Читати книгу - "Джонні-городянин, Беатрис Поттер"

Сільське мишеня Віллі потрапило у місто абсолютно випадково.

А справа відбувалася ось як.

Раз на тиждень садівник складав овочі у плетений кошик та залишав його біля воріт. Потім по нього приїжджав запряжений конякою візок.

Якось Віллі пробрався до кошика між прутами, наївся досхочу зеленого гороху і міцно заснув.

Він прокинувся від моторошного відчуття: кошик хитнуло, його підняли і поставили на візок. Візок сіпнувся, цокнули копита, і зупинився.

У віз покидали важкі згортки, тюки та вузли. Візок рушив з місця і покотив – трюх-трюх-трюх, миля за милею, перетрушуючи баклажани і огірки, серед яких тремтів від страху Віллі.

Нарешті візок зупинився, кошик віднесли до будинку і поставили на підлогу. Кухарка дала візникові монетку в шість пенсів, зачинила двері, і візок поїхав, гуркочучи колесами по бруківці.

Але тиша все не наставала: за вікнами стукали колеса екіпажів, гавкали собаки, кричали хлопці, реготала кухарка, вгору-вниз по сходах тупала служниця і, як паровоз, свистіла канарка.

Міський шум до смерті налякав Віллі, який звик до тиші у сільському садку.

А кухарка відкинула кришку кошика і почала діставати з нього овочі.

Тут Віллі і вистрибнув назовні.

– Миша! – вискнула кухарка. – Кішку сюди! Кочергу! Саро, тягни кочергу!

Віллі не став чекати, коли з'явиться Сара з кочергою, і кинувся бігти уздовж стіни. Він одразу ж знайшов шпаринку, прошмигнув у неї та провалився кудись униз.

Пролетівши з півфута, він гепнувся прямо на святковий стіл, накритий для званого обіду, і розбив три чарки. За столом – у фраках, при білих краватках – сиділи миші.

– Це ще хто такий? – обурився Джонні-Городянин. Але він швидко упізнав земляка – обидва були з однієї ферми, тільки Віллі народився в саду, а Джонні-Городянин – на кухні, в шафі.

Джонні церемонно познайомив свого сільського друга із дев'ятьма шановними гостями, що мали довги хвости. На жаль, у сільського мишеняти хвостик був поганенький – надто короткий. Джонні-Городянин і його друзі одразу це помітили.

Але вони були надто добре виховані, аби робити комусь зауваження. Втім, один з гостей все ж запитав, чи не доводилося Віллі побувати в мишоловці.

Обід складався з восьми страв. Нічого такого особливого не подавалося, але обід був по-справжньому вишуканий.

Віллі вперше бачив усі ці страви і тому боявся до них навіть доторкнутися. Але йому дуже хотілося їсти і дуже хотілося триматися, як прийнято в суспільстві.

Безперервний шум зверху так турбував Віллі, що він ненавмисно впустив тарілку на підлогу.

– Не турбуйся, це не наші тарілки, – сказав Джонні-Городянин, коли Віллі кинувся збирати осколки. – Скоро принесуть десерт, – додав він, пригубивши вина. – Щось наші хлопці затримуються.

І не дивно! Кожного разу після подавання чергової страви мишенята-офіціанти мчали вгору, на кухню, і влаштовували там веселу метушню. Раз у раз вони зі сміхом та вереском скочувалися вниз по сходах. З жахом Віллі дізнався, що там, нагорі, за ними ганяється кішка.

Йому стало зле, і у нього зовсім пропав апетит.

– Спробуй желе, – дбайливо запропонував Джонні-Городянин.

– Мені більше нічого не хочеться, дякую, – мляво відповів Віллі.

– Ні? Може, тобі прилягти? Я готовий запропонувати тобі найкраще ліжко – виключно для дорогих гостей – у диванній подушці. Там є дірочка, щоб забратися всередину.

На жаль, від дивана тхнуло кішкою, і Віллі волів провести тривожну ніч у каміні, сховавшись за ґратами.

Наступний день був багато в чому схожий на перший. Був поданий сніданок – чудовий сніданок для мишей, які звикли снідати беконом. Але Віллі з дитинства харчувався самими корінцями і салатом.

Цілий день Джонні-Городянин та його друзі шумно веселилися за плінтусом, а ввечері безстрашно вийшли з підпілля. Коли служниця Сара їх побачила, вона спіткнулася на сходах і впустила тацю. Чашки, ложки, чайник і цукерниця з дзвоном полетіли на сходинки. І, забувши про свій страх перед кішкою, миші кинулися підбирати крихти, цукор і джем.

Усе було так незвично, що Віллі мріяв знову опинитися вдома, на сонячному пагорбі, в тиші і спокої. Міський шум не давав йому спати, їжа не йшла на користь. За кілька днів він схуд і змарнів.

– Щось ти поганенько виглядаєш, – зауважив Джонні-Городянин і став допитуватися, чому. А потім запитав про сільський садочок:

– На мою думку там досить нудно. Що ти робиш, коли йде дощ?

– Коли йде дощ, я сиджу в піщаній нірці і гризу пшеничні зерна з осінніх запасів. А визирнеш – по галявині стрибають дрозди, ворони і мій друг дрозд Робін. А яка краса, коли знову виходить сонце!

Я дуже люблю наш сад і квіти – троянди, гвоздики, фіалки. І ніхто там не шумить, тільки співають птахи і дзижчать бджоли, а на лузі пасуться вівці.

– Кішка йде! – вигукнув Джонні-Городянин.

Вони швидко сховалися у вугільному ящику і продовжили розмову.

– Мушу сказати, я дещо розчарований, Віллі, – сказав Городянин. – Ми з усіх сил намагалися тебе розважити.

– Дуже дякую, Джонні, ви всі були такі добрі до мене. Але я відчуваю тут себе препогано.

– Напевно, твої зуби і шлунок незвичні до міської їжі. Ось що... залазь-но ти до кошика та повертайся додому.

– Невже це можливо? – радісно писнув Віллі.

– Звичайно. Ми могли відправити тебе додому в тому ж кошику ще минулого тижня, – роздратовано промовив Городянин. – Хіба ти не знаєш, що кожної суботи порожнього кошика відвозять назад у село?

І ось Віллі попрощався з новими друзями, приготував на дорогу шматочок печива та зів'ялий капустяний лист, непомітно заліз у кошик і після довгої трясучки щасливо прибув до свого улюбленого саду.

...Іноді по суботах він підходив до жінки, що стояла біля воріт з плетеним кошиком, – залазити в нього більше не хотілося. Але і з кошика ніхто не вилазив, хоча Джонні, здається, обіцяв, що приїде в гості.

Минула зима. Віллі вийшов з нірки погріти хвостика на сонечку, понюхати фіалки і молоду весняну траву. Він вже майже забув, що колись їздив у місто...

Як раптом на піщаній стежці, у фіолетовому фраку, гостроносих лакованих штиблетах, у бездоганно білих шкарпетках та білій краватці, зі шкіряною валізкою у руці, з'явився Джонні-Городянин! Віллі радо зустрів його.

– Який я радий тебе бачити! – вигукнуло сільське мишеня. – Ти приїхав у найкращу пору року. Пообідаємо трав'яним пудингом, а потім погріємося на сонечку.

– Гм! Вогкувато тут у вас, – зауважив Джонні-Городянин. Хвіст він тримав під пахвою, щоб не волочити його по землі і не забруднити в багнюці.

Раптом він здригнувся:

– Який жахливий крик!

– Ах, це... – не відразу зрозумів Віллі. – Це просто корова. Піду попрошу в неї молока. Це найбезпечніша тварина. Але якщо вона надумає подрімати, краще відійти у бік. Бо ще причавить черевом ненароком. Ну, як там твої друзі?

Джонні-Городянин не став докладно говорити про друзів, але розповів, чому приїхав на самому початку весни, а не пізніше, коли потеплішає. Справа в тому, що господарі на Великдень поїхали до моря і наказали кухарці потруїти мишей. Кухарка влаштувала генеральне прибирання... У домі з'явилося четверо кошенят... Кішка з'їла канарку...

– Звинувачують нас, але ж я знаю, хто це зробив, – повторив Джонні-Городянин. – А що це тепер заторохтіло?

– Звичайна механічна косарка. Вельми корисна штука. Накосить трави для твого ліжка. Здається, тобі все ж таки краще переїхати в село, Джонні.

– Гм, – Подивимося, почекаємо до наступного вівторка. Поки господарів немає, кошика возити не будуть.

– Ось побачиш, тобі більше не захочеться повертатися до міста, – сказав Віллі.

Але Джонні поїхав. Поїхав із найпершим кошиком.

– Не поминай лихим словом, друже, – сказав він, – надто вже у вас тихо.

На колір та смак товариш не всяк...

А от я люблю село – точнісінько як Віллі!