані револьвера, ані иншої зброї".

"Се мабуть ваша червона хустка подразнила того великана", – завважив юнак.

"Сеньоре, ви чужинець, як пізнаю по вимові, і коли вдячність махордома естансії дона Альдонза могла би вам в чім придатися..."

"Коли приймете мене на кавбоя, то наш рахунок буде вирівняний".

Деяке зачудуваннє відбилося на обличчі махордома, але не сказав нічого, тільки міцно потряс руку юнакови.

"І прийму, бо якраз потрібую, і рахунок не буде вирівняний".

Юнак звивав повільно ремінне ляссо, а махордом пішов по свого коня. Небавом оба наближалися до забудовань естансії.

"Прегарний у вас тордільльо (сивий кінь), а й ляссо спинило такого могутнього бика. Се просто чудо".

"Так, робив його старий Редутто. мистець у римарстві".

"Знаю, знаю, той прийшов до Аргентини геть-геть перед нами і зіздив її здовж і поперек. На його ляссо можна спуститися. Вирізує його з цілої шкіри і способом давних ґаучів (кінських пастухів) кладе в жолудок свіжовбитого бика та на тиждень покриває навозом.. Але коли хочете мене ще більше зобовязати, будьте ласкаві, не згадуйте нічого про пригоду…"

В естансії поручив махордомо юнака капітасові череди, наставникові над усіма пастухами.

"Лінієро?" (волоцюга) – запитав поставний Еспанець по назвищу Родріґец, із чорними очима, чорним волосєм, смаглявим виглядом і звинними, а заразом сильними рухами.

"Я з Корієнтес (місто в Аргентині) і ось хочу працювати", – пояснив юнак і знов завважив дещо здивований погляд.

"Ах, так не дивуйтеся сеньор, що в мене такий коштовний кінь. Він і сріблом цвяхована збруя, ребенка (нагайка) з тяжкою срібною головкою та святочна одежа кавбоя, се весь мій маєток..."

"Не знаю, чи ви як чужинець дасьте собі з нашими биками раду?" – недовірчиво сказав капітас. "Можете стрібувати", – предложив юнак.

"Як вас кликати?"

"Як що назвете Педро, то не буду мати нічого проти сього", – сказав юнак.

"Отже, сеньор Педро, пересядьтеся на того в яблуках, бо чейже свому сивому захочете заощадити удару рогом, і їдьте за мною".

В Аргентині нема звичаю щадити коня, але юнак скинув із свого коня богате сідло, припняв до стовпа, підкинув кукурудзи, поплескав по шиї, неначе блискавка опинився на напівдикім дволітку і шаленим чвалом помчав за Еспанцем.

Недалеко на лузі над Параною (ріка) товпилося стадо яких трьох тисяч півдиких биків. Двацять пастухів мало за задачу відділити дві сотні найкращих биків, загнати їх в огорожу та повести до водопою.

Нелегка се робота вибирати зі стада биків! По двох мужів стають кіньми по обох боках вибранця і наганяють його в перед у чисте поле, а потім повертають до огорожі. З якою силою і зручністю поводив юнак баским конем, кермуючи його на вола у бажаному напрямі! Скоро боки і рот коня покрила кров, а чоло юнака вмилося густим потом, але справлявся двічі скорше, як усякий инший.

"Що за їздець", – бурчали ґаучі. Особливо невдоволений був капітас, що сам недавно звербований, побоювався за посаду. Очікував, що чужинець окажеться нездарою, і зможе його скоро позбутися або бодай заставити до найтящої праці, тож похвали махордома визивали в нього злі блиски очей.

Втомлений юнак дав знак хлопцеви, щоби приніс води. Коли хлопець переходив попри Хозе Родріґеца, узяв той йому горщик із руки і почав пити. Але коли хлопець передав горщик із рештою води юнакови, той з виразом обридження вилив воду на голову свого коня і казав хлопцеви принести свіжої води.

Алеж закони чемного поведення не менше строгі в сальонах, як і в прерії, і поважається їх не менше, як на англійському дворі. Вилити подану воду се не мала обида, і очи Родріґеца люто впялилися в юнака; та юнак холодним поглядом змірив Еспанця і коли поволи випив свою воду, подався до роботи.

"Маєте сеньор капітас, міцного конкурента", – завважив махордомо.

Ся замітка ще більше розсердила гордого Еспанця, і постановив яким небудь способом позбутися юнака.

Вечером при огнях говорено про юнака, що повів свого коня до водопою. Його знав один лінєро зі Сальта (місто), де Педро програвав і вигравав велитенські суми; був пристрастним грачем... Еспанець усміхався задоволено: мав його тепер у кишени! Тиждень минав на тяжкій праці. Педро справлявся знаменито. Впровадив щоденну купіль для худоби і відкрив в степу добру солянку. Еспанець почув, що йому грозить відправа. Ждав тільки на неділю.

По прерії все їздить богато волоцюг, людей без роботи. Право гостинности наказує естансієрам дати харч і нічліг кождому пришельцеви, що найменше на оден день, за те в неділю збирається, хто може в пульперії (шинку). Коли Педро переходив у суботу попри естансію, завважав світло у вікні, де мешкав капітас, хоч була пізна пора. Глянув мимохіть у вікно, і заняттє Родріґеца прикувало всю його увагу. За кілька хвилин пішов дальше і прошепотів тихо: "Тепер ти в моїх руках!".

Десять-пятнайцять кільометрів у прерії се просто рукою подати, і коли Педро підїхав на другий день до пульперії, побачив чималий гурток зібраних; були се переважно ґаучі і десятники, але й не бракувало кількох капітасів, поміж якими ясніла ярким червоним кольором хустка Родріґеца.

Пастухи, що приїздили до одноповерхового будинка в тіни дерев амбу і пареісу, поволесеньки зсідали з коней, скидали пестре пончо (плащ), кидали недбалим рухом на сідло враз із важкою ребенкою та входили до шинку. Педро зробив те саме з тою тільки ріжницею, що привязав коня, скинув уздечку і сідло та наложив коневи мішочок із кукурузою на шию. Кінь тихо робив ніздрями та терся головою об плече свого пана, який великим кроком подався до шинку, що займав одну половину будинку. В другій мешкав шинкар, грек Катапульто з родиною. Не вважаючи на значне віддаленнє від залізниці, крам Грека був достатний, бо хоч пастух не дбає про коня, що нераз годинами жде терпеливо, осідланий, на свого пана, але тим більше дбає про збрую, тож у крамі був вибір сідел, уздечок, попруг, коців, чобіт, шовкових хусток, богато прикрашених сріблом. Особливо богато було "кана". Якість горілок була ріжна: коли їздець мав гроші і був свіжий, діставав чудовий ром із трощі, кількалітний; пізнійше діставав майже чистий алькоголь. Усі знали, що Катапульто дре немилосердно, але терпіли, бо в поблизу не було другої пульперії.