Читати книгу - "Спляча красуня, Брати Ґрімм"

Давно, давно колись жили собі король і королева, і не було в них дітей. Щодня вони бідкалися:

– Ах, якби нам дитинку!

Але дітей не було та й не було!

І ось одного разу королева купалась, а з води вилазить жаба і каже до неї людським голосом:

– Твоє бажання справдиться. Не мине й року, як буде в тебе донечка.

І сталося так, як сказала жаба: королева народила дівчинку, та таку вжегарну, що король нетямився з радощів і справив пишний бенкет. На родини він запросив не тільки родичів, друзів, знайомих, а й чарівниць, щоб вони були прихильні до дитини.

В його королівстві жило їх тринадцять, а золотих тарілок, на яких їм мали подавати страву, було в короля тільки дванадцять, отже одна чарівниця мусила зостатися дома.

Бенкет був надзвичайно пишний, а наприкінці чарівниці стали обдаровувати дитину чудесними дарунками: одна дала їй доброчесність, друга – красу, третя – багатство – одне слово, дівчинка дістала все, чого тільки в світі можна забажати.

Коли одинадцята сказала свої побажання, раптом увійшла тринадцята. Вона хотіла помститися за те, що її не запросили, і, ні з ким не привітавшись, навіть не глянувши ні на кого, сказала на весь голос таке:

– Як дійде королівна п’ятнадцяти років, то вколеться веретеном і помре.

І, ні словечка більше не промовивши, лиха чарівниця пішла геть.

Всі полякались. Тоді виступила дванадцята, котра ще не висловила свого побажання. І хоч зовсім знешкодити злі чари було їй не до снаги, проте вона могла пом’якшити їх, а тому сказала:

– Хай королівну спіткає не смерть, а тільки глибокий столітній сон.

Король, щиро бажаючи вберегти любу дитину від нещастя, видав наказ: спалити всі веретена в цілому королівстві.

А побажання всіх інших чарівниць цілком справдилися. Бо королівна росла така прекрасна, цнотлива, привітна і розумна, що була кожному люба, хто тільки гляне на неї.

І ось того дня, коли їй сповнилося п’ятнадцять років, трапилось так, що короля й королеви не було вдома, і королівна залишилась самісінька. От вона й почала ходити скрізь та обдивлятися палац. Обдивилася всі кімнати йпокої і нарешті прийшла до однієї вежі. Почала вона підійматися вгору крученими сходами, аж бачить – перед нею невеличкі двері. В замку стримить іржавий ключ. Вона повернула ключ, двері відчинилися, а там у невеличкій комірчині сидить якась бабуся з веретеном і жваво пряде кужіль.

– Добридень, бабусю,– привіталася королівна,– що це ви робите?

– Пряду,– відповіла стара і кивнула головою.

– А що це у вас в руках, що так весело крутиться? – запитала королівна, взяла в руки веретено і хотіла спробувати й собі прясти.

Та ледве торкнулась вона веретена, як справдилися лихі слова чарівниці: королівна вколола собі палець. Вмить вона впала на ліжко, що там стояло, і оповив її глибокий сон. Цей сон охопив і весь замок. Король і королева, і які щойно вернулися і ввійшли до зали, раптом заснули, а разом із ними всі придворні та челядь. Поснули й коні в стайнях, і пси на подвір’ї, і голуби на даху, і мухи на стінах, навіть вогонь, що горів у печі, заснув, а печеня перестала шкварчати. Кухар, який хотів був смикнути кухарчука за чуба, щоб не ловив гав, пустив його й заснув. Вітер ущух, і на деревах перед замком не ворухнувся більш жоден листочок.

А навкруги почав розростатися терен – що рік, то вище, і нарешті виріс такий високий, що закрив собою цілий палац, навіть прапора на даху не видно було.

І пішла по країні поголоска про зачаровану красуню, бо так прозвали королівну, і час од часу різні королевичі намагались пробитися до палацу крізь терновий живопліт, але ніяк не могли, бо терни так міцно сплелися, наче мали руки і не пускали юнаків. Ті зависали на колючках і вмирали лютою смертю.

Так минуло багато, багато років. І ось приїхав у цю країну ще один королевич і почув, як старий дід розповідає про тернову огорожу, що за нею буцімто стоїть палац, а в палаці спить прекрасна королівна і з нею разом сплять король і королева і всі придворні та челядь. Дід чув ще від свого діда, що приїздило багато королевичів і хотіли продертися крізь терни, та не могли – гинули, зависнувши на колючках.

Тоді юнак мовив:

– Я нічого не боюсь, крізь терни продерусь і зачаровану красуню побачу.

Добрий дід хотів відрадити його, та королевич не послухався.

А саме тоді й минуло сто років, і настав день, коли зачарована красуня мала прокинутись.

Прегарний духмяний цвіт укривав тернові кущі, і тільки-но королевич підійшов до них, терни самі розступилися перед ним і вільно пропустили його вперед, а позад нього зімкнулися знову. На подвір’ї палацу він побачив коней і рябих гончаків, що лежали й спали. На даху сиділи голуби, сховавши голови під крила. У палаці, куди він вступив, на стінах спали мухи, кухар на кухні підняв руку, наче хотів схопити кухарчука за чуба, служниця сиділа над чорним півнем, немов збиралася його обскубти. Він пішов до зали й побачив там придворних, що лежали й спали, а вище на троні, схиливши голови, спали король і королева. Він пішов ще далі. Скрізь стояла така тиша, що йому чути було власний віддих. Нарешті прийшов королевич у вежу й відчинив двері до маленької комірчини, де спала на ліжку зачарована королівна. Вона була така прекрасна, що юнак очей не-міг одвести від неї. Королевич схилився і поцілував її. І тільки-но він її поцілував, красуня розплющила очі, прокинулась і привітно глянула на нього. А потім устала, а за нею повставали всі: прокинувся король і королева, прокинулись придворні і здивовано подивилися одне на одного.

Пробудилися надворі коні й зацокали копитами, посхоплювались гончаки й замахали хвостами. Голуби на даху повиймали голови з-під крил, озирнулися навкруги й полетіли в поле. Стали повзати мухи по стінах, спалахнув у печі вогонь, і кухар дав такого ляпаса кухарчукові, що той аж заревів. Служниця вмить доскубла півня.

А незабаром королевич і королівна взяли шлюб. Вони справили пишне-препишне весілля і жили щасливо аж до самої смерті.