Читати книгу - "Переможець девів, турецька казка"
- Жанр: 💙 Дитячі книги
- Автор: турецька казка
- 202
- 0
- 28.07.23
Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.
Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.
Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Давно колись був собі чоловік, і звали його Налджи. Ніколи не втрачав він своєї честі, ніколи не намагався зняти з дохлого коня підкову на щастя. Сам проливав піт, сам заробляв і хліб. Не мав він багатої садиби, зате було в нього троє синів, струнких, мов пагінці. Старші були звичайні парубки, а вже найменший, Мисдик, мав розум гострий, мов шабля.
Настав час, попрощався батько з білим світом, і синам довелося самим долю свою шукати. Бо ж ніякої спадщини не зоставив їм батько – ні шматка землі, ні зеленого листка у винограднику. Лишалося парубкам хіба в дерев’яного плуга впрягтися.
От подумали брати, погадали, найменший, Мисдик, і каже:
– Брати мої старші, не годиться мені поперед вас говорити, та тільки не заробимо ми собі й шматка хліба, коли будемо гав ловити. На добро чи ні, а давайте шукати свого щастя в чужих краях – адже край землі не біля нашого двору.
Сподобалися братам його слова:
– Правду кажеш, Мисдику, ходімо гуртом щастя шукати!
Взулися вони в залізні черевики-чарики, взяли в руки залізні костури й по-мандрували. Довго йшли чи ні, аж бачать: поле достигає, хліб в ріст людини так і хилиться додолу, ніби до коси хоче дістати. А коса стоїть неподалік, тільки одвернулася.
Перезирнулися брати мовчки, а Мисдик каже:
– Брати мої старші, хліб жде, коли коса до нього прийде, а косі потрібні людські руки. Хто знає, чи рук у господаря не вистачило, чи дня йому мало? Не лишаймо ж поле дикій пташині та звірині, скосімо його втрьох! Коли хазяїн чесна людина, то він нам віддячить.
Сказали – зробили. Зайняли брати постать та й косять. А як докосили, причвалав до них дев. Перелякалися брати, а дев і каже:
– Ой, людські діти, я всі гори перейшов, усі бескиди переносив, а це поле зігнуло мою спину. Давно вже я вас виглядаю. Не знаю, як вам і віддячити...
Сказав він так і засміявся. У братів одлягло од серця.
Мисдик і відповідає девові:
– Деве, бажаємо, аби тобі завжди всі обличчя усміхалися й любо говорили. Людина в лиху годину стає щирим побратимом, а вже що вміє, завжди зробить.
– Ой сину,– каже дев,– не будемо згадувати усмішок та любої розмови, хай щастям для вас буде моє багатство. За цією горою стоїть моя оселя, а біля неї бігає ягнятко, його пасуть три мої дочки – одна краща за іншу. Якщо котрась судилася вам, то хай вашу дорогу встелять троянди. Та спершу з’їжмо смажене ягнятко, а решта справ самі собою звершаться.
Сказав він так, подивився Мисдикові в очі та й дав йому листа, в якому велів жінці приготувати обід. Зазирнув Мисдик девові в очі й не побачив там щирості. Ото взяв хлопець листа, а дорогою розгорнув та й прочитав. І що ж там було написано? «Чорна жінко, посилаю тобі людське дитя! Отож не барися, попорайся біля нього!»
«Еге,– думає Мисдик,– це ж я йду назустріч своїй смерті!»
Узяв він ножа та й виправляє вістрям слова так, як сам хоче. Приніс листа девисі, та прочитала й зарізала ягнятко. А тоді почала його смажити. Мисдик тим часом гав не ловив, а кинувся в покої. Аж бачить: сидять три красуні. Одна – мов квітуча гілка, друга – духмяна, як мед, а третя – чиста, мов дитя.
Подивився на них Мисдик – і ніби тисяча стріл пройняли його.
– Ви троянди з якого саду, гіацинти з якої долини?– запитав він нарешті дівчат.
А в тих очі повні сліз, мов джерело – води. Відповідають вони:
– Не питай, юначе, не питай, ми дочки падишаха. Якось пішли ми, ніби шайтан нас повів, та й заблукали в старому занедбаному винограднику. Ходимо-бродимо, аж чуємо: дві гілки розмовляють. Ми вухам своїм спочатку не повірили. Підходимо ближче – очам не віримо: дивне якесь дерево... Корінь один, а стовбурів два: один – шовковиці, а другий – груші... Шовковиця грає і співає, а груша, схиливши голову, слухає. Ми так здивувалися! Й самі заслухалися. А що потім сталося, не пам’ятаємо. Може, та пісня, що шовковиця співала, розтеклася по наших жилах, можливо, заверетенилося у нас в голові, тільки втратили ми притомність. А коли опритомніли, то побачили, що стоїмо в якійсь печері. А тоді й дізналися, що ми в девів у неволі. Вони хочуть нас зі світу звести. Бо коли вип’ють вони три пригорщі нашої крові, то житимуть ще три тисячі літ та завдаватимуть людям страждань. Вдень перед нами лежать кросна – ми самі плетемо собі саван. А вночі перед нами стоїть цеберко – ми до ранку ллємо в нього сльози. Того дня, коли цеберце наповниться нашими слізьми, буде готовий і саван. Така наша доля... А ти, лицарю, що шукаєш тут? Вітер тебе сюди домчав чи потік пригнав?
Мисдик і одказує:
– І не вітер, і не потік... Послав мене дев, щоб я своєю кров’ю заплатив за свій труд, та тільки не так воно сталося – замість мене смажиться ягнятко...
Та й розповів дівчатам свою пригоду.
– Коли нам поталанить, то й самі порятуємося з пазурів дева, і вас визволимо. Пильнуйте, вночі я вам подам знак – одразу ж виходьте!
Попередивши дівчат, Мисдик повернувся до вогню. А ягнятко так засмажилось, що скидалося кольором на зернятка граната, ще й пахощі від нього йшли такі чудові... Схопив Мисдик ягнятко та й поніс у поле.
Дев побачив, що Мисдик живий, і дуже здивувався:
– Ти ба, що вчинив цей хлопак! Я хотів його надурити, а він мене самого в дурні пошив. Не буду ж я дев, коли йому це подарую!
Довго ще бубонів дев щось таке, хтозна й яке... А тим часом Мисдик підсів до ягняти, й дев мерщій приєднався до нього,– хутко впоралися вони удвох із ласим м’ясивом.
А увечері, коли споночіло, дев зловтішно посміхнувся та й кличе трьох братів до себе додому, тільки ж Мисдик тепер був ще обачніший. Коли деви почали перемовлятися, він нищечком підслухав їхні балачки. А деви ось про що домовилися:
– Як тільки брати позасинають, ми станемо точити їхню кров.
Сон покинув Мисдика. Бачить він: деви почали гострити свої чорні ножаки об чорний камінь. Моргнув Мисдик братам, махнув рукою дівчатам – і вискочили вони всі з девової оселі, ніби стріли, випущені з лука.
Нагострили деви ножі, йдуть до братів, але, як кажуть, шукай вітра в полі. Деви в темницю, де страждали доньки падишаха, аж там тільки луна об стіни б’ється.
Здогадалися деви, що Мисдик знову обдурив їх, та й ну здоганяти, але брати вже подолали заворожену річку і їхні серця перестали калатати від страху.
А чорний дев мало не згорів од люті, тільки й крикнув навздогін Мисдикові:
– Стривай же, триклятий хлопчиську, ти не вдовольнився ягнятком, так ще й трьох дівчат забрав! Тільки ж і тобі урветься! Я хазяїн караван-сарая, а ти мандрівник, отже, ми ще зустрінемося.
А Мисдик з другого берега відповідає:
– Аби ж ти не думав, як згубити нас із світу, то й не втратив би ягнятко! Якби не ставив перед дівчатами цеберко на сльози та не примушував їх плести на себе саван, то й не шкодував би тепер, що вони повтікали! Отож краще не заступай нам шляху, а тримай ножа в руці міцніше, щоб не зачепив він твоєї ж таки шиї!
Отак одказав Мисдик, та й пішли брати своєю дорогою.
Хай собі йдуть, а ми розповімо ось про що.
Падишах, батько трьох дівчат, як дізнався, що його доньки зникли, замалим не збожеволів. Та й як не збожеволіти, коли всі три були ясніші за небесну блакить, світліші за сонячну днину.
Скликав падишах цілий гурт дорадчих, думали вони, гадали, хто б міг викрасти дівчат, але марна справа.
Ото й розсилає падишах по всіх усюдах послання:
«Хто відшукає та приведе до мене моїх дочок, хай просить у мене, що тільки йому забагнеться!»
Тисячі людей кинулися на пошуки, перевернули все догори ногами. Ні слуху ні духу.
Погас останній промінчик надії, і для падишаха весь світ став похмурим підземеллям.
І ось, коли вже й гори та долини забарвилися в колір жалоби, перед падишахом стали його доньки й три сини покійного Налджи.
Падишах очам своїм не вірить, од радощів не знає, що йому робити. Поцілував у чоло трьох лицарів та й поставив їх праворуч, поцілував трьох дочок та й поставив їх ліворуч. А брати й розповіли йому всю свою пригоду, і ще дужче вподобав їх падишах, а надто ж найменшого – Мисдика.
– Просіть же в мене, чого вам забагнеться!– велить падишах, а брати одказують:
– Аби тільки ви були живі та здорові!
Так вони сказали й низько вхилили голови. Тоді падишах мовить:
– Того дня, коли зникли мої доньки, я поклявся віддати їх тим лицарям, які віднайдуть моїх любих дітей... Отже, вони судилися вам! Якщо я послухаюся візирів та відмовлюся від своєї клятви, то осоромлюся перед народом і розіб’ю своє щастя своїми руками. Тому і вважайте мене своїм батьком. І як тільки ви скажете «так», ми одразу ж зберемо весілля. Можливо, прийде колись і такий день, коли один із вас також стане падишахом.
Старий замовк і дав братам три дні на роздуми...
Тільки недарма кажуть: коли людина запопала багато, то хоче ще більше. Отож і старший брат став позирати на найменшу падишахівну, а очі середульшого брата одвернулися і від першої, і від другої, ще й від третьої, а все зирили на трон падишаха. Мали б вони сказати собі: «Адже ж ми нічого не зробили, а нам такий талан випав, і тепер нам так добре, що казан без накривки закипає, а страва без пари вариться, а все завдяки найменшому братові!» Та не подякували старший і середульший найменшому, а навпаки – стали копати на нього яму.
От минає три дні, падишах кличе старшого брата й питає, що ж він надумав, а той відповідає:
– О мій падишаху, я ладен вашу доньку на руках носити, тільки ж не маю ні зеленого, ні червленого, немає в мене ні цукру, ні меду для неї... А як же гляну я їй у вічі, коли не можу зробити для неї щось приємне!
Падишах засміявся й одказав:
– Не турбуйся про такі дрібниці: у мене в палаці золото потоками тече, візьми та й подаруй нареченій все, що тобі сподобається!
Але старший брат таку мову веде:
– О падишаху, твоє ім’я і твоя честь велять, аби твоя дочка одержала такий подарунок, якого ще ніхто не мав і не бачив. От якби це подарувати їй ковдру, вишиту перлами. А лежить вона у девовій печері за такими дверима, які може відчинити лише Мисдик.
Кличе падишах Мисдика та й просить, аби той дістав ковдру з девової печери. Мисдик зрозумів, хто намовив падишаха, та не захотів, щоб його вважали за боягуза, й каже:
– Гаразд, я принесу ковдру, вишиту перлами,– адже це мій брат хоче подарувати її вашій старшій доньці!
І Мисдик вирушив у дорогу. Довго ходив чи ні, йшов полями й лугами, рвав тюльпани й гіацинти, подолав бескиди й верховину й нарешті прибився до печери девів. Що він зробив, як він зробив, не знаємо навіть ми, а тільки знову обдурив звитяжний Мисдик дева. Взяв ковдру й миттю опинився по сей бік завороженої річки.
Біжить за ним дев, аж засапався весь, а догнати не може. Мисдик уже давно стоїть на другому березі та й насміхається з дева.
– Хитрий, підступний хлопчиську,– закричав дев,– ти відняв у мене ягнятко, забрав дівчат, а тепер украв ще й ковдру! Хай же той, хто вкриється тією ковдрою, ніколи більше не прокинеться!– послав дев навздогін Мисдикові страшне прокляття.
Та Мисдик не слухав його. Кожен має робити свою справу. І моргнути юнак не встиг, як вже опинився у палаці падишаха. Побачили там ковдру, гаптовану перлами,– аж зойкнули з подиву.
А тоді й несуть її в кімнату, де лежав посаг старшої падишахівни. Аж почорнів старший брат, як побачив, що Мисдик повернувся живий, та ще й з ковдрою.
Кличе падишах середульшого брата, а той і каже йому:
– О мій падишаху, я дуже люблю вашу доньку, та не маю я ні персня, ні діаманта, гідних краси падишахівни. Коли я не зможу, як мій старший брат, подарувати нареченій щось незвичайне, то як дивитимуся їй в очі?
Падишах засміявся:
– У моїй скарбниці повнісінько коштовного каміння, візьми все, що тобі сподобається, й подаруй нареченій...
– О мій падишаху, є честь, є й люди, перед якими не варто ганьбитися. Треба подарувати не якусь звичайнісіньку річ, а особливу. Ось хоча б камінь, який аж світиться,– його переховує у своїй печері дев. Але двері може відімкнути тільки Мисдик. Хто ж іще вміє так спритно обдурити дева?
Кличе падишах Мисдика й просить його дістати такий камінь.
Зметикував Мисдик, чия сокира рубає під ним сучок, та не хотів, аби його вважали боягузом, і одказав так:
– Хай ваша немилість не впаде на мого брата і не ляже смуток на його обличчя! Хай подарунком для вашої середульшої дочки буде диво-камінь!
І Мисдик помандрував у землю девів. Довго він ішов чи ні, пив саму тільки воду, йшов шість місяців і одну осінь, аж нарешті дістався до печери девів. Що він чинив, як він робив,– нащо нам те знати,– а таки здобув диво-камінь і подолав заворожену річку. Підняв дев куряву до неба, помчав за Мисдиком, тільки той спокійнісінько сидів собі на другому березі.
– Га, хитрий хлопчиську, ти позбавив мене ягнятка, забрав трьох дівчат, та цього тобі мало? Відняв у мене ковдру, гаптовану перлами, так ні – й цього мало! Забрав ще й диво-камінь. Щоб же той, хто милуватиметься ним, ніколи не зміг заснути!– послав дев прокльони навздогін Мисдикові.
Тут Мисдик і відказує:
– Не минути зла тому, кому мало було щастя. Не питай у мене, нащо я зробив це, краще дізнайся, що я маю намір зробити.
Та й поніс диво-камінь до палацу.
А там як побачили диво-камінь, мало не осліпли.
– Що ж це за камінь? Не горить, мов скіпка, не тане, мов свічка, а вдень і вночі сяє диво-жаром, як зоря, що з неба падає...
Сказали так та й понесли камінь у кімнату, де складали посаг середульшої дочки падишаха.
А середульший брат як побачив Мисдика, то ледь не вмер з люті. Та й почав думати, як би звести зо світу найменшого брата.
А тим часом падишах кличе до себе Мисдика. І найменший брат мовить таке:
– Мій падишаху, кохання має бути взаємне. Якщо воно починається в моєму серці, то продовження його треба шукати в дівочому серці. Мене воно вже зв’ялило, я став причинний, але що я знаю про серце дівчини?
– Твоя правда, сину мій, у кожного серця – один володар. Та я вже давно дізнався, що володар моєї найменшої дочки – ти.
Мисдик одказує:
– Тепер я ладен все життя носити її на руках. Тільки нема у мене ні ковдри з перлами, як у старшого брата, ні диво-каменя, як у середульшого. Коли я увійду в кімнату нареченої впорожні, хіба ж не дорікатимуть люди падишахівні?.. Я ось що зроблю. Подамся знову до печери девів, ачей щось здобуду. Як кажуть, чабанів дарунок – живиця.
Сказав та й вирушив у путь. Довго йшов чи ні, а прибився до печери девів.
Та цього разу біля входу трапився йому дев. Побачив Мисдика й почав зуби гострити:
– А що, кажуть же: раз плигнеш, блохо, вдруге плигнеш, блохо, а втретє попадеш мені в лапи! Оце ж і я, триклятий хлопчиську, зловив тебе нарешті на гарячому!
Мисдик схилився перед ним у поклоні й каже:
– Твоя правда, батьку девів. Я таких дурниць накоїв, що мене непокоїть думка: «Рано чи пізно дев проковтне мене». Я почав боятися цього дня і втратив сон. Я танув, мов свічка, мов пісок у річці, поки весь не розтав. Тоді сказав собі: «Як жити з думкою про смерть, то краще я сам, мов баран, віддам себе на пожертву! Хочеш з’їсти мене, з’їж! Але отут край стіни напиши, що все зроблене тобою,– то не твого глузду справа! То й не розум падишаха, і не глузд моїх братів. А більше я нічого тобі не скажу, бо в голові у мене вже макітриться. Коли я йшов сюди, щось скочило мені, мов цапок, до колін, потім перекинулося на муху, на плечі впало, з очей пропало,– може, з душею моєю злилося, потекло в крові. Батьку девів, коли будеш мене їсти, дивися, щоб не за-стряло у тебе в горлі. Ти мене зрозумів?
Слухає дев Мисдикову мову, й в очах у нього вже мріє, наче він сліпнути починає:
– Ой, годі балакати, хитрий хлопчиську! Недаремно в твоїх очах шайтани бігають, не доведи господи опинитися під їхньою владою. Хай обминає нас те, що тобі причинилося. Проси в мене, що хочеш, тільки одступи на сім кроків назад!
Одчинили деви двері великої печери, а джини, які стерегли вхід, чимдуж тікати звідти, щоб Мисдик їх, бува, не покарав... А юнак усміхнувся та й почав оглядати печеру, але не взяв нічого, ні люстерка, ні голки – ніщо не привабило його погляду. Коли бачить: у зеленій клітці зелений птах сидить, пір’я палахкотить, очі сяють.
– Ой, пташино моя райська, і як я міг забути про тебе!– вигукнув Мисдик та й дістав пташку з клітки. Хотів попрощатися з девами, а ті вже давно п’ятами накивали!
– І куди це вони пропали, певно, їхня дорога веде до пекла. Добре, що хоч цю бідну пташину порятував!– каже Мисдик та й перепливає заворожену річку.
Приніс Мисдик пташку в палац, та тільки ніхто не дивується – адже ж не порівняєш її з диво-каменем або ковдрою, обсипаною перлами. Та старший брат із середульшим почали гримати на Мисдика:
– Ти зганьбив наше ім’я! Легковажив життям, а приніс од девів абищицю! Невже там нічого кращого не було?
Ото ж вони захотіли ще раз послати найменшого брата на смерть, та тільки Мисдик не зважає на них, а каже:
– Якщо я комусь не подобаюся, хай не дає мені своєї дочки. Зате я порятував живу душу!
Що мали робити? Віднесли зелену пташку в кімнату найменшої доньки падишаха та й ударили в барабани – сорок днів та ночей вирувало весілля.
Коли Мисдик з падишахівною прокинулися від співу зеленої пташки, то вмилися й пішли цілувати руку та полу халата падишаха. Той побачив свою дочку і зрадів, а побачивши зятя, згадав нікчемний подарунок, який Мисдик приніс нареченій, ледь приховав глумливу посмішку і сказав:
– Діти мої, світ схожий на казан із чотирма ручками: за дві тримаються жінки, а ще за дві – чоловіки... Настане день – і ви обоє будете тут повноправними господарями. Тоді я скажу вам два заповітні слова, щоб ви запам’ятали їх навіки. А поки що не виходьте зі своєї кімнати й слухайте спів зеленої пташки.
Така була батьківська порада.
Став він чекати, коли прийдуть старша та середульша дочки з зятями, але двері ні спальні з диво-каменем, ні спальні з ковдрою, вишитою перлами, так і не відчинилися. Охопив падишаха страх:
«Чи не підсипав хтось із заздрісних людей отрути їм у їжу?»
І неабияк зажурився, але візири почали його заспокоювати:
– О наш падишах, хай не мучить тебе чорна дума, хіба ж ти забув, що було весілля! За сорок днів та ночей людина може так охляти, мов одлупцьований пес. Та й не кожний молодий зможе вранці після весілля звести голову.
Але й на другий день двері двох спалень теж не відчинилися.
«Ні, тут щось негаразд, а хто ж, як не Мисдик, зможе пояснити все це»,– подумав падишах і покликав зятя до себе.
Тоді Мисдик і розповів падишахові, яке зло хотіли вчинити його брати:
– О падишах, боюся, що прокляття дева впало на голови моїх братів. Горе їм, нещасним! Не зможуть прокинутися ті, хто спить під ковдрою, прикрашеною перлами; не зможуть заснути ті, біля кого палахкотить диво-камінь. Я хотів був дати їм пораду, але ж вони – старші брати, отож язик у мене онімів. А коли я заради них легковажив життям, вони копали на мене яму, а все через трон.
Падишах і відповідає:
– Отже, вони думали не про ковдру та диво-камінь, а про мій трон! Хай же їхні очі наїдяться тепер землі!' Так, вони покарані за зло, але за що страждають мої любі доньки? Я сам прирік їх на муку. Одну задушить ковдра, а другу зведе сяйво диво-каменя!.. Що робити, як їм допомогти – не збагну!
Падишах замовк і з надією поглянув на візирів, та, не знайшовши в їхніх очах рятівної втіхи, повернувся до Мисдика:
– Сину мій, навіть добірний виноград псується, коли довго лежить біля гнилого, а ти ж виріс вкупі з нещирими, і до тебе не прилип бруд, нема в тебе нічого від старших братів. Душа твоя чиста, мов джерельна вода, немає в ній зовсім мулу. А ще ж ти маєш чисте серце й гострий розум. Ти повинен правити державою! І якщо зумієш зарадити біді, я передам тобі корону і трон!
Що міг відповісти Мисдик? Подумав, подумав та й сказав:
– О мій падишаху, прокляття девів збулося, але ж проклинали вони не за сльози сиріт. Тому їхнє прокляття й не має повної сили. Я гадаю, що коли ми віддамо ковдру в перлах та диво-камінь убогим людям, то прокинуться ті, хто заснув, а ті, хто не міг заснути, зможуть нарешті відпочити.
Послухали Мисдика та й віддали багату ковдру бідній сирітці, а диво-камінь – старому мудрецю, який не підводив голови від великої книжки в чорних палітурках. І справді, прокинулися ті, хто спав, і заснули ті, хто не міг заснути. Упали старший та середульший брат падишахові в ноги, та було вже пізно, адже в очах людей вони впали нижче землі. Але що мав робити падишах? Отож він сказав так:
– Хай у мене краще залишиться один-єдиний гріш, аби тільки мої дочки не були вдовами!
Так Мисдик та його брати досягли всього, чого хотіли, а ми тепер порозходимося по своїх оселях. А з неба ще троє яблук упало. Це тим, хто не просить собі добра надміру.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Переможець девів, турецька казка», після закриття браузера.