Читати книгу - "Втрачена пара, Алена Бондар"

Шановні читачі, альтернативна реальність.

Глава 1

Історія відбулася у дивній країні Закарії. У ній дивним чином перетиналися сучасний мегаполіс та закритого типу села. Саме у такому поселенні під назвою Мінаж жила наша героїня. Селище закритого типу, туди не приходили чужинці. Запитаєте чому? Так усе дуже просто, де знайдеться безсмертний, який захоче потурбувати відьом, правильно -- таких немає. Не подумайте, вони не страшні, на мітлах не літають, і вже тим більше не проклинають даремно. Але відьми народ своєрідний, дрібні витівки це про них.

Мінаж розташовується на березі річки Мін: повноводна, течія спокійна, неймовірна краса. Будинки в селищі сучасні, тільки живуть здебільшого не сім'ями, а жіночою громадою. Відьми рідко приводили своїх чоловіків у село, бо там вони усамітнювалися з природою і ділилися знаннями з наступним поколінням.

Як завжди, з ранку на березі річки було багатолюдно, всі займалися своїми справами та не звертали уваги на двох дівчаток: шестирічну Мію та її подругу -- п'ятирічну Стефанію, а дарма. Дівчата намагалися чаклувати, хоч вчити їх було ще рано, але їм дуже хотілося наслідувати дорослих.

– Мія, ходімо швидше! -- прошепотіла Стефанія, вона була впевнена крім подруги її ніхто не почує.

Хто ж знав, що мати, яка вже давно стежила за дівчатами, звичайно ж все розчула. Але, як справжня представниця свого роду, навіть бровою не повела, щоб не злякати пустунок.

– Та йду, куди ж я подінусь від тебе. Самій цікаво, що вийде якщо піти в ліс одним і повторити все за Міною. Вона ніколи не бере з собою, мені прикро, я вже доросла! -- говорить це дуже голосно. 

Мія відразу повернулася назад до річки, щоб перевірити, почули її чи ні. Подругам пощастило, всі були дуже зайняті своїми справами, але все ж таки шуміти -- це зайве.

– Якою стежкою підемо? – запитала капосниця, яка й задумала цю витівку. 

 – Навіть не знаю, питання цікаве...

Дівчата замислилися. Їм ще ні разу не вдавалося втекти від матері Стефанії й куди йти, вони не знали. Старовинний ліс зустрів їх співом птахів, шелестом листя. Як гостинний господар пропонував усі дороги.

– І як обрати? Їх багато. Мати казала, що не всі вони безпечні, і щоби без неї не ходила, можемо зустріти звірів, якщо виберемо не ту, -- сказала Стефанія, і відразу опустила голову, їй було соромно, що вона боялася, але не вірити мамі причин не було.

Так дівчатка й стояли, і напевно ще довго так тривало, якби не одне, але!

– Що там? - Мія дивилася на одну зі стежок і не могла зрозуміти, що її так привабило. Але хотілося саме туди.

Поки дівчата обирали за ними неквапливо йшла Варана, мати Стефанії. Йшла і міркувала, яких трав зібрати, що по хаті зробити, як доньку покарати за чергову витівку. Вдень ліс був безпечний для юних і веселих відьмочок, вона знала, що насправді серйозні ритуали її сестри проводять після заходу сонця.

Але діти про це не знали та намагалися пролізти й підглянути. Для навченої відьми це безпечно, а от для малюків -- не факт, вони ще не вміють захищатись від помічників та духів. Але все ж таки треба поспішати, думала про себе Варана, знаючи їхні характери, зможуть знайти собі пригоди скрізь.

– Я нічого не бачу. Може підійдемо ближче? -- все ж таки з побоюванням запитала Стефанія, вона не хотіла видатися боягузкою.

А Мія дивилася тим часом на одну зі стежок. Вона була така гарна, листя на гілочках казкове, трава начебто стелилася під ноги. Дивлячись на це вже хотіла зробити перший крок, але повернулася до подруги й здивувалася. Вона не могла зрозуміти, Стефанія і справді нічого не бачить чи прикидається.

І чим більше про це думала Мія, тим більше переконувалась, що подруга нічого не бачить. І тоді вона зовсім запишалася -- в ній прокидається відьомський дар, адже вона старша на рік. І взяла ситуацію до своїх рук.

-- Нічого, я тобі все сама розповім, якщо ти не бачиш. Нам туди, -- показала рукою на стежку і повела подругу.

Тим часом Стефанія почувала себе зовсім маленькою, вона не побачила того, що бачить Мія. Їй стало прикро, але вона довіряла їй і пішла без вагань. Дівчата нарешті обрали напрямок і рушили у дорогу. Попереду пригоди та цілий ліс таємниць. Коли ще з'явиться можливість поблукати тут без нагляду дорослих?

Усе було незвичним, вони озиралися після кожного кроку, не знаючи, що на них чекає попереду.

Ліс міг показувати кожній відьмочці свої таємниці, але й траплялися випадки, коли блукаєш колами та нікуди не приходиш. Але дівчаткам пощастило, чисті дитячі серця не тримали у собі злості та древній ліс відповідав їм подякою, показуючи найцікавіше.