Читати книгу - "Водяничок – частина друга, Олександр Олесь"

"А як же буде з Жабеням?

Щоб знов не трапилось те саме!

Я справлюсь з жабами й тепер,Але чи впораюсь з вужами?

Чи буде хмиз десь поблизуТа і в якому буде стані?

А що, як буде мокрий він,А що, як сил дійти не стане?"Такі думки вже не дадутьКоротку ніч як слід доспати,Та інші радісні летятьЗ турбот Івана визволяти.

З годину пішки відсіля,В долині тихій між горбкамиСиніє озеро здаля,Немов посріблене рибками.

Туди вітри не залетять,Не розгойдають хвиль на ньому.

На варті верб ряди стоять,Пильнують тишу нерухому.

Нема людських стежок сюдиНі хлібороба, ні рибалки –І ждеш, що випливуть з водиВінками вквітчані русалки.

Сюди у нічку веснянуЛетять думки рибалки Йвана –Недурно він не має сну,Недарма він не спить до рана.

ІІ– "Вставай, маленьке Жабеня,Надворі вже сіріти стало!" –Але будити хлопця став Іван,І Жабеня схопилось, встало.

І ось вони полями йдуть –Веселий ранок їх вітає,Бджілки, прокинувшись, гудуть,На скрипці жайворонок грає.

Овес, пшениця та житаЗаслали поле килимами –На них ростуть волошки, мак,Ромен, дзвіночки з сокирками.

Ось і дійшли. Під очеретНечутно крадуться, сідають,Переглядаються без слівІ тихо-тихо "закидають".

– "Тягни!.. Тягни!.. Та засікай!"Іван схвильовано шепоче.

– "Ще рано! Важко відсікти,А вдруге взятися не схоче".

– "Таж поплавок уже в воді!"Кричить Іван напівсердито,Та вже вудилище щось гнеІ рве із рук несамовито.

– ,Де короп! Знаю наперед!

Дивись – далеко не пускати!

Пильнуй, затягне в очерет,То як тоді його дістати?"І довго ще вони удвохЗавзято коропа "водили":

Мале скакало Жабеня,Трусивсь Іван, немов без сили.

Як смачно снідалося їм!

Які були у них розмови!

Це зрозуміє тільки той,Хто сам ходив на влови.

ІІІІ знов, поснідавши, вониВудки закинули й сховались.

Хмарини квітами цвілиІ в озері купались.

В гаях зозулі голосніНевпинно голосили,Лунали дятлів молотки,Дерчав деркач щосили.

Там, де Іван і ЖабеняСиділи за вудками,Сорока з довгим язикомСкакала між гілками.

Обрид Іванові цей крик,Він грудку взяв і кинув ..

Заскреготав крикливий птах,Щось буркнув і полинув.

Коли стемніло вже кругом,Рибалки повертались,В сітках плотички, окунці,Линочки викидались.

І тільки короп-дідуганСпав тихо й нерухомо ...

Пройшли луги, лісок і ланІ ось вони вже вдома.

IVСорока швидко навпростецьЛетіла й скреготала:

– "На мене кидали грудкиЗа те, що розмовляла.

Я їм аж стільки віддалаСорочої увагиІ що ж цікавого знайшла?

Ні діла, ні розваги!

Сидять і витягнуть патикАбо якусь травичкуІ рідко-рідко окунцяАбо якусь плотичку.

Чи це не гаяння часу?

Хіба роботи мало?

Ну, я на кпини їх взяла,А що із кпин тих стало?

За мить з самим ВодяникомПорозмовляти мушу,Йому всю правду розкажу,Усю розкрию душу.

Та як я викличу його?

Він все в багні брудному,А що тут діється кругом,Однаково старому.

Усе щось робить у воді,Подумаєш – "порядки":

Щоб рак не берег не поліз,Щоб пильнував нащадків.

Щоб жаби день і ніч банькиНа хмари витріщали,Щоб, як дурні, перед дощемЩосили верещали.

А те, що вкрав хтось ЖабеняІ з ним на влови ходить,Йому однаково, дарма,Його це не обходить."Аж бачить, рибка на водіПливе, плавцями руха;"Здорова, рибонько моя,Куди пливеш, послухай!

Спускайсь на дно! ВодяникаПоклич мені негайно,А як недужий або спить,То сповісти, звичайно."Повітря рибка потяглаІ зникла в річці швидко –Аж чути ось Водяника,Уже і бульку видко.

– "Чого збудили ви мене?

Яка ще там морока?" –Бурчить сердито Водяник.

На вухо скік сорока.

Що шепотіла, з нас ніхтоНе чув, хоч пильно слухав ...

Старий синів і зеленів,Потилицю все чухав.

– ..Сороко, дякую тобіІ дякувати буду,Сьогодні ти мені з очейЗняла немов полуду.

Тепер я знаю, що зроблю,А що – пізніш побачиш.

А ти, Іване – присягну! –Чи згинеш, чи заплачеш."VАле загляньмо хоч на митьНа річку в час північний:

Над нею ніч, мов храм стоїть,Таємний і величний.

Свічками безліч зір тремтить,Лямпада-місяць світить,І дим з кадил землі летитьПід баню з оксамиту.

Не спить, замислилась земля,Злилася з небом наче,Але прислухайтесь здаля –Хтось, наче чайка, плаче.

То вийшла, ніби тінь, з глибинВодяничкова мати.

Здається їй, що прийде синМатусю викликати.

Іде по березі вона,В траві, в кущах шукає,Як чайка квилить жалібна –А сина все немає.

Якісь благання-молитвиСкладає серед ночіПрипавши ніжно до трави,В сльозах вона шепоче:

– "Ох, травонько, благаю я:

Скажи мені, миленька,Чи не лежала тут мояДитиночка маленька ?

Чи чула ти в пітьмі нічній,Як хтось маленький плаче,Чи не топтали килим твійЧиїсь ніжки дитячі?

Ох, зоре, місяцю ясний,Вам все від неба видко:

Скажіть, де спить синочок мій,Чи вернеться він швидко?

Чи він лежить на куширіУ річці чи ставочку,Чи в темнім лісі, чи в норі –О, бідний мій синочку!.."Та все мовчало навкруги,Завмерли трави й лози,Лише крізь сон на берегиГубили верби сльози.

Вже й сліз нема...

Встає вонаІ тихо йде у воду,А ранку пісня веснянаВітає вже природу.

VIМАНІФЕСТ:Я, Водяник число 107,Васаль царя морського,Що дідом є моїм,Що рід веду від нього,Даю вам цей наказ,Мої раби й піддаш,Щоб ви в тривожний часБули мені слухняні.

Готуйтесь у похід,Відбудьте славні марші –Вам вклониться нарідІ всі мужі найстарші.

Чого й куди йдемо,Ніхто не мусить знати,На те ми й живемо,Щоб дурнями вмирати.

Князь Водяник 107Усім, усім, усім!

VІІНеначе блискавки,Летять з наказом щуки..

Щоб військо водянеЗбиралось без принуки.

Наказ – велика річ:

Ледь світ готові лави.

Всі просто рвуться в бійНа полі чести й слави.

Ось вийшов ВодяникІ гульк в шаплик з водою,Насилу він вмістивсьЗ своєю бородою.

Як тільки підняли,Розлігся марш бравурний,І рушили в похідВеселі та безжурні.

VIIIА де ж Іван та Жабеня?

Іван справляє бочку,А з дітьми Жабеня малеКупається в ставочку.

Глибокий став, і мало хтоДалеко відпливає.

Ковбані там такі страшні,Що кожний обминає.

Але сьогодні гарно такІ весело і мило –Грицькові, синові вдови,Хвальнутись закортіло.

Пливе, ковбаню переплив,Веселий голос чути...

Та щось неначе сталось з ним,І він почав тонути.

-"Рятуй! Рятуйте!"-разляглось,Махнув ще раз рукою,Немов прощаючись навік,І зникнув під водою.

Було далеко Жабеня,Та бачило чи чулоІ, в чім стояло, в чім було,В тім з берега стрибнуло.

Мовчали хлопці, як німі,Стояли, як закляті...

Нема ні сина удови,Не видно й Жабеняти.

– "Обидва згинули навік...

Промовив хтось з журбою, –Вони втонули, їм дарма –Що ж буде з удовою?"Аж ось і мати вже біжить,Від когось там дочула...

Ламав руки, в груди б'єІ впала, мов заснула.

В цю мить ізвідкись ЖабеняПоверх води взялося,Пливе щосили і ГрицькаТримає за волосся.

Уже на березі вони...

Вже й люди позбігались,Прийшла до пам'яті вдова –Всі три живі остались.

А Жабеня із рук до рук,Неначе м'яч, літало.

Не полічити, скільки устЙого поцілувало!

IXНе гріє сонечко – пече,Все дужче припікає ...

– "Води, води! Шаплик тече!" –Князь-Водяник гукає.

Та звідки взяти тут водиУ полі без криниці?

– "От так в похід тепер іди!..

Водиченьки! Водиці!"Побігли врозтіч воякиЗ калюжі хоч набрати;Ростуть у полі будяки –Води ж ніде не знати.

І Водяник червоний став,Замаяв бородою.

– "Назад!" – щосили закричав,Махнувши булавою.

– "А де ти, де ти, Жабеня?

Почувся голос з хати. –Пора обідати!" ЙогоНе треба довго звати.

Ось часом з гілки лист спаде,То риба братись перестане,І сонце наче вже не те,Трава всихає, квітка в'яне.

І військо рушило назад,Не йшло – щосил летіло...

І кожний був безмірно рад,Що так скінчилось діло.

Не радий тільки ВодяникБез правнучка вернувся.

І головою він поник,Похнюпивсь і зігнувся.

Х Сидить в садочку Жабеня,Замислилось, схилилось,І дві сльозинки, як роса,По личку покотились.

Але маленьке ЖабеняРухливу має вдачу;Вже чути й пісеньку його,Простесеньку, дитячу:

"Сумно мені, сумно,Серденько щемить,На озера синіДумонька летить.

Може в тих озерахМатінка моя?

Мамо, подивися,Як сумую я!.."XIТак тихо. мирно дні текли,Дні чарівні, блискучі, літні,Та в хвилях ранішньої млиВже кралась осінь непомітно.

І відчуваєш смуток скрізь,Чиїсь страшні холодні кроки.

Не кличе вас в обійми ліс,І не співають так потоки.

І смуток цей, немов стріла,Пройняв і серце Жабеняти.

Не сходив сум з його чола,Тремтів в зелених оченятах.

З Іваном хлопчик раз ішовЗ уловів пізно вже додому,Та враз відстав, вернувся зновСхотілось буть йому самому.

Навколо вечір погадав ...

Він сів на березі й дививсяНа білі келехи купав,І сон йому неначе снився.

Йому ввижався інший світ,Без краю рідний і коханий,Неначе знаний безліч літ,Але загублений в тумані.

Він бачив води і ліси,Втішався риб легкою гроюСкрізь чув він рідні голосиІ голос матері самої.

Вже й місяць, кволий і блідийПовис над сонною землею –І знову вийшла із водиСкорботна тінь... Та що це з нею?

Знялася швидко, як стріла,Схилилась – скрикнула – пізнала,На руки, наче скарб, взяла,В уста та очі цілувала.

– "Там дома дід і цілий рідНа тебе жде, моя дитино!"І у зелений вир на спідСпустилась тихо мати з сином.

Кінець!

← Повернутися назад до першої частини.