Читати книгу - "Як вівчарський ватаг панів їсти вчив, словацька казка"

Вирядився один король на полювання. От одбився якось він од товариства й зайшов так далеко в ліс, що заблудився. Там і ніч його застала. Ходив він, ходив тим лісом, аж поки набачив світло. То світилося у вівчарській колибі. Король і пішов туди, аж там напали на нього собаки. Вийшов вівчарський ватаг і прогнав собак. Король його питає:

– Скажіть, будь ласка, чи не пустили б ви переночувати? Одбився я од свого товариства та й блукаю лісом і ніяк не вийду.

– Добре.

От ватаг зладнав вечерю своїм вівчарям. Покликали й короля до гурту. Дали йому дерев’яну ложку, а був він голодний, то й не довелось його довго просити. У мисці були галушки з сиром. От король ну вибирати сир із середини миски. А наш ватаг бах короля по руці ложкою та й каже:

– А чого не їси скраю, як усі?

Король нічого, тільки добре собі те запам’ятав.

Повставали вони рано-вранці. Вівчарі пішли своїм звичаєм подоїли овець та й вернулися в колибу. Кожен набрав собі черпак овечого молока та й випив. Дали й королеві. Той напився, а тоді й попросив ватага, щоб вивів його з лісу.

Як вийшли з лісу, король йому каже:

– Ну, спасибі тобі за вечерю й снідання, а завтра приходь ти до мене на королівський обід. Та гляди, як не прийдеш, буде тобі лихо!

Що мав ватаг робити? Наказ є наказ. На другий день убрався він, підперезався поясом, топір у руки та й пішов до королівського палацу.

От приходить, аж там його зустрічають, бо вже на нього чекали. Іде він до короля, і король його вітає. Обід готовий, велять ватагові за стіл сісти, а він соромиться – як його обідати між такими панами? Тоді король йому каже, щоб він не соромився. Мовляв, я, король, не соромився з твоїми вівчарями їсти, в колибі з ними спати, то й ти не соромся за моїм столом сидіти. Ватаг осмілився та й сів за стіл. Як усі їли, так і він їв. От принесли печеню на стіл. А один міністр і почав вибирати що краще з середини. Наш ватаг своє знав, ухопив ложку та як лусне його по руці ще й каже:

– А чого не їси скраю?

Ох і розгнівався міністр, де ж пак, щоб якийсь ватаг та посмів міністра по руках бити.

А король і каже:

– Дайте йому спокій! Його правда. Нехай кожен їсть, що перед ним, а не вишукує, що краще. Мене й самого ватаг так навчив.

Отак король похвалив ватага та ще й обдарував, що вже довіку не треба було йому вівчарювати.