Читати книгу - "Вовк та собака, білоруська казка"
- Жанр: 💙 Дитячі книги
- Автор: білоруська казка
- 165
- 0
- 28.08.23
Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.
Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.
Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Був у одного господаря собака. Щиро служив він господареві, та й незчувся, як постарів. Гірше стали бачити його очі, і важче йому стало стерегти господареве добро. Тоді скупа господиня перестала годувати його, а потім і зовсім почала з двору проганяти.
«Як так жити,– міркує собака,– нехай краще мене вовк з’їсть». Надумався він і пішов у ліс вовка шукати.
Іде він лісом, а тут назустріч і вовк біжить.
– Куди, собако, йдеш? – питається вовк.
До тебе.
– Чого?
– З’їж ти мене, вовче...
І розповів він вовкові про своє лихо.
Бачить вовк – собака худий-худий, що зуби поламаєш,– і каже.
– Ні, тепер я тебе їсти не буду. Треба, щоб ти трохи погладшав.
– Як же я погладшаю,– каже собака,– коли мене господиня зовсім не годує!
– Дарма. Ми зробимо так, що вона тебе залюбки годуватиме.
– Де там! – повертів собака хвостом.– Господиня моя надто скупа.
– Слухай ти мене,– каже вовк.– Іди додому й сиди там на городі. Надвечір, як почне темніти, я прибіжу й ухоплю найліпшого господаревого підсвинка. Ти наробиш гавкоту, побіжиш за мною, і я віддам тобі підсвинка. Господар угледить це й накаже господині добре годувати тебе. А через місяць, як погладшаєш,– приходь до мене, тоді я тебе з’їм.
Собака подумав і погодився. Надвечір прибіг вовк, ухопив підсвинка й поволік через городи.
Тут собака як наробить лементу, як кинеться за вовком...
Почув це господар, виходить з хати, бачить – вовк підсвинка волоче через городи, а собака його наздоганяє, відбирає.
– Ату! Ату! – закричав господар з усієї сили.– Візьми його, Лиско!
Вовк тим часом покинув підсвинка, а сам драла в ліс.
– Молодчина, Лиско! – похвалив господар собаку, привів на кухню й повелів дружині добре годувати його.
Живе Лиско розкошуючи. А через місяць зробився такий гладкий, аж шерсть вилискує. І про договір з вовком забув.
От одного разу зібралися в господаря гості. П’ють, гуляють, пісень співають. Немало тут і Лискові перепало – цілу купу кісток під стіл йому накидали.
Наївся Лиско та й вийшов надвір – у свою будку. Дивиться – аж у будці вовк чекає на нього.
– Чого ти тут? – здивувався собака.
– По тебе прийшов,– відповідає вовк.– Пам’ятаєш наш договір з тобою?
Злякався собака – не хочеться йому на вовчі зуби потрапляти. От він і каже:
– Не їж ти мене, вовче. Я тебе за це як слід почастую найсмачнішою стравою.
– Відкіля ж ти візьмеш?
– У мого господаря гості. Там під столом повно кісток – навіть із м’ясом. Ходімо!
– Боюся. Чого доброго, уб’ють мене там.
– Не бійся, не вб’ють,– каже собака.– Я тебе проведу так, що ніхто й не помітить.
Погодився вовк і пішов за собакою.
Лиско залишив його в сінцях, сам убіг до хати, махнув хвостом і загасив скалку.
– Тепер біжи під стіл,– покликав він вовка.
Вовк так і зробив.
Собака нагодував вовка, навіть вином напоїв. Сидять вони собі під столом та теревенять потиху.
А тим часом гості заспівали веселих пісень.
Вовк слухав, слухав та й каже собаці:
– Мені також співати хочеться.
– Мовчи краще,– радить собака.
Вовк помовчав трохи та й знову за своє.
– Не витримаю,– каже,– аж язик свербить, так співати захотілося.– І затягнув на всю хату басом: – Ау-ау!
А собака також не витримав та й давай підспівувати:
– Гав, гав! Дзяв, дзяв!..
Почули це гості, вхопили хто кочергу, хто чаплію, відлупцювали вовка й викинули його з хати разом із собакою.
Прочумався вовк і каже собаці:
– Ну й нагодував же ти мене! Я тобі не подарую цього.
– Сам винен,– каже собака.– Треба було мовчати.
– Ні,– не погоджується вовк, це ти винен. Навіщо завів мене до хати?
Сперечалися вони, сперечалися, нарешті вовк каже:
– Коли так, будемо воювати: хто кого переможе, той того і з’їсть. Збирай своє військо і приходь до мене в ліс.
– Що ж,– каже собака,– нехай буде так.
Назавтра взяв він барана, кота й півня собі в помічники та й пішов на війну з вовком.
А вовк запросив до себе у вояки ведмедя, вепра й зайця, вийшов з військом на край лісу і чекає.
– Полізь ти, Михайле,– каже він до ведмедя,– на ялину та подивись, чи не йде собака зі своїм військом.
Ведмідь виліз на ялину, придивився і каже:
– Іде!
– Ну то злазь! – кличе вовк.– Будемо воювати.
– Ні, не злізу,– відповідає ведмідь.
– Чому?
– Страшно.
– Що ж то за військо таке, що ти так злякався? – питає вовк.
– Таке військо, що я ніколи й не бачив,– відповідає ведмідь тремтячи,– Один вояка, товстий і волохатий, з вилами йде; другий – грізний, вусатий, позаду списа несе; третій – у шапочці червоній, зі шпорами на ногах, шаблею махає... Перший іде, головою трясе та все кричить: «Бе! Я всіх поколю, на вила посаджу!» Другий сердито пирхає, навсібіч роздивляється і все бурмоче: «Мені, мені їх подай!» А третій, пихатий такий, кричить: «Куди, куди йти! Я сам усіх поб’ю!»
Вепр почув це та хутчій у мох по самі вуха зарився. А вовк бачить, що не встигне заховатися,– став на задні лапи і стоїть.
– Ховайся за мене,– каже він переляканому зайцеві.– Вони подумають, що я пень, і обминуть нас.
Приходить собака зі своїм військом, бачить – ніде нікого нема.
Тут якраз у барана роги засвербіли. Дивиться він – побіч якийсь пень стоїть. Розігнався баран та – трах! – рогами в пень. У вовка від цього й голова розкололася. Повалився він догоричерева та й ноги простяг. Заєць вискочив з-під вовка, але собака угледів його й відразу спіймав.
Вепрові в цей час, як на лихо, сіла муха на вухо. Поворушив він вухом, щоб зігнати її, а кіт подумав, що там миша. Кинувся туди та давай мох розгрібати. Так і дере вепра гострими пазурами! Терпів, терпів вепр, а потім схопився та навтікача. Півень злякався вепра, залопотів крилами, злетів на ялину й наробив галасу:
– Куди, куди?
Ведмідь подумав, що цей грізний вояка до нього добирається, заліз від страху аж на верхній сук. Сук не витримав зламався, ведмідь гримнувся об землю й убився.
Із тих пір більше й не приятелюють собаки з вовками.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вовк та собака, білоруська казка», після закриття браузера.