Читати книгу - "Птах Вогнекрил і лисичка Рудий хвіст, чеська казка"
- Жанр: 💙 Дитячі книги
- Автор: чеська казка
- 201
- 0
- 20.09.23
Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.
Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.
Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В одного короля був великий і гарний сад. Росло в ньому багато дивовижних дерев, та найдорогоціннішою була одна яблуня, що стояла посеред саду. Кожного дня виростало на ній одне-однісіньке яблуко, і було воно не просте, а золоте. Рано-вранці яблуневий квіт облітав, удень яблуко наливалось, до ночі достигало, а вранці другого дня яблуня квітла знову. Але жодне спіле яблуко не могло дочекатися наступного ранку: щоночі зникало воно з дерева невідомо куди і як. Через це король того краю дуже журився. Одного разу покликав він до себе найстаршого сина і сказав йому:
– Підеш, сину, цієї ночі вартувати. Якщо розвідаєш, хто в мене краде золоті яблука,– скарбниці своєї не пожалію, щоб тебе нагородити. А як пощастить злодія спіймати – дам за це півкоролівства!
Королевич почепив на бік меча, узяв на плече самостріл, застромив за пояс кілька гартованих стріл і пішов надвечір сторожувати в саду. Там він сів під яблунею і приготувався чекати. Не довго й посидів, як напав на нього раптом сон, і ніяк не міг він його відігнати. Руки у королевича впали на траву, очі заплющились, і він, ніби його у воду кинули, проспав аж до білого дня. А вранці, коли юнак прокинувся, золотого яблучка не було й близько.
– Ну що? – спитав його король.– Чи бачив ти злодія?
– Нікого там не було,– відповів королевич,– а те яблуко щезло само собою.
Король похитав головою і не схотів повірити.
– Іди сьогодні ти вартувати,– мовив він до середнього сина.– І якщо спіймаєш злодія, матимеш за це незліченні скарби.
Другий королевич озброївся, як і перший, і пішов вартувати. Та за якийсь час він теж заснув під яблунею, як і старший брат, а коли прокинувся – яблука вже не було. Коли і його запитав батько вранці, хто взяв яблуко, королевич відповів:
– Ніхто, воно само щезло!
Тоді промовив найменший син:
– Сьогодні, тату, я піду вартувати.
– Люба дитино,– мовив йому король,– навряд, щоб ти чимось допоміг. Ти ще малий і нерозумний. Якщо вже старшим братам не пощастило вберегти золотого яблука, то тобі й поготів. Але якщо хочеш – іди!
Увечері, коли вже стемніло, пішов і наймолодший брат у сад вартувати. Взяв він із собою меча, самостріл, кілька стріл, але, крім того, захопив ще й їжакову шкуру. В саду сів королевич під яблунею і простелив колючу шкуру собі на коліна, щоб, коли спаде на нього сон і руки в нього опустяться, шкура його пробудила. Опівночі прилетів золотий птах, сів на дерево і хотів дзьобнути яблуко. Вмить схопив королевич самостріл і пустив гартовану стрілу птахові в крило. Птах спурхнув, та одне золоте перо випало в нього з крила на землю, а яблуко залишилося на дереві.
– Ну, спіймав злодія? – спитав король уранці.
– Не спіймав,– відповів королевич,– але чого нема, те ще може бути. Тим часом маю дещо з його одежини.
Вийняв він перо і розповів, що з ним трапилось. Дуже зрадів король, як побачив золоте перо. Було воно таке гарне і таке сяйво лилося від нього що в королівській спальні навіть серед ночі не треба було світла. Придворні, котрі на цьому зналися, сказали, що це перо залишив Птах-Вогнекрил і що воно дорожче за всі королівські скарби.
З того часу Птах-Вогнекрил до саду не прилітав і яблука більше не щезали. Та королю вже ніщо не було миле, а думав він увесь час тільки про Птаха-Вогнекрила і так журився за ним, що серце в старого почало танути з жалю. Одного разу покликав він своїх трьох синів і сказав їм:
– Любі діти, ви бачите, як день у день підупадає ваш батько. Лиш одне знаю я напевне: якби хоч раз почути мені снів Птаха-Вогнекрила, серце б моє помолодшало. Хто принесе того птаха живого, щоб він співав мені, тому півкоролівства відступаю одразу ж, а по моїй смерті буде він моїм спадкоємцем.
Сини вмить почали збиратися в дорогу, попрощалися з батьком та й поїхали шукати Птаха-Вогнекрила. Недовго їхали, як дісталися до лісу, а в лісі натрапили на роздоріжжя.
– Куди далі? – запитав найстарший брат.
– Нас троє, і маємо перед собою три шляхи,– відповів середульший.– Хай кожен поїде якимсь одним. Коли ми роз’їдемось на три боки, легше буде знайти Птаха-Вогнекрила.
– А хто ж у який бік поїде?
– Їдьте ви собі, куди хто хоче,– мовив найменший,– а я поїду тим шляхом, який лишиться.
Коли кожен вибрав, куди йому їхати, один з королевичів сказав:
Ця порада братам сподобалася, кожен при початку своєї дороги застромив гілочку в землю, і після цього вони роз’їхались.
Довго їхав найстарший королевич, аж поки дістався до якоїсь гори. Тут він скочив з коня, пустив його на пашу, а сам сів на травичку, вийняв, що мав, попоїсти та й почав обідати. В цей час придибала до нього лисичка Рудий хвіст і каже:
– Ой, паночку, дуже мені їсти хочеться, дай мені, будь ласка, що-небудь на зубок.
Та королевич, як тільки її побачив, узяв самостріл і послав у її бік гартовану стрілу. Вцілив чи не вцілив, та лисичка щезла йому з очей.
Другому братові повелося так само. Коли на одному широкому лузі вмостився він у траві і витяг їжу, прибігла до нього голодна лисичка і попросила дати їй шматочок. Стрельнув він у неї, і лисичка зникла у нього з очей.
Наймолодший брат їхав своєю дорогою усе прямо й прямо, аж поки приїхав до якогось ручаю. Втомився він і зголоднів, тому скочив з коня і сів на травичці при березі, щоб попоїсти. Та тільки взявся їсти, як побачив лисичку Рудий хвіст. Підкрадалася вона все ближче й ближче, а як стала недалечко від нього, промовила:
– Ой, яка я голодна! Дай, будь ласка, і мені чогось укусити!
Королевич кинув їй шматок шинки і сказав:
– Іди ближче і не бійся мене, лисичко Рудий хвіст! Бачу, що ти голодніша за мене, та на сьогодні нам обом їсти вистачить.
Потім розділив свої харчі на дві частини: одну собі, а другу лисичці. Лисичка Рудий хвіст наїлася донесхочу та й каже:
– Добре ти мене нагодував, добре ж і я тобі віддячу. Сідай на коня і скачи за мною. Коли зробиш, як я пораджу, буде Птах-Вогнекрил твій!
Потім побігла вона вперед і скрізь своїм пишним хвостом прокладала королевичу дорогу: змітала гори, рівняла долини, ставила мости через води і броди. Королевич мчав за нею чвалом, аж поки неждано-негадано опинився біля мідного замку.
– У цьому замку й живе Птах-Вогнекрил,– мовила лисичка Рудий хвіст.– Зайди сюди рівно опівдні, коли вартові заснуть, тільки ніде не затримуйся. У першій залі знайдеш дванадцять чорних птахів у золотих клітках, у другій побачиш дванадцять золотих птахів у дерев’яних клітках, а в третій сидітиме па жердині Птах-Вогнекрил. Поряд із ним побачиш дві клітки – золоту і дерев’яну; якщо хочеш, щоб тобі поталанило, не сади його в золоту, а посади в дерев’яну!
Пішов королевич у мідний замок і знайшов усе так, як сказала лисичка Рудий хвіст. У третій залі сидів Птах-Вогнекрил на жердині і наче спав. Був він такий гарний, що серце в королевича аж заграло з радості. Узяв він птаха і посадив у дерев’яну клітку, але враз передумав і сказав сам до себе: «Хіба ж пасує вбога клітка такому прекрасному птахові? Птах-Вогнекрил мас бути в золотій!» І одразу ж пересадив Птаха-Вогнекрила з дерев’яної клітки у золоту. Але тільки він його туди пересадив, як Птах-Вогнекрил прокинувся, защебетав, і в перших двох залах умить здійнялося таке щебетання і каркання, що вартові при брамі попрокидались. Прибігли вони, схопили бідного королевича і повели до тамтешнього короля.
Король дуже розгнівався і мовив так:
– Хто ти такий, злодію, що наважився обдурити сторожу і викрасти мого Птаха-Вогнекрила?!
– Я зовсім не злодій,– відповів королевич,– а сам прийшов по злодія, якого ти переховуєш у своєму замку. Дома, в нашому королівському саду, є яблуня, і родить вона золоті яблука. Та ледь яблуко за день зросте і достигне, як твій Птах-Вогнекрил щоразу забирає його серед ночі. Мій батько, король, через це тяжко захворів, в’яне в нього серце, і не видужає він, поки не почує співу твого Птаха-Вогнекрила. Ось чому прошу я віддати мені його.
– Можеш взяти, якщо приведеш сюди Коня-Злотогрива,– відповів па це король.
– Чом же ти не послухався мене і взяв золоту клітку? – напалася на юнака лисичка Рудий хвіст.
– Я й справді помилився,– відповів королевич.– Але ти не гнівайся, а скажи краще, чи знаєш ти про Коня-Злотогрива?
– Авжеж знаю,– відповіла лисичка Рудий хвіст.– Ще й дістатися до нього допоможу. Сідай на коня і скачи за мною!
Знову побігла вона вперед і пухнастим хвостом прокладала дорогу. Королевич скакав за нею, аж поки неждано-негадано опинився біля срібного замку.
Пішов королевич до того замку і знайшов усе так, як лисичка сказала. У третій стайні стояв Кінь-Злотогрив біля срібного жолоба і їв з нього живий вогонь. Був він такий гожий і ставний, що королевич не міг на нього надивитись. Тоді зняв він зі стіни чорну ремінну вуздечку і надів на Коня-Злотогрива. Кінь стояв, мов ягнятко. Та побачив королевич на стіні ще чудову золоту вуздечку, всипану самоцвітами, і дуже вона йому припала до душі. «Ну хіба ж це годиться – такий прекрасний кінь і така вбога вуздечка? – сказав він сам собі.– Коневі-Злотогриву пасує вуздечка золота!» Тут королевич ремінну вуздечку зняв і накинув на коня золоту. Але тільки-но кінь відчув її на собі, як став дибки і голосно заіржав.
Вмить коні у двох перших стайнях теж почали скакати й іржати, люди на варті попрокидалися, прибігли, схопили королевича і привели його перед королівські очі.
– Хто ти такий, злодію!? – накинувся на нього король.– Чому насмілився обдурити сторожу і красти мого Коня-Злотогрива?
– Я зовсім не злодій,– відповів королевич.– Не хотілося мені йти по твого коня, але треба було!
Тут розповів він, як усе сталося, як король мідного замку не схотів віддати Птаха-Вогнекрила, поки не приведуть йому Коня-Злотогрива, і зрештою попросив віддати коня.
– Що ж, можеш його взяти,– відповів на це король срібного замку,– тільки здобудь мені натомість Дівчину з золотими кучерями із золотого замку на чорному морі.
Лисичка Рудий хвіст чекала на королевича в лісі за замком і, коли побачила, що йде він без коня, дуже на нього розсердилася.
– Чи ж я тобі не казала, щоб ти золоту вуздечку лишив на стіні, а взяв ремінну? Марна з тобою праця! Хто не слухає ради, тому не поможеш!
– Не гнівайся, лисичко,– просив королевич.– Я і справді схибив, але ти мені допоможи ще раз!
– Оце востаннє допоможу,– мовила лисичка Рудий хвіст.– Як послухаєш мене, можеш усе виправити, що зіпсував з дурного розуму. Сідай на коня і скачи за мною.
Після цього побігла вона уперед прокладати дорогу, аж поки приїхав королевич до золотого замку на чорному морі.
– Володарка цього замку – морська королева,– мовила лисичка.– Є в неї три дочки, і в наймолодшої з них золоті кучері. Проси королеву віддати за тебе одну дочку, а як скаже вона вибирати, бери ту, котра вбрана найпростіше.
Морська королева ласкаво зустріла королевича і, коли він розповів, навіщо прийшов, повела його до кімнати, де сиділи і пряли три її дочки. Були вони такі схожі між собою, що ніхто в світі їх не розрізнив би, і такі вродливі, що королевичу аж дух перехопило, коли він глянув їм у вічі. Кожна дівчина була запнута, щоб не побачив він, яке в неї волосся, і кожна інакше вбрана. В однієї сукня і хустка були ткані золотом, а пряла вона золотим веретеном; у другої хустка і сукня вишиті сріблом, а в руці вона тримала срібне веретено; у третьої була тільки біла хустина на голові й біле вбрання, і пряла вона звичайним веретеном.
– Вибери собі яку хочеш,– мовила королева, і юнак вказав на дівчину, вбрану в біле.
– Віддай мені цю!
– Ото! – здивувалася королева.– Сам би ти її не зміг вибрати. Зачекай-но лишень до завтра.
Тієї ночі королевич від думок не міг заснути, все міркував, що його чекає завтра. Як тільки небо на сході почало рожевіти, вийшов він у замковий сад, і зразу ж, де не взялася перед ним дівчина в білій сукні.
– Якщо хочеш мене сьогодні впізнати, дивись уважно, біля котрої з нас літатиме мушка,– мовила вона тихо і зникла так само несподівано, як і прийшла.
Після полудня знову повела королева юнака в ту кімнату, де були її дочки.
– Якщо впізнаєш, котру вибрав учора – твоя буде. А як не впізнаєш – голова тобі геть!
Дівчата стояли одна поряд одної, усі однаковісінькі, усі пишно вбрані, і в усіх трьох було золоте волосся. Воно так сяяло, що в королевича замерехтіло в очах. Та за якусь хвилину, коли юнак трохи примружив очі, помітив він, що навколо однієї дівчини в’ється маленька золота мушка.
– Оця панна моя! – мовив він.– Оцю я вибрав!
Королева здивувалася, що він упізнав ту ж саму дочку, і сказала:
– Все одно так легко ти її не дістанеш! Ще й завтра мусиш зробити, що я звелю.
Наступного ранку показала вона королевичу з вікна великий став під лісом, дала йому золоте ситечко і промовила:
– Якщо вихлюпаєш цим ситечком став до вечора – віддам тобі дочку, а не вихлюпаєш – голову зітну!
Узяв королевич ситечко і смутний пішов до ставу. Занурив його у воду, набрав повне, та, коли витяг, вибігла з нього уся вода до краплі. Побачив юнак, що так нічого він не вдіє, сів на греблі й почав думати, що тут можна зробити. Зиенацька де не взялася – стала поряд з ним знову біла панна.
– А чого мені радіти? – відповів королевич.– Бачу я, що тебе не здобуду: надто важку роботу загадала твоя мати.
– Не турбуйся,– сказала дівчина,– цьому клопоту ще можна зарадити.
По цих словах узяла вона ситечко і закинула аж на середину ставу, І враз вода у ставу почала кипіти, й густі хмари посунули на берег і попливли по землі, так що нічого не можна було побачити перед собою і за три кроки. Зненацька почув королевич тупіт, а як озирнувся – стояла перед тім лисичка Рудий хвіст, а за нею бив землю копитами його кінь.
– Не барися! – мовила лисичка.– Бери дівчину поперед себе на сідло і жени мерщій!
Кінь мчав назад прокладеною дорогою, мов стріла, а лисичка бігла за ними і пухнастим хвостом змітала мости, проривала глибокі долини, городила високі гори, як було раніше. Королевич був радісінький, що здобув дівчину з золотими кучерями, але дуже журився, що повинен віддати її королю срібного замку за Коня-Злотогрива. Чим ближче під’їжджав він до замку, тим повільніше їхав і тим більша облягала його серце журба.
– Видно, шкода тобі віддавати красуню за Коня-Злотогрива? – спитала у нього лисичка Рудий хвіст.– Ну, якщо я вже раніше тобі допомагала, то не залишу й тут.
Скочила вона посеред лісу через повалене дерево, перекинулась через голову, і замість лисички стала перед ними друга дівчина з золотими кучерями – точнісінько як і та, що її віз королевич.
– Хай твоя красуня залишиться тут, у лісі, а мене відвези королю срібного замку за Коня-Злотогрива. А вже як матимеш його, їдьте собі щасливо додому.
Король срібного замку дуже зрадів і без вагань віддав за красуню Коня-Злотогрива разом із золотою вуздечкою. Потім на честь прекрасної дівчини з золотими кучерями наказав влаштувати пишний бенкет і скликав на нього все навколишнє панство. Коли всі вже добре розвеселилися, запитав король у придворних, як їм подобається його наречена.
– Вона прекрасна,– відповів один,– красивішої бути не може, але здається мені, що в неї трохи лисячі очі.
І тільки він це слово сказав, вмить зробилася з тієї дівчини-красуні знову лисичка Рудий хвіст, одним стрибком вистрибнула вона за двері – та й по всьому. Помчала вона за королевичем та Дівчиною з золотими кучерями і замітала за ними свою лисячу дорогу: пухнастим хвостом валила мости, проривала долини, ставила гори – усе так, як було раніше. Догнала їх вже біля самого мідного замку, де жив Птах-Вогнекрил, і промовила до королевича:
– Ой і гарно ж дівчині з золотими кучерями на Коні-Злотогриві! Чи ж не шкода тобі, королевичу, віддавати такого коня за Птаха-Вогнекрила?
– Авжеж дівчині-красуні гарно на Коні-Злотогриві,– відповів королевич.– Та не шкода мені нічого задля батька, аби він знову був здоровий!
На це мовила йому лисичка Рудий хвіст:
– Де є дівчина з золотими кучерями і Кінь-Злотогрив, хай там буде і Птах-Вогнекрил. Вже я тобі у всьому допомогла, то треба й тут пособити!
Скочила вона посеред лісу через вивернуте дерево, перекинулась через голову, і замість лисички став тут другий Кінь-Злотогрив, точнісінько як той, що на ньому їхала красуня.
– Відведи мене до короля мідного замку,– мовив другий Кінь-Злотогрив,– хай віддасть за мене Птаха-Вогнекрила. А як матимеш його – жени щодуху!
Король дуже зрадів, що дістав Коня-Злотогрива, і не забарився віддати за нього Птаха-Вогнекрила разом із золотою кліткою. Потім покликав до себе придворних, почав похвалятися своїм Конем-Злотогривом і запитав, чи він їм подобається.
– Гарний кінь,– мовив один пан,– гарнішого і бути не може. Але здасться мені, наче в нього лисячий хвіст.
– Тепер ти маєш Птаха-Вогнекрила,– мовила вона,– здобув ти більше, ніж прагнув, і вже я тобі не потрібна. Їдь собі з миром додому і ніде не зупиняйся, бо інакше не побачиш свого щастя!
І по цих словах щезла.
Королевич поїхав далі своєю дорогою, на руці в нього сидів Птах- Вогнекрил у золотій клітці, поряд ступав Кінь-Злотогрив у золотій вуздечці, а на ньому їхала прекрасна дівчина з золотими кучерями. Коли прибули вони на те роздоріжжя в лісі, де королевич розлучився з братами, згадав він про гілочки, що їх усі троє повстромлювали у землю. Прутики старших братів всохли, а з його гілочки виросло при дорозі розложисте дерево. Королевич зрадів, а що й він, і злотокоса красуня втомилася від довгої дорога, вирішили вони під тим деревом відпочити. Скочив він з сідла і допоміг дівчині зійти з коня. Потім прив’язали вони коней до дерева, а клітку з Птахом-Вогнекрилом повісили на гілку. Не минуло багато часу, як спустився на них сон і обоє міцно поснули.
Поки вони спали, повернулися водночас на роздоріжжя старші брати: один з одного боку, другий – з другого, і обидва з порожніми руками. Тут побачили вони, що їхні гілочки повсихали, а з прутика наймолодшого брата виросло розложисте дерево. Під тим деревом спали брат і золотокоса дівчина, поряд стояв Кінь-Злотогрив, а над ними в клітці сидів Птах-Вогнекрил. Тут зродилися в їхніх серцях лихі думки, і сказав один брат до другого:
– Брат наш наймолодший дістане тепер від батька півкоролівства, а після його смерті стане його спадкоємцем. То краще буде, коли ми брата заб’ємо! Золотокосу дівчину візьмеш ти, Коня-Злотогрива заберу я, а Птаха-Вогнекрила віддамо батькові, хай тішиться його співами. А королівство поділимо па двох!
Як замислили, так і зробили. Тіло братове порубали на шматочки, а красуні пригрозили смертю, якщо скаже комусь правду. Коли приїхали брати додому, Коня-Злотогрива пустили в мармурову стайню, клітку з Птахом-Вогнекрилом поставили в покої, де лежав король, а золотокосій королівні дали пишний покій і багато дівчат для слугування. Старий, недужий король глянув на Птаха-Вогнекрила і спитав у синів, чи знають вони що-небудь про свою найменшого брата.
– Нічого ми про нього не чули,– сказали брати.– Мабуть, він десь загинув.
Так і не всміхнувся старий король, Птах-Вогнекрил не заспівав, Кінь- Злотогрив похилив голову, а красуня не промовила й словечка, не розчісувала своїх золотих кучерів і одно плакала.
А тим часом у ліс, де лежав порубаний найменший брат, прибігла лисичка Рудий хвіст. Дуже хотілося їй оживити королевича, та не могла. Тут побачила лисичка, як ворона з двома пташенятами кружляє над ним, і сховалась у затінку під кущем. Коли одне вороненя сіло на королевича, лисичка миттю скочила, спіймала його за крило і прикинулась, ніби хоче розідрати. Стара ворона з переляку підлетіла зовсім близько, сіла на кущ і мовила до лисички:
– Кра, кра! Облиш моє бідне дитя, воно нічим не завинило! Коли треба буде, я тобі віддячу.
– Якраз тепер мені й треба,– крикнула їй лисичка Рудий хвіст.– Принеси мені з чорного моря живої і мертвої води – відпущу твоє пташеня на волю!
Ворона пообіцяла принести і мерщій полетіла.
Літала вона три дні й три ночі і повернулася, несучи у дзьобі два риб’ячі міхурці: в одному була жива вода, в другому – мертва. Лисичка узяла ті міхурці й розідрала вороненя павпіл. Потім притулила половинки одну до одної, покропила мертвою водою – і вони вмить зрослися, покропила живою водою – і вороненя затріпотіло крильми й знялося в повітря. Тоді побризкала мертвою водою посічене тіло королевича, і воно одразу зрослося, навіть шрамів не стало. А коли ще и живою водою покропила – прокинувся королевич, ніби зі сну, підвівся й промовив:
– Ох як міцно я спав!
– Ще б пак не міцно,– відповіла лисичка Рудий хвіст.– Якби не я, повік не пробудився б! Чи ж я тебе не попереджала, щоб ти ніде не спинявся і їхав просто додому?
Потім вона розповіла, що з ним сталося, провела аж на узлісся, поближче до батькового замку, дала про всяк випадок просту одежу, попрощалася з ним і зникла назавжди.
Пішов королевич у замок і найнявся на стайню, до коней, бо ніхто його так і не впізнав. Тут почув він, як двоє конюхів балакають між собою:
– А шкода цього Коня-Злотогрива! Пропаде він – бач, як голову похнюпив і нічого їсти не хоче!
– А дайте-но мені оберемок горошиння,– мовив їм королевич.– Б’юсь об заклад, що в мене цей кінь їстиме.
– Го-го! – зареготали конюхи.– Такого сушняку навіть прості коні після оранки не їстимуть!
Королевич, однак, побіг до стодоли, приніс оберемок горошиння і поклав коневі у мармуровий жолоб, потім погладив його по золотій гриві і сказав тихенько:
– Чого ж ти невеселий, Коню-Злотогриве?
Тут упізнав кінь голос свого хазяїна, підскочив, форкнув, весело заіржав і враз почав хрумати сухе бадилля.
Одразу ж рознеслася чутка по всьому замку, навіть до немічного короля дійшло, що один з конюхів вилікував Коня-Злотогрива. Король звелів його одразу ж покликати до себе і сказав:
– Почув я, що ти вилікував Коня-Злотогрива. От якби ти ще Птахові- Вогнекрилу зумів допомогти, щоб він заспівав! Сумний він, крила попускає і нічого не хоче їсти. Якщо він помре – загину і я.
– Не тривожся, ясний королю, не помре він! – мовив королевич.– Звели, щоб принесли трохи ячного посліду, попоїсть його птах, звеселиться, а тоді й заспіває.
Та все ж мусили вони принести торбину ячменю, і королевич посипав птахові зерна в золоту клітку. Потім погладив його по золотому пір’ю і спитав:
– Чого ж ти невеселий, Пташе-Вогнекриле?
Птах тієї ж миті впізнав його голос, стрепенувся, обтрусив на собі пір’ячко, почав стрибати й дзьобати зерно і так гарно заспівав, що в недужого короля серце одразу ж відпустило. А коли Птах-Вогнекрил заспівав ще і ще раз, королю зовсім полегшало, він устав з ліжка і з великого радістю притиснув до грудей незнайомого конюха.
Потім король промовив:
– А що ж нам робити з тією прекрасною золотокосою дівчиною, котру привезли мої сини? Не розмовляє вона, не розчісує своїх золотих кучерів, не їсть, а тільки весь час плаче!
– Дозволь, ясний королю, сказати їй словечко,– відповів тут конюх.– Може, вона розвеселиться.
Король одразу ж повів його до красуні, королевич узяв її за білу руку й мовив:
– Чого ж ти невесела, наречена моя?
Красуня вмить його упізнала, скрикнула від радості і міцно обняла. Король дуже здивувався, що конюх назвав її своєю нареченою і що красуня його обняла, та королевич мовив йому:
– Хіба ж ти не впізнаєш, батьку, свого наймолодшого сина? То не брати мої, а я здобув Птаха-Вогнекрила, Коня-Злотогрива і оцю прекрасну дівчину з золотими; кучерями!
Потім розповів він про всі свої пригоди, а красуня призналася, що старші брати пригрозили їй смертю, якщо вона викаже їх злочин. Брати теж стояли тут; побачили вони, що їх викрили, і затремтіли, мов дві осики, навіть словечка не могли вимовити. Король на них розгнівався і звелів обох стратити без жалю. Потому королевич одружився з прекрасною Дівчиною з золотими кучерями і дістав від батька половину королівства, а як той помер – то й другу.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Птах Вогнекрил і лисичка Рудий хвіст, чеська казка», після закриття браузера.