Читати книгу - "Дівчина-півонія, китайська казка"

Жила колись край села бідна вдова з сином, якого звали Баочжу. Коли синові виповнилося десять років, мати віддала його в найми до поміщика. Із раннього ранку до пізнього вечора хлопчик пас худобу, прибирав у дворі, виполював бур’яни на полі. Не було йому спочинку від світання до смеркання, а поміщикові все здавалося мало, він ладен був і на ніч придумати своєму наймитові роботу.

За тяжкою працею хлопчик не помітив, як минув рік і надійшло славнозвісне свято весни. Готуючись до цього найурочистішого в китайців свята, в усіх сім’ях варять усякі смачні страви. А потім дорослі ходять у гості до своїх родичів та знайомих, вітають одне одного, висловлюють їм найкращі побажання, а дітям роблять щедрі дарунки.

Лише Баочжу та його мати сиділи того дня в темній нетопленій хатині зовсім голодні. У них навіть своєї олії не було, щоб запалити каганець.

Коли смеркло, у селі залунали вибухи петард та ракет, і від цих вибухів кругом стало видно, як удень. Діти, підпаливши причеплені до жердин в’язки хлопавок, з радісними вигуками бігали від садиби до садиби, і той лемент було чути на все село. А до бідної вдови із сином так ніхто й не завітав. Гірко стало хлопчикові. Довго сидів він на лежанці, а тоді сказав матері:

– Ми цілими днями працюємо на поміщика, а живемо бідніше за всіх. Піду я куди-небудь подалі він нашого села. Може, десь і пощастить заробити.

Дуже не хотілося матері відпускати сина в чужі краї на заробітки, та що поробиш? І вона нарешті погодилась.

Другого ранку вирушив Баочжу з дому. Сім днів та ночей ішов хлопець, поки нарешті дістався до підніжжя високих гір. Тут він побачив розкішні сади та широкі рисові поля. У першому ж селі, яке йому трапилося, Баочжу зупинився перед найвищим будинком, біля воріт якого стояло два кам’яних леви, а на фронтоні переливалися золотом та сріблом величезні дракони. «Тут, певно, живе найбільший багатій села,– подумав хлопчина.– Як би найнятися до нього на роботу?»

Тільки-но він так подумав, як розчинилася брама і до нього вийшов ошатно вдягнений чоловік.

«Це, мабуть, і є господар цієї чудової садиби»,– майнула у Баочжу думка. Він хотів був уже заговорити до нього, але той накинувся на хлопця з лайкою.

– Що це ти, волоцюго, тут стовбичиш?

– Вельмишановний добродію,– злякано прожебонів хлопчина,– я шукаю, до кого б найнятися на роботу.

– Тобі пощастило, що на мене натрапив,– засміявся чоловік.– Заходь! Мені саме потрібні наймити. Запам’ятай – звати мене батечко Лю.

–- Батечку Лю, я прийшов сюди з далекого краю, перетнув три провінції та шість повітів, тому проситиму за свою роботу дещо більшу платню.

– Скільки ж ти хочеш?

– За рік тридцять дяо ,– відповів хлопець.

Батечко Лю подумав і згодився:

– Гаразд, хай буде по-твоєму, але в мене теж буде одна умова: ти мусиш виконувати все, що тобі звелять. Коли не впораєшся хоч з одним завданням – не отримаєш жодного дяо.

Хлопець замислився: поле орати, траву косити, рис полоти він умів; мурувати стіни, молоти та шеретувати рис також навчився. А як доведеться худобу пасти, тут важко з ним змагатися; та й силою його бог не обділив. То чого ж йому боятись? Баочжу погодився.

У господаря було чимало й інших наймитів, і всі вони, звертаючись, називали його батечком, а поміж себе – Старим Вовчищем. Почув це хлопчина й подумав: «Яке моє діло, як його обзивають? Я прийшов сюди гроші заробляти, а не його честь відстоювати».

Старий Вовчище цілими днями просиджував у храмі, все гріхи замолював, а вечорами розподіляв роботу на другий день. Роботи кожному загадував стільки, що і вдвох її не переробиш.

Баочжу мусив щодня на світанку розтопити піч, а потім замести величезне подвір’я. Вдень також гуляти не доводилось: він молов пшеницю, шеретував рис, давав їсти свиням, носив сіно та пійло худобі. А коли смеркало, мав наносити повні надуби води. Скаржитись було нікому, тому хлопець виконував усю роботу мовчки, думаючи про одне: «Попрацюю рік, отримаю свої тридцять дяо та й повернусь до матері».

Так минув місяць, потім ще один... Хоч скільки валив господар на нього роботи, він усьому давав лад. Та коли зазеленіла травичка, а верби повипускали перші листочки, господар покликав хлопця і сказав:

– Поженеш у гори вівці пасти. Раз на тиждень приходитимеш сюди по кукурудзу. Зарубай собі на носі: коли восени повернешся з отарою, щоб у ній було двісті голів.

Перелічив хлопець вівці, а їх усього сотня. А Старий Вовчище дивиться на нього та тільки посміхається:

– Не подобається? Не бери отари, але тоді ні на які тридцять дяо не сподівайся. Забирай свої манатки і геть з мого двору.

Не хотілося хлопцеві сваритися з господарем, і другого ранку він погнав отару в гори. Для житла підшукав собі затишну печеру. Харчувався кукурудзою, а запивав її джерельною водою. Вдень ходив з отарою, вибираючи місця, де трава краща, а ночами оберігав овечок від вовків. Нелегко жилося бідоласі самому в горах. Бували дні, коли й словом ні з ким було перемовитися. Тож єдиною втіхою та розвагою для Баочжу були квіти. Росла їх тут сила-силенна. Сяде, бувало, хлопець під стрімкою скелею, а вони відразу ж і обступлять зівсебіч, зазираючи в його привітні очі; піднімається крутими схилами на гору – тягнуться своїми голівками прямо до рук; пожене отару на водопій, а там усе синіє, червоніє й жовтіє від тисяч усіляких квітів. Усі вони ніби всміхаються і ніби промовляють до нього: «Зупинись та подивись, які ми гарні!»

Одного разу Баочжу погнав свою отару до високої гори. Біля її підніжжя він побачив височенний, що сягав йому майже до голови, кущ півонії. Кущ ряснів пуп’янками, але від щоденної спеки та палючих суховіїв листя на ньому поскручувалося: півонії бракувало сили, щоб розпустити свої квіти. Шкода стало хлопцеві півонію. Мимохіть згадав прислів’я: «Людині потрібне щастя, а квітам – волога». Він схопив цеберку, приніс зі струмка води і по лив кущ.

А щоб земля під ним не пересихала, обсипав коріння піском.

За кілька днів йому знову довелося побувати з отарою на цьому місці, і він очам своїм не повірив: перед ним стояв зелений-презелений велетенський

кущ, а на ньому пишні квіти. Таке диво можна побачити хіба що на вишивках.

– Оце так штука! – здивовано вигукнув Баочжу і, мов зачарований, завмер перед кущем. Дивовижної краси квіти пахли так ніжно, так приємно, що, здавалось, можна б цілими днями стояти біля них. І він усміхнувся – вперше за все літо. Веселий і радісний, хлопчина побіг до джерела, приніс води і щедро полив півонію ще раз.

Цілий день пас він отару поблизу гори, а надвечір погнав її до кошари. Та тільки зробив кілька кроків, як почув, ніби до нього хтось озвався. «Дивно, звідки тут люди? Певно, це птах якийсь співає»,– подумав хлопець і знову почав збирати овець до гурту. Але голос не втихав, а, навпаки, бринів дедалі виразніше. Хлопець прислухався й зрозумів, що це не птах співає, а якась дівчина звертається до нього:

- Баочжу! Баочжу! Я пила твою воду і хочу подарувати тобі за це дім!

– Що таке? – здивувався хлопець і озирнувся довкола: ніде нікого. А тим часом сонце дедалі швидше котилося до обрію, повіяв легенький вітерець. У червоному світлі призахідного сонця півонія здалася йому ще гарнішою. Злегка похитуючись на вітрі, квіти ніби палали в сонячному промінні. Баочжу не міг очей відвести від такого видовища. Та що зробиш, коли треба гнати отару на нічліг. Баочжу рушив у бік кошари.

– Баочжу! Баочжу! Я пила твою воду і хочу подарувати тобі за це дім!

Голос відлунювався від гори, довколишніх скель та каміння і хвилями котився по долині.

– Баочжу! Баочжу! Не залишай мене!

Хлопець оторопіло позирав навсебіч, але не побачив жодної душі. Тільки квітки півонії гойдаються перед ним на своїх довгих ніжках. Та раптом вони почали обсипатись. Гарні-прегарні пелюстки падали йому прямо до ніг. Хлопець мимоволі нахилився, почав збирати їх і накладати в кишені. Потім ще раз озирнувся довкола, та так нікого й не побачив. І голос також стих.

Баочжу погнав отару на нічліг.

Тієї ночі сталося диво дивне. Баочжу не міг довго заснути – все боявся, коли б вовки овечок не покрали. А потім незчувся, як і заснув. Коли ж прокинувся, то помітив, що лежить у якійсь кімнаті. Страшно йому стало. «Де мої вівці?» – промайнуло в голові. Схопився з ліжка, чує – овечки бекають. Вибіг на вулицю і побачив велике подвір’я, на якому спокійнісінько відпочиває його отара. У хлопця аж мороз по спині прокотився. Звідки все це взялося? Почав оглядатись довкола. Будинок був із коштовного каміння і аж виблискував у сонячному промінні. А від стін пахло так, ніби він стояв у КВІТНИКУ, а не на подвір’ї.

Відтоді й став хлопець жити у цьому чудовому будинку. Поки було літо, добре йому жилося. Коли ж настала осінь і посохли трави, а в повітрі закружляли сніжинки, він почав збиратися на хазяйський двір. Перелічив овечок, а в отарі лише одних ягнят виявилося понад дві сотні. Усміхнувся хлопець і почав спускатися з гір.

За місцевим звичаєм у цих краях першого числа десятого місяця з наймитами розраховувалися за цілий рік. Коли Баочжу гнав свою отару, до цього терміну залишилося кілька днів. Іде він і міркує: «Як важко не було, а минув майже рік, залишилося всього кілька днів. Отримаю гроші та й піду додому. З тридцятьма дяо в кишені можна цілий рік нічого не робити. Вистачить і на харчі, і на олію для каганця». Від тих мрій хлопцеві стало так радісно на душі, що він і землі під собою не чув. Не йшов, а ніби на крилах летів.

Старий Вовчище перелічив отару і дивом здивувався: в отарі було аж триста овечок.

Потім, ніби щось зметикувавши, тихенько захихикав і сказав:

– Наймитувати тобі залишилося всього три дні. Я не даватиму тобі іншої роботи, але ще одне діло ти мусиш зробити. Після отримаєш гроші – і хоч на край світу.

Баочжу вислухав господаря й подумав: «Цілий рік терпів всілякі злигодні, невже якихось трьох днів не витримаю?»

– Та хоч цілих три діла,– промовив він.

В очах у господаря на мить спалахнули зловтішні вогники, і він сказав: Ходімо зі мною.

Зайшли вони до першої кімнати панського будинку. Біля порога стояла пара новеньких залізних черевиків.

– Мусиш зносити ці черевики за три дні. Не зносиш – жодного мідяка не отримаєш.

Хлопець розгубився, бо не міг второпати, навіщо це потрібно. Йому й на думку не могло спасти, що господар вигадає таке.

– А для чого їх зношувати? – здивовано спитав хлопець.

– Це не твоє діло! – визвірився на нього Старий Вовчище.– Сказано тобі – виконуй, а інакше – геть з моїх очей.

Лише тепер Баочжу збагнув хазяїнову витівку. Він не витримав і гнівно промовив:

– Недаром люди називають вас Старим Вовчищем, у вас і справді вовче серце.

Майже на кулаках виніс хлопця з господи поміщик. Тож довелося Баочжу вхопити черевики і податись, куди очі бачать.

На вулиці вже стемніло. Повіяв холодний вітер, пішов сніг. За літо хлопчина встиг зносити в горах і свою сорочку, й штанці, й черевики, тому хоч як загортався він у своє дрантя, а зігрітись так і не зміг. «Хоче мене заморозити,– подумав він.– Але нічого в нього не вийде!»

Попростував він до гори, де все літо пас овець, а діставшись до неї, побачив, що від хатини, у якій жив останнім часом, і сліду не залишилось. Тяжко зітхнувши, хлопчина сів на камінь.

«Гу-у-у! Гу-у-у!» – завивав, мов тигр, зимовий вітер. Проте в цьому завиванні вчу вався ще один голос, ніжний, лагідний, дівочий, який звертався до нього:

– Баочжу! Баочжу! Не сиди на місці, не сиди!

Згадав хлопець, як замерзають люди в дорозі, коли зупиняються, і рушив далі. Що далі він ішов, то тепліше йому ставало. Він і не помітив, як опинився біля куща півонії.

Тут був зовсім інший світ: тепло, як весною, і ясно, мов удень. Півонія зеленіла, як і влітку, а над кущем, ніби смолоскипи, палали червоні квіти.

Раптом поміж квітів з’явилося дівоче обличчя, а потім дівчина й сама вийшла з-за куща. Вона була така ж гарна, як і розкішні квіти на кущі. Дівчина всміхнулася хлопцеві і помахала йому руками. І одразу ж з усіх стебел на землю посипалися пелюстки. І коли на землю упала остання з них, на місці куща виріс чудовий будинок.

Дівчина запросила Баочжу до господи.

Зайшли вони до кімнати, а там стіл стоїть з різними стравами на ньому. Сіли обідати. От дівчина й каже:

– Ти не хвилюйся, я виручу тебе: залізні черевики зносяться.

По обіді вийшли вони надвір. Дівчина-півонія повернулася до Баочжу обличчям, помахала рукою. Будинок одразу ж перетворився на купу пелюсток, а за хвилину з тієї купи виріс кущ півонії. Дівчина зірвала кілька квіток і простягла їх хлопцеві.

– Якщо й цього разу Старий Вовчище вижене тебе зі свого дому, то вийди на пустирище і розвій по вітру всі пелюстки з цих квітів.

Вона приязно всміхнулась і вмить обернулася на стебло півонії.

Знову повіяв холодний вітер і посипав сніг. Баочжу стояв і спостерігав, як блискуче зелене листя і сонячно-червоні квіти півонії поволі вкриваються сліпучо-білим сніговим килимом. Хлопець сховав квіти за пазуху, приклав руку до грудей і знову пішов до поміщика.

Лапатий сніг падав йому на обличчя, але Баочжу не відчував холоду. Він ішов тими самими місцями, де влітку пас вівці, і назустріч йому з-під снігу піднімались ті самі квіти, які він бачив тут улітку, і приязно зазирали в вічі.

Підійшов Баочжу до поміщицького двору і зняв з плеча важелезні залізні черевики. За ніч вони зносилися вщент. Зайшов він до кімнати і мовив:

– Господарю, зносив я черевики.

Подивився Старий Вовчище на зношені черевики – і обличчя у нього від злості аж кров’ю налилося.

– Лише за три дні? – заверещав він.

- Якщо не вірите, то навіщо тоді загадували? – сміливо мовив хлопець.

Нічого йому на це не відповів поміщик, лише очі вилупив. А потім як замахає руками та як закричить! І вигнав хлопчину з двору, так і не заплативши йому за роботу.

Знову опинився Баочжу надворі, де гуляв той самий холодний вітер і сипав густий сніг. Хлопець перетнув засніжене поле, вкриту кригою річку і вийшов на пустирище, де кружляла віхола. Тут він зупинився, почав виймати чарівні пелюстки і пускати їх по вітру. І сталося диво! Сніг, що лежав на пустирищі, вмить перетворився на срібло, а той, що літав у повітрі,– на вербовий пух. Пелюстки поступово зникли, а з хмари вербового пуху виплив сліпучо білий будинок. Баочжу зайшов усередину. Під стіною він побачив лежанку. Розіклав він на ній м’яку перину, вкрився пухкою ковдрою і одразу заснув.

На ранок люди побачили незвичайну будівлю на пустирищі і здивувались: звідки взявся тут цей будинок, що виблискує на сонці яскравіше від снігу? Під вечір про це диво дізнався і Старий Вовчище. Не повірив він людським розповідям, виліз на найвищий дах на своєму подвір’ї, поглянув у бік пустирища, але, окрім відблисків срібла, не побачив нічого.

Насилу дочекавшись наступного ранку, Старий Вовчище сів у паланкін і звелів служникам нести його до того місця, де сталося диво. Уже з першого погляду у нього аж дух перехопило, а глянув удруге – мало не луснув від жадоби: увесь будинок було обкладено коштовним камінням. «Та якщо розібрати лише одну кімнату, то за ці самоцвіти можна виручити тисяч з десять срібних зливків!» – подумав поміщик.

Старий Вовчище оглянув усю будівлю і одразу ж запропонував Баочжу помінятися на його садибу. Та хлопець і слухати його не хотів. Поміщик пообіцяв додати до своєї садиби також і всі свої землі та інше майно.

Баочжу вдав, що вагається, а потім нарешті відповів:

– Гаразд, але за умови, що ви залишите мені всіх своїх служників та наймитів.

Старий Вовчище радісно закивав головою. «Якщо в мене буде такий чудовий будинок і купа грошей, наймити завжди знайдуться»,– подумав він.

Пішли вони до сільської управи, склали угоду, і Старий Вовчище з усієї своєю родиною перебрався на нове обійстя, а Баочжу на його подвір’я.

Поміщик від радості не знаходив собі місця. Він ходив по кімнатах та підраховував, скільки землі можна купити та яким багатим можна стати, якщо продати ту чи іншу річ. А Баочжу скликав усіх служників та наймитів на хазяйському дворі і сказав їм:

– Нехай кожен із вас візьме тут те, що йому найбільше подобається, і повертається додому.

Скільки радості було у людей, про це ні словами сказати, ні пером описати. Досі такого не бувало в цих краях, щоб багатий роздавав своє добро бідним. Весело розходились усі служники та наймити по домівках.

Увечері Старий Вовчище та вся його родина полягали спати, а опівночі попрокидались від страшного холоду. Озирнулись і побачили, що лежать вони на засніженому пустирищі. Довкола темно, хоч в око стрель, а вітер такий, що з ніг валить.

Коли розвиднілось, на пустирищі, за селом, люди знайшли мерзлого Старого Вовчища і всю його родину.

А чесний Баочжу привіз свою матір, і зажили вони вдвох щасливо та радісно.

* Дяо – грошова одиниця в Давньому Китаї.* Паланкін – криті ноші, у яких переносять багатих осіб.