Читати книгу - "Про хороброго та безстрашного хлопчика, Ваагн Григорян"

У місті всі давним-давно знали один одного, крім Дівчинки та Хлопчика. Вони хоч кожного дня й бачили одне одного, але познайомитися ніяк не виходило.

Звичайно, нічого поганого в тому (швидше, навпаки, дуже навіть добре), що всякий раз, побачивши Дівчинку, Хлопчина роззявляв рота від захоплення, а вона гордовито вдавала ніби не помічає його. Але добре це день, два, ну щонайбільше три дня, і дуже сумно, якби Хлопчина ніколи не сказав би того, що дуже хотів сказати, а Дівчинка все життя прикидалася б ніби й нічого, ну нічогісінько не бачить, хоча насправді все прекрасно бачила.

Необхідно було щось вигадати, щоб допомогти їм. І коли вже стало здаватися, що й сьогодні Хлопчина з Дівчинкою знову не познайомляться, вихід знайшовся сам собою. Вірніше, поспів на допомогу ...

Ні, ні за що не вгадаєте, хто прийшов їм на допомогу. Краще вже я сам скажу. На допомогу прийшло ... Мишеня. Що правда, то правда, Мишеня і не думав нікому допомагати (хто б йому допоміг), але сталося так, що воно опинилося в потрібному місці в потрібний час. Йому ніколи не доводилося бувати на верхньому поверсі будівлі, просто потопленій в зелені дерев, яка знаходилася в Тихому провулку. І ось в ту саму мить, коли Хлопчина, довгий час прочекавши в провулку, збирався було йти, а Дівчинка, виглядала його з-за фіранки, збиралася було образитися, Мишеня виповзло з крихітної щілини в підлозі та запищало, а Дівчинка, замість того щоб образитися, віддьоргнула фіранку, відкрила вікно та закричала зі всієї сили:

– На допомогу!..

Ніхто ще ніколи не кликав Хлопчика на допомогу. І він навіть сам не зрозумів, чому йому здалося, що саме його кличуть на допомогу. Він раптом відчув себе дуже дорослим, дуже сильним і дуже хоробрим, і за мить (у казці дозволено трохи перебільшити) опинився в тій самій квартирі верхнього поверху, в якій проживала Дівчинка.

Що сталося потім, можна в двох словах викласти наступним чином.

Мишеня, хоча й досить довго проживало в місті, але так і не звикло до того, що ще існують люди, котрі до нестями бояться його. Йому здавалося, що якщо когось і варто боятися, то це Кота. І тому, почувши вереск Дівчинки, Мишеня вирішило, що на неї накинувся Кіт. А якщо вже він з'їсть Дівчинку, то запросто проковтне й таке маленьке створіння, як Мишеня. Від однієї цієї думки його взяв такий страх, що воно ледь не зомліло. Проте, побачивши Хлопчика, в черевику якого в один недільний день воно мало не влаштувало нору (в ту неділю Хлопчина проспав весь ранок, і бідне Мишеня вирішило, що знайшов непотрібного черевика), а якось раз в четвер вночі і зовсім з задоволенням згризло його підручник, який завалявся під кріслом, Мишеня отямилося та кинулося до тієї щілини, з якої виповзло.

– Дякую, – сказала Дівчинка, – ви врятували мене. Величезне-привеличезне спасибі.

– Подумаєш, велике діло, – відповів Хлопчина, чомусь трохи пом'явшись.

– Ви не боїтеся Мишеняти ?! – здивувалася та захопилася одночасно Дівчинка.

– Ні, подумаєш, теж мені Мишеня, – цього разу більш впевнено відповів Хлопчина.

Вони не тільки познайомилися, але й стали хорошими друзями, можливо, найкращими друзями в місті. Звичайно, це не означає, що вони ніколи не ображаються один на одного, вірніше, Дівчинка не ображається на Хлопчика. Але Дівчинка ображається лише тоді, коли їй здається, ніби Хлопчина забув, що вона золотоволоса, блакитноока та пахне як фіалка. І, уявіть, як тільки вона починає дутися, Хлопчина, якщо навіть і справді забув, знову зауважує, що Дівчинка золотокоса, блакитноока і пахне як фіалка. І розуміє, що сам він зобов'язаний бути хоробрим і великодушним.