Читати книгу - "Розумний селянин, киргизька казка"

Геть очманівши з неробства й нудьги, один хан звелів своїм джигітам:

– Хоч з-під землі дістаньте, а знайдіть мені справжнього дурня.

Рушили два джигіти на пошуки.

– Ну кого ти зараз йому знайдеш? – каже один джигіт.– А приведемо звичайну людину, хан не помилує.

– Дурень ти, – відповідає йому другий. – Знайшов чим журитися. Першого-ліпшого й приведемо. Скажемо, хан тебе кличе, та й квит.

Так вони їхали, їхали, поки стріли чоловіка, що конем волочив кудись колоду.

– Кидай свою деревину й зараз рушай до хана, – кажуть йому джигіти. – Хан кличе тебе.

– Зачекайте лишень, ось дотягну колоду додому, тоді й прийду. І навіщо я йому знадобився?

– Диви, він ще й перепитує! Яке твоє діло? Сказано йти, то йди, – закричав один із джигітів. – Хан наказав нам привести до нього дурня. Так що рушай до хана.

– Ні, хлопці, дерево це мені довелося волочити здалеку і серед дороги я не кину його, – відповів чоловік і спокійно пішов собі геть.

Їдуть джигіти далі. Побачили жінку за ткацьким верстатом.

– Гей, жінко, тебе кличе хан,– гукають.

– Нащо б то ханові знадобилася бідна жінка?

– Він і не жінку кличе, а дурня. Тож не балакай з чоловіками довго, збирайся хутчій.

– Е ні, за такої гарячої пори дурнів треба шукати тільки серед нероб. У мене ж справ не злічити й нікуди я не піду. Шукайте собі дурня в іншому місці,– твердо мовила жінка.

їдуть джигіти далі й радяться між собою:

– Якщо всім розповідатимемо про нашу справу, не знайдемо нікого. Треба, кого зустрінемо,, силоміць привести до хана.

От побачили вони за плугом орача.

– Гей, чоловіче, іди до хана,– кажуть.

– Чого? – питається селянин.

– Годі теревені правити. Сказано йти – іди. Хан наказав знайти йому дурня, тож ти отой дурень і є.

Розгнівався селянин:

– Дурнів для вас тут нема. Щезніть з моїх очей!

– Ну що ж, коли ти не дурень, то покажи нам дурня сам.

– Облиште мене! Дивіться, як припікає. Дайте поле зорати, поки волога земля.

– Е ні,– затялися на своєму джигіти. – Або ти сам підеш до хана, або назвеш нам іншого дурня. Бо ж ніхто не скаже на себе, що він дурень і є. Як же нам у такому разі розпізнати дурня?

– Дурень хан, що по дурнів послав, дурні й ви, що шукаєте дурнів. Дурніших дурнів і на світі нема.

– То ти ображаєш хана? – закричали джигіти. – Зараз розкажемо йому.

– Розкажіть, розкажіть, хай і хан почує,– каже їм селянин.

Доповіли джигіти ханові.

– Зв’язати його й привести до мене! – наказав розгніваний хан.

Привели джигіти селянина, поставили перед ханом.

– Ти називаєш дурнем мене? – сміється з нього хан.– Що ж, коли ти такий мудрець, то скажи мені, де аллах?

– Мій хане, простій людині негоже розмірковувати про діла небесні. Якби нам помінятися одягом і місцями, тоді інша справа. Інакше боюся, мій хане.

Погодився хан, дав селянинові свій одяг, а сам натяг на себе його й став перед троном, схиливши голову.

Селянин нарядився в ханові шати, всівся на троні й гукнув джигітам:

– То ви мені й досі дурня не знайшли? А чи є хто дурніший від оцього?! Стратити його!

Джигіти тільки й чекали цього. Схопили вони хана, виштовхали на подвір’я й стратили. А мудрий селянин став добрим і справедливим ханом.