Читати книгу - "Пасербиця, турецька казка"

Було таке чи й не було, тут – нічого, а в аллаха – повно всього. Жили колись чоловік та жінка та й мали одну-єдину доньку.

Аж то якось занедужала жінка. Лежить вона немічна, вже й лікарі її дивилися, і ходжі, та тільки немає ради – ніхто не може дати добрих ліків. Хворіла вона, хворіла та й померла.

Довго плакали чоловік із дочкою, довго жалобу носили, а тоді й кажуть:

– Що ж діяти? Така її доля! Сталося так, як мало бути, вмирає той, кому не жити.

Дівчинка була ще мала, важко їй поратися самій. Ото тільки й роботи, що сидить та голосить за матір’ю. Надумався чоловік оженитися вдруге.

«Пошукаю собі жінку, а дитині матір. Може, втішиться дочка та перестане тужити»,– надумався та й похвалився сусідам. А ті й знайшли йому нову дружину.

Тільки ж вона теж мала дочку. Але поруч із пасербицею мачушина дочка була й геть негарна. Ото й зненавиділа жінка пасербицю.

«Як би мені її зо світу згубити?» – все гадає собі та вичікує на зручну мить.

А вже всю хатню роботу – то тільки на пасербицю звалює. І що та зробить, то все не до ладу: мачуха тільки б’є бідолашну та сварить.

Так і жила сірома, сумуючи за матір’ю, та все гадала, як би знайти собі смерть.

Аж якось і каже жінка чоловікові:

– Або забери свою дочку з-перед моїх очей, або йди геть від мене!

Не мав сили чоловік відмовитись від молодої дружини та й подумав: «Заведу кудись дитину і віддам абикому».

Ото й кличе якось дочку:

– А ходи-но, дочко, зі мною,– погуляймо в лісі.

Дівчинці так надокучили материні прокльони та духопелики, що вона зраділа, хутко одяглася і, промовивши: «Хай хоч трохи спочине моя голівонька!» – подалася за батьком.

Ось ідуть вони, мало чи багацько, тільки в батька язик не повертається сказати комусь: «А заберіть-но в мене дочку!»

Балакаючи, дісталися вони на вершину гори та й сіли відпочити. А тоді батько відійшов трохи поодаль, підвісив на гілці два сухенькі гарбузці, а сам утік.

Чує дівчинка, що гарбузці стукають один об одного, підходить до дерева, а батька нема. Заплакала дівчина.

– Стук-стук гарбуз об гарбуз, покинув мене татусь! – примовляючи так, натрапила вона на дорогу та й іде.

Довго йшла чи ні, горами чи долами, пила водицю з джерельця, співом соловейка тішила серце, зітхала, стогнала, аж застав її в дорозі вечір. Полізла дівчинка на дерево, що стояло над струмком, аби там переночувати.

Коли це удосвіта вийшов полювати падишахів син: бродив він лісами й горами та й натрапив на струмок.

А дівчина побачила його й каже:

– Стук-стук гарбуз об гарбуз, покинув мене татусь!

Шахзаде підняв голову, зирк! – аж на дереві сидить дівчина, мов ясне сонечко.

– Оце ж і моя здобич сьогодні! – каже та й підступає до дерева.

– Дівчино, чи ти ін чи ти джин? – питає.

А вона й одказує:

– Я й не ін, я й не джин, а така людина, як і ти!

– Тоді злазь із дерева й розкажи, хто ти?

Дівчина злізла з дерева й розповіла йому свою пригоду.

Юнак приводить дівчину в палац, розповідає про все батькові й просить, аби їх заручили.

Шах як побачив, яка вона гарна, одразу ж обручив молодят.

Сорок днів та сорок ночей святкують весілля, й шахзаде тепер щасливий чоловік.

День, прийди, день, піди! Так вони живуть, минає час, і дружина шахзаде народила сина. Поки няньки його гойдають та пеленають, молода красуня народила ще одного хлопчика. А коли старшому синові сповнилося вісім років, шахзаде з дружиною мали вже семеро хлоп’ят.

Коли це бачить якось шахзаде, сидить його дружина смутна.

От і питає він її:

– Змилуйся наді мною, скажи, чому ти журишся?

А вона й одказує:

– Хоч мій батько і вчинив зло,– хай тому добра не буде, хто його до того призвів! – тільки ж, мабуть, сумує й він за мною? Либонь, скучає, та й мені кортить побачити його. Аби це можна було, то я поїхала б і побачила його ще раз очима цього світу.

Шахзаде й відповідає:

– Я радий догодити! Хай буде так, як тобі забаглося.

Тоді лаштують військо, падишах наказує головному візиру йти на чолі походу, й дочка з дітьми їде до свого батька.

І ось вони покидають місто й проходять одну землю за іншою.

Вечоріє, стає караван на спочинок. Ставлять мандрівники намети, а для дружини та дітей шахзаде велике шатро.

А візир, як тільки побачив дружину шахзаде, одразу ж закохався в неї.

Настає ніч. Коли всі поснули, він потихеньку виходить із свого намету й поспішає до неї.

Жінка одразу ж прокинулася. Дивиться – візир!

– Ти чого сюди зайшов? – питає вона його.

А візир дістав із-за пояса кинджал:

– Цить, бо вб’ю!

Перелякана жінка не може й слова сказати, тільки й думає, як би його вирватися з рук візира.

Бачить вона, що нема їй рятунку, то й каже:

– Дозволь мені вийти на хвилину, а потім роби, що хочеш.

– А якщо ти мене обдуриш та втечеш? – питає візир.

– Коли не віриш, обв’яжи мене довкола стану вірьовкою.

Візир погоджується, прив’язує їй до пояса мотузку, й дружина шахзаде виходить з шатра. Трішки пройшовши, вона прив’язує вірьовку до каменя, а сама втікає.

Візир трохи почекав, а потім смик вірьовку. «От і гаразд! – подумав він.– Не втекла нікуди». Перечекав трохи й знову смикає. «О, тут вона, тут»,– заспокоює він себе й починає дрімати. А коли прокинувся, бачить: її таки немає! Схопився візир, вибіг, дивиться: кінець вірьовки прив’язаний до каменя.

– От поганка, втекла-таки,– говорить він і йде до себе в намет.

Удосвіта варта заграла в сурми, піднімає військо, питаються візира, хто має

намети складати, а хто вояків шикувати.

– Ідіть розбудіть дружину шахзаде,– посилає візир вартового.

Той іде, підходить до шатра, прислуховується, а потім повертається назад і доповідає, що в шатрі тиша.

Візир іде туди, ніби йому нічого не відомо. Зазирає в шатро, і всі бачать, що діти повбивані, а матері немає.

Тоді візир і каже:

– Що ти тут робитимеш? Адже вона дикунка. З гір прийшла, в гори й пішла.

І ось вони ховають хлопчиків, а військо повертає назад до свого міста.

«Швидко щось вони повернулися»,– думає шахзаде й виходить назустріч, а візир цілує перед ним землю й проголошує:

– О, шахзаде! Від того, хто прийшов з гір, хіба можна чекати добра? Коли ми зупинилися, щоб перепочити, вона вночі перерізала дітей, а сама втекла. Що нам лишалося діяти? Ми повернулися додому.

Як почув це шахзаде, став плакати й голосити:

– Ой, горенько! Ні, ні, це неправда! Я піду її шукати.

Просить дозволу в падишаха й рушає в дорогу.

Хай він собі йде, а ми повернімося до його дружини.

Вона, втікши од візира, до самісінького ранку йшла дорогою, аж поки прибилася на вершину якоїсь гори. Але так стомилася, що одразу ж заснула.

І сниться їй, що хтось каже:

– Не плач, дитино моя! Там, де поховані твої діти, зараз нікого немає. Іди туди, викопай їх із землі, віднеси до річки, обмий водою, й діти твої оживуть.

Прокидається жінка, згадує свій сон і думає: «Невже той сон – правда? Та вже що буде! Коли смерть, то разом з дітьми».

Ось вона встає і йде туди, де стояло шатро, аж там нікого вже немає. Тоді вона знайшла те місце, де поховали її дітей, й зробила все так, як її навчено вві сні.

І коли вона дітей обмила, вони ожили й почали просити хліба.

«Якщо я знайшла своїх дітей, то не втрачу і їхнього батька»,– думає вона й рушає в путь.

А шахзаде, не знаючи, в який бік подалася дружина, снує самотній у горах.

Дружина ж його тим часом іде та й іде, аж бачить: сидить під горою жінка та й варить щось у казані.

Озирнулася бідна мати сюди, поглянула туди та й гадає: «Що вже буде, а підійду до вогню. І так стільки пригод мені трапилось».

Підійшла вона до жінки-девихи, цілує її в груди та й каже:

– Ой, матусю!

Девиха ж одразу відповідає:

– Ходи до мене! Я бачу, ти стомилася. Насиплю тобі юшечки, під’їж трохи з дітьми. Добре, що ти назвала мене матусею, а то я тебе одразу ж кинула б у вогонь із твоїми дітьми вкупі.

Бідна жінка з переляку аж тремтить.

Девиха насипає миску юшки й подає бідній матері, а та годує своїх дітей і сама покуштувала.

Потім девиха питає, звідки вона прийшла й куди простує, і нещасна мати розповідає свою пригоду.

– Га, щоб у нього очі повилазили! – розсердилася девиха на візира.– Як же в нього рука звелася на дітей? Ти не турбуйся: він буде покараний. А ти зустрінеш свого шахзаде. Але тут не затримуйся, бо увечері прийдуть сорок моїх синів і, коли тебе тут знайдуть, буде біда. По той бік гори є печера, побудь кілька днів там.

Девиха дала нещасній матері кілька перепічок, і та пішла з дітьми ночувати в печеру.

А вдосвіта, поки діти ще спали, встає жінка й виходить з печери. Поглянула сюди-туди й помітила пастуха. Підходить до нього й питає, чиє стадо він пасе, а той відповідає, що й він, і його дружина-садівниця служать шахові.

– Пожалій мене й моїх діток, добрий чоловіче, поведи мене до своєї жінки, дайте мені притулок! – благає бідолашна пастуха.

Пастух пожалів її й увечері привів додому, звелівши дружині, аби та навчила сіромаху поратися в садку.

І ось пастух пасе череду, а жінки пораються в садку. Колишня дружина шахзаде виростила сім кущів троянд і кожному з них дала ім’я одного зі своїх хлоп’ят. І заквітли ці кущі небаченої краси трояндами. Почали оті квіти продавати в усіх містах та країнах. Якось завезли квіти в те місто, де саме блукав шахзаде. Як побачив він квіти, та ще й почув, що називаються вони так, як семеро його синів, одразу ж подумав: «Це ж їх виростила моя дружина!»

Розпитує він у квіткарок, де вони беруть такі троянди, а ті й відповідають, що такі квіти ростуть лише в садку такого-то падишаха.

Шахзаде швидше їде в те місто й починає бродити довкола падишахового саду. А його дружина дала кожному з синів по троянді, названій його іменем, і випустила побавитися на вулицю. Батько одразу ж упізнав своїх дітей. Він узяв у одного хлопчика троянду, поцілував його й дав свій перстень. Той і побіг до матері.

Ледве-но побачила жінка той перстень, одразу ж зрозуміла, що то був шахзаде.

– Коли той чоловік прийде знову, поклич його в сад,– велить вона синові.

На другий день, коли діти бавилися перед ворітьми, знову прийшов шахзаде. Хлопчик побачив його і покликав у сад.

Шахзаде входить у сад, дивиться – його дружина поливає квіти. Вони пригорнулися одне до одного, й сердешна жінка розповіла йому всю свою пригоду.

Шахзаде забирає дружину й дітей та й везе додому. Коли він розповів усе своєму батькові, падишах наказав покарати візира.

А потім вони сорок днів і сорок ночей святкували своє повернення.