Читати книгу - "Дівчина-Снігуронька, російська казка"

Жив собі селянин Іван, і була в нього дружина Марія. Жили Іван з Марією в любові і злагоді, тільки дітей у них не було. Та к вони й постаріли в самотині. Дуже вони своєю бідою журилися і тільки на чужих дітей радо дивилися. А нічого не вдієш! Та к уже, певно, їм судилося.

От якось, коли настала зима й нападало молодого снігу по коліна, дітвора висипала на вулицю погратися, а старенькі наші сіли біля вікна подивитись на них. Діти бігали, пустували і стали ліпити бабу із снігу. Іван раптом усміхнувся й каже:

– І ми, дружино, пішли б та й зліпили собі бабу!

На Марію, певно, теж найшла забава.

– Гаразд, – каже вона, – ходімо, побавимося на старості! Тільки навіщо тобі бабу ліпити: досить тобі й мене. Зліпімо краще собі дитя зі снігу, як Бог не дав живого!

– Що правда, те правда… – мовив Іван, узяв шапку й пішов на город із бабою.

Вони й справді взялися ліпити лялечку зі снігу: скачали тулуб із ручками й ніжками, поклали зверху снігову кулю і вистругали з неї голівку.

– Боже поможи! – сказав хтось, проходячи повз.

– Спасибі, і вам помагай Боже! – відповів Іван.

– Що це ви поробляєте?

– Та от, що бачите! – мовив Іван.

– Снігуроньку… – сказала Марія, розсміявшись.

От вони виліпили носика, зробили дві ямки в лобі, і щойно Іван вирізьбив ротика, як із нього раптом дихнуло теплим духом. Іван поспіхом відсмикнув руку, тільки дивиться – ямочки на лобі заокруглились, і з них поглядають блакитні оченята, ось уже й губки малинові усміхаються.

– Що це? Чи не мана якась? – сказав Іван, хрестячись.

А лялечка нахиляє до нього голівку, як жива, і заворушила ручками й ніжками в снігу, ніби немовля в пелюшках.

– Ой, Іване, Іване! – скрикнула Марія від радості. – Це нам Господь дитину дає! – і кинулася обнімати Снігуроньку, а зі Снігуроньки сніг обпав, як шкаралупа з яйця, і на руках у Марії вже була справдешня жива дівчинка.

– Ти моя Снігуронька люба! – заговорила жінка, пригортаючи своє жадане й неочікуване дитя, і побігла з ним до хати.

Іван насилу спам’ятався від такого чуда, а Марія вже нетямилася від радості.

І от росте Снігуронька не по днях, а по годинах, і що день, то все краще. Іван з Марією не натішаться нею. І весело стало у їхній хаті. Дівчата із села в них безвилазно: бавлять і вбирають бабину донечку, як лялечку, розмовляють із нею, співають пісень, грають із нею в усякі ігри та навчають усього, як що в них ведеться. Така тямуща: все помічає і переймає.

І стала вона за зиму як дівчинка років тринадцяти: все розуміє, про все говорить, і таким солодким голоском, що заслухаєшся. І така вона добра, слухняна і до всіх привітлива. А сама вона – біленька, як сніг; оченята як незабудки, світло-руса коса до пояса, тільки рум’янцю немає зовсім, ніби у тілі жодної живої кровинки... Однак і без того вона була така вродлива та гожа, що замилуєшся. А як розгуляється вона, бувало, то така втішна і приємна, що душа радіє. І всі не намилуються Снігуронькою. Старенька ж Марія в ній душі не чує.

– От, Іване! – казала вона чоловікові. – Подарував нам таки Бог радість на старість! Минула-таки журба моя невтішна!

А Іван казав їй:

– Дякувати Богові! Ту т і радість не вічна, і печаль не безкінечна…

Минула зима. Радісно заграло на небі весняне сонце і прогріло землю. На проталинах зазеленіла трава, і заспівав жайворонок. Уже й дівчата зібралися на хоровод за селом і проспівали:

– Весна-красна! На чому прийшла, на чому приїхала?…

– На плужку, на бороні!

А Снігуронька чогось засумувала.

– Що з тобою, дитино? – не раз питала її Марія, голублячи. – Чи не захворіла ти? Ти вся така невесела, зовсім з лиця спала. Чи не зурочило тебе зле око?

А Снігуронька відповідала їй щоразу:

– Нічого, бабусю! Я здорова…

Ось і останній сніг зігнала весна своїми красними днями. Зацвіли сади й луги, заспівав соловейко і всяка птаха, і все у природі стало живим і веселим. А Снігуронька, сердешна, ще більше затужила, уникає подружок і ховається від сонця в тінь, наче конвалія під деревцем. Їй тільки до душі й було, що хлюпатись біля холодного струмка під зеленою вербичкою.

Снігуронці усе б тінь та затінок, а ще краще – частий дощик. У дощик і сутінки вона веселішала. А якось насунула сіра хмара й посипала великим градом – Снігуронька йому так зраділа, як інша не була рада перлам добірним. Коли ж знову припекло сонце і град узявся водою, Снігуронька плакала за ним так гірко, ніби сама хотіла розлитися сльозами, – так рідна сестра плаче за братом.

От уже й весна скінчилася; настав Іванів день. Дівчата з села зібралися на гуляння в гаю, зайшли по Снігуроньку й причепилися до бабусі Марії:

– Відпустіть та й відпустіть із нами Снігуроньку!

Марія не хотіла пускати її, не хотіла й Снігуронька йти з ними; та не могли відмовитись. До того ж Марія подумала: може, розгуляється її Снігуронька! І вона вбрала її, поцілувала й мовила:

– Іди, дитино моя, побався з подружками! А ви, дівчата, дивіться, бережіть мою Снігуроньку… Вона ж у мене, самі знаєте, як порошинка в оці!

– Добре, добре! – закричали вони весело, підхопили Снігуроньку й пішли юрбою до гаю. Та к вони плели собі вінки, в’язали букети квітів і наспівували своїх веселих пісень. Снігуронька від них не відходила.

Коли зайшло сонце, дівчата розіклали багаття з трави й дрібного хмизу, запалили його і всі у вінках стали в ряд одна за одною; а Снігуроньку поставили позаду всіх.

– Дивися, – сказали вони, – як ми побіжимо, і ти також біжи слідом за нами, не відставай!

І от усі, затягнувши пісню, пострибали через вогонь.

Раптом щось позаду них зашипіло і простогнало жалібно:

– Ау!

Озирнулися вони з переляку: нема нікого. Дивляться одна на одну й не бачать поміж себе Снігуроньки.

– А, певно, сховалася, пустунка, – сказали вони й розбіглися шукати її, та ніяк не могли знайти. Кликали, кликали – вона не відгукнулась.

– Де це вона поділася? – казали дівчата.

– Певно, додому втекла, – сказали вони потім і пішли до села, та Снігуроньки і в селі не було.

Шукали її й наступного дня, шукали й третього. Обійшли весь гай – кущик за кущиком, дерево за деревом. Снігуроньки все не було, і слід пропав. Довго Іван та Марія горювали і плакали за своєю Снігуронькою. Довго ще бідолашна бабуся ходила щодня в гай шукати її, і все кликала вона, ніби зозуля згорьована:

– Ау, ау, Снігуронько! Ау, ау, голубонько!..

І не раз їй чулося, ніби голосом Снігуроньки відгукувалось: «Ау!». А Снігуроньки все нема й нема! Куди ж поділася Снігуронька? Чи лютий звір затяг її до темного лісу, і чи не хижий птах заніс її до синього моря?

Ні, не лютий звір затяг її до темного лісу, і не хижий птах заніс її до синього моря; а коли Снігуронька побігла за подружками і вскочила у вогонь, раптом потяглася вона вгору легкою парою, звилася в тоненьку хмарку, розтала… і полетіла у висоту піднебесну.