Читати книгу - "Жартівники"

Мирослав Сивицький

Жартівники

1

— Може ви зарадите бідному подорожньому? — біля Надійки пригальмувала чорна й блискуча, як смола на зламі, іномарка. Крізь опущене віконечко на неї лагідно дивились сині-сині, як квіточки льону, очі, й приязна усмішка осявала кругле обличчя юнака з чорною, завбільшки зі смородинку, перчинкою на правій пампушкуватій щоці.

— Не скажете, часом, як потрапити на вулицю Сакко? Мабуть, із десяток перехожих перепитав. Одні кажуть, що це десь біля молокозаводу, інші показують у зовсім протилежному напрямку… Засекречена вона чи, що?

— То не вулиця, а маленький провулочок.

— Знаєте, де це?

— До кого ви туди їдете?

— Ви що, знаєте усіх жителів цього містечка?

— Я там мешкаю.

— Ге, нарешті, повезло, — зраділо видихнув незнайомець. — А Григорія Кушнерика знаєте?

— То мій сусід.

— Вибачте за нескромність. Куди ви зараз?

— Додому.

— Тоді поїхали? — він перехилився через сидіння і прочинив дверцята. Надійка заперечливо покрутила головою.

— Ви що, боїтеся?

— Мені ще треба до гастроному.

— Без проблем, вступимо. У мене якраз цигарки закінчились.

Дівчина на якусь мить завагалась, а тоді сіла, прикривши сумочкою коліна. Народжена під знаком Козерога, вперта з незалежним характером, володіючи інстинктом охайності, чистоти, умінням добирати до зодяганок аксесуари вона й без макіяжу — була його лютим ворогом — подобалась усім. Практична, стримана змалечку, залюблена в спорт, вона, після переїзду батьків з села до міста, що випав на ту пору, коли й гінка постава зламала плоскі форми, стала чогось соромитись гострих персів, крутих стегон, красивих ніг і ніяковіла під пристрасними поглядами чоловіків, котрі повертали за нею голови, мов соняшники за сонцем.

Звикла, навіть зовні збайдужіла до отих позиркувань після того, як пройшла кухню відбірних змагань обласного конкурсу краси.

— Мене звати Роман, — водій подав ремінь безпеки, й, застібаючи, ковзнув поглядом по стрімких персах, що намагались проколоти бавовняну тканину футболки кольору стиглого лимона, засмаглих ногах, котрі стриміли з коротеньких штанин темно-синіх шортів. — А вас?

— Надійка.

— Так прозаїчно? — хлюпнув смішку й підлизнув язиком. — Вам би личило щось екзотичне, таке незвичне, як приміром…

— ... Жанетта, Бабетта, Котлета, — усміх вранішньою росою зблиснув у глибоких очах. — Я селянська дитина й це ім'я найпоширеніше.

— Селянська? А як опинились у місті? — Роман увімкнув швидкість і авто плавно рушило.

— Батько знайшов роботу й ми переїхали.

— Давно це було?

— Ще за часів Ноя.

— Зрозуміло… Зараз куди: наліво, направо?

— Прямо, а тоді праворуч на автостраду.

— У вас там, на вулиці Сакко, власний будинок, як у Кушнерика?

— Ні. Я наймаю квартиру.

— Ви не тутешня? — над синіми очима густі брови стали ріжками. — І як ви опинилась у княжім граді?

— Я тут учусь.

— Де, коли не секрет?

— В училищі культури…

Тим часом авто виїхало на головну вулицю, що хвилястою лінією розтинала на дві половини невеличке, оточене з усіх сторін горбами, порослих лісом, районне містечко Триболі.

— Родом звідки?

— Зі Львівщини…

— Що-о? Виходить ми земляки. А з якого району?

— Із міста Самборова… Ой пригальмуйте, будь ласка, ми вже гастроном проминаємо.

— Невже? — якось дивно усміхнувся водій і замість того, аби зупинитись, перемкнув швидкість і додав газу.

— Що таке? Що ви робите? Ану зупиніться…

— Під твій розказ кури марширують!

— Ти що, ненормальний? — дещо ошелешена грубістю перейшла на ти. — Зупинися!

— І не подумаю.

— І що далі? Куди ти мене завезеш?

— Я знаю куди, — в дотепер лагідному голосі вчулися металеві нотки, а теплінь льонового цвіту стемніла, мов водою насотались квіточки в дощову погоду. — Не переживай. Ми просто ідемо кататись. І знаєш, добре нам буде, як в отій пісеньці, що співає «НА-НА» — усю нічку будемо цілуватись.

— Та невже? Ану негайно зупинися!

— Ти така красива, безумно красива, — ніяк не реагує Роман. Тим часом авто вже покидало останні квартали і вилітало на заміський простір. — А краса, ти знаєш, вічна, й миті, проведені поряд із прекрасним, так хвилююче бентежать кров і солодко мучать душу…

«Що ж, це вже навіть інтригуюче», — розслабившись, усміхнулась подумки дівчина.

Авто виїхало за місто, легенько долало підйомисту дорогу, видовбану, ще у княжі часи, у схилі кам'янистого горба, й наганяло пасажирський дизель-поїзд, що повз у тому ж напрямку терасою вище. Праворуч, відгороджене товстими стальними канатами, зяяло провалля.

— Зупинися, а то я вистрибну з машини.

— Спробуй! — ущипливо посміхнувся.

Надійка пошарила рукою по обшивці дверцят — клямка, що відчиняє їх з середини була завбачливо знята.

— Я кому кажу — зупини негайно!

— Не пахкай і заспокойся. Тобі вже ніхто й ніщо не допоможе.

— Навіть так! — вона схопила руками водія за патла, різко рвонула вниз, підставивши коліно. Однак його ремінь безпеки пом’якшив силу удару.

— Ой, вар'ятко! Розіб'ємось, — зарепетував Роман.

Заверещали гальма, іномарка, черкнувши боком канат, що відділяв дорогу від провалля, зупинилася.

— Відчиняй дверцята! — наказала, не відпускаючи чуприни.

— Чим? Клямка у бардачку, — прохрипів здушено.

— Гаразд, візьми, — вона смикнула за гриву і потягла до себе.

— Вар'ятко, відпусти волосся…

— Спочатку двері.

Він відкрив бардачок, узяв клямку, котра несподівано клацнула, мов запальничка, і зашипіла: спазма стиснула горло й дівчина провалилась у безвість…

2

— Ти куди оце зранку наврипився? — мружить сиві, з сіткою червоних прожилок, очі баба Софійка.

— До міста, — плечистий, гарний з лиця парубок зашморгнув рюкзак і усміхнувся оцьому вже поволі згасаючому клубочку життя.

— Відпочив би після усього…

— Навідпочивавсь… Замалим не три роки.

— Поснідаєш?

— Ні.

— Хоча горня молока випий з хлібом. Учора спекла… Знаєш, такий, як ти любиш — з житньої муки у кошику.

— Спасибі. Я вже пив молоко й хліб куштував.

— Коли?

— Як ви у хліві порались.

— Не обманюй стару, а слухайся та їж. Поглянь, що вони з тебе зробили?

— Усе нормально, мила моя бабцю Соню, — він нахилився і поцілував у чоло.

— Ти єдина в мене, що залишилась від роду.

— Ая, дитинко, якесь закляття висить над ним. Мусів хтось чимось прогнівити Бога.

— Не думаю. Просто на ваш із дідом вік, на долю усього покоління, випав такий страшний час.

— Страшний, дитинко, страшний… Троє їх, соколиків разом із старим, замість більшовицької неволі, вибрали собі смерть… Ая… — Софійка змахнула сльозу й запитала. — Поїдеш машиною?

— Ні, автобусом. Назад — пішки. Побреду навпростець через ліси. У Зеленому провідаю могилу батька-матері, на Лисій горі — дідусеву криївку.

— Ая, провідай, дитинко. Помолися, нехай їхні душеньки на тому світі мають спокій.

Стара підійшла до креденса, набитого всілякими пляшечками з настоями трав, вийняла дві