Читати книгу - "Казка про золотого півника, Олександр Пушкін"

Десь-то, в тридев’ятім царстві,В тридесятім володарствіЖив-був славний цар Дадон.

Змолоду, посівши трон,Розважався він війною,Для сусідів був грозою,А на старість захотівОдпочити від боїв,З упокоєм їсти-пити;Тут сусіди ну водитиНа царя за раттю рать,Шкоди й лиха завдавать.

Щоб кінці землі своєїВід наруги від тієїБоронити день при дні,Цар війська держав грізні.

Воєводи не дрімали,Та ніяк не потрапляли:

Ждуть із півночі, аж на –Лізе з півдня рать буйна;Збудуть там – недобрі гостіМорем сунуться; зо злостіНавіть плакав цар Дадон,Навіть забував і сон.

Де вже тут спокійно жити!

От, щоб горю пособити,Вдався він до мудреця,Зорезнавця і скопця.

Шле до нього він з поклоном.

От мудрець перед ДадономСтав, торбину розв'язав,Золотого півня дав.

«Посади оцю ти птицю, –Проказав мудрець, – на шпицю;Золот-півник всі країПильнуватиме твої:

Як не ждать нізвідки лиха, –Буде пташка мирна й тиха,А як тільки б відкілясьВорогів орда взялась,Чи війна б де починалась,Чи яка біда складалась, –Закричить мій співунець,Підійнявши гребінець,І повернеться до тогоМісця лютого й страшного».

Цар, як теє зачував,Гори злота обіцявЗорезнавцеві старому.

Мовив: «Я слузі такому,Як для себе, без жалюВсе віддам і все зроблю».

Став же півник той на шпиці,Стереже його границі,Скоро тільки щось не так –Подає тривоги знак,Наче зо сну, стрепенеться,Повернувшись, озоветься.

Закричить: «Курі-ку-ку!

Царствуй лежма на боку!»І сусіди присмирніли,Воювати вже не сміли.

Отаких-то цар ДадонЇм наставив перепон.

Рік і два спливає мирно,Півник наш сидить сумирно.

Тільки ж якось цар ДадонЧує крик і шум крізь сон.

«Царю! Батьку милостивий! –Воєвода стогне сивий. –Встань, велителю! Напасть!»«Що таке? Заснуть не дасть! –Цар крізь позіхи до нього. –Га? Хто там? Чого й до чого?»Воєвода ж не мовчить:

«Наш когутик знов кричить,Страх і шум по всій столиці».

Цар до вікон, зирк – на шпиціБ'ється півник-вістівник,Повернувся в східний бік.

Вже ж тут годі зволікатись:

«Всі на коні! Гей, рівнятись!»Цар до сходу шле війська,Старший син за ватажка.

Півник тут угамувався.

Стихло все, Дадон здрімався.

От минуло вісім днів,А не чуть про вояків:

Як проходить оборона? –Не сповіщено Дадона.

Золот-півень в крик уп'ять, –Цар нову скликає рать,Сина меншого із неюШле правицею своєю.

Півник знов сидить, притих,А вістей нема від них.

Знову вісім день минає;Люд боїться, сну не знає;Золот-півень в крик уп'ять, –Цар скликає третю рать,Сам уже стає на чолі,Хоч не як-то й вірить долі.

От ідуть та йдуть війська,Путь-доріженька тяжка.

Ні ворожої ж то сили,Ні побою, ні могилиВ далині не вирина.

Мислить цар: ну й дивина!

От і восьмий день минає.

Цар у гори прибуваєІ з усім своїм полкомОпинивсь перед шатром.

Все німе, як на картині,Круг шатра; в тісній долиніРать побита скрізь лежить.

До шатра Дадон спішить...

Ой, якої страховини!

Перед ним його два синиБез шоломів і щитівНа землі. Меча встромивОдин одному у груди,Їхні коні – як приблуди,На столоченій траві,На кривавій мураві...

Цар у плач: «Ох, соколята!

Що за доля розпроклята!

Вже не тішитись на вас!

Ох! Настав мій смертний час!»Плаче цар, бійці ридають,Аж долини всі здригають,Аж тремтить усе нутроГір високих... Враз шатроВідслонилось – і дівиця,Шамаханськая цариця,Наче ясная зоря,Тихо вийшла до царя.

Як нічна змовкає птахаПеред сонцем, – так бідахаПеред нею занімів –Цар забувся про синів.

А вона перед ДадономУсміхнулась – із поклономЗа правицю узялаІ в шатро його ввела.

Там за стіл його саджаєТа частує-пригощаєІ кладе на відпочинМіж гаптованих тканин.

Цілий тиждень, як годину,Їй покірний до загину,В любий здавшися полон,Бенкетує цар Дадон.

Аж нарешті він по всьомуКаже війську йти додому,Сам красуню забираІ рушає, бо пора.

Перед ним чутки, як птиці,Носять правду й небилиці.

Біля міста, край ворітЛюди збіглись на привіт.

Всяк летить прудким погономЗа царицею й Дадоном.

Цар Дадон вітає всіх.

Гульк – із натовпів людських,В сарачинській шапці білій,Наче лебідь посивілий,Друг його, старий звіздар.

«А, добридень, – каже цар, –Як живеш і що нам скажеш?

Підійди-но, що накажеш?»«Царю, – в відповідь мудрець, –Треба скласти нам кінець.

Як тобі я прислужився,Ти сказав, ще й побожився:

Все тобі я без жалю,Як для себе, ізроблю.

Подаруй мені дівицю,Шамаханськую царицю...»Цар поглянув, сам не свій:

«Що ти, – каже, – навісний!

Чи нечиста, може, силаВ тебе розум затемнила?

Що за біс тебе опав?

Я не криюсь, обіцяв,Та таке вже не годиться...

І нащо ж тобі дівиця?

А чи знаєш ти, хто я?

Воля царська тут моя –Хочеш золота дзвінкого?

Чи коня мого прудкого?

Чи півцарства, хочеш, дам?»«Не цікаво теє нам.

Подаруй мені дівицю,Шамаханськую царицю», –Так відказує мудрець.

Плюнув цар: «На тебе грець!

Як таке, не дам нічого!

Мучиш сам себе, старого!

Одійди, як хочеш жить!

Ну-бо діда відтягніть!»Дід почав був сперечатись,Та не з кожним слід змагатись:

Цюкнув цар його жезломПросто в лоб. Упав мішкомБідолаха. – Вся столицяІздригнулась, а дівицяХи-хи-хи та ха-ха-ха!

Не боїться, бач, гріха.

Цар, лихе забувши слово,Усміхнувся їй медово.

От в'їздить до міста він...

Раптом чує тихий дзвін, –І, як стій, серед столиціПівник, зринувши зо шпиці,Над царем залопотівІ йому на тім'я сів,Стрепенувся, в тім'я клюнувТа й з очей... Униз посунувЗ колісниці цар Дадон,Відійшов на вічний сон.

А цариця десь поділась,Наче й зовсім не родилась.

Казка вигадка, протеЩось тут, браття, не пусте!