Читати книгу - "Руда борода, герцеговінська казка"

Жив у Герцеговіні один бувалий старий чоловік. Як прийшла пора йому помирати, він підкликав сина до себе та й каже:

– Я переселяюся до наших предків, покидаю цю землю. Не надивився я на неї, хоч багато по ній ходив. Тож ти, сину, доки молодий та сила в тебе є, постарайся побачити якомога більше. Я тут приберіг сто жовтих дукатів – пригодяться тобі в дорозі. Тільки коли мандруватимеш, остерігайся людей лисячої масті...– Сказав це батько й помер.

Син поховав батька, узяв сто дукатів і вирушив аж до Царгорода. Першого дня він дійшов до Мостара й тут у заїзді спинився на ніч. Щоб йому не вкрали грошей – а люди всякі по світу вештаються,– він попросив господаря заїзду потримати їх у себе, доки він спатиме. Господар узяв гроші й відвів мандрівника до кімнати. Юнак ліг і заснув, утомлений дорогою. А вранці встав, умився, одягся, випив каву та й каже:

– Я дуже вдячний вам, що ви зберігали мої гроші, бо, знаєте, всякі люди є. Тепер я вже йду, то віддайте їх, буду вже сам пильнувати.

– Які гроші? Що ти, хлопче, мелеш? – на те йому господар.

– Та як же?.. Я ж вам ввечері давав дукати на сховок...

Юнак спочатку подумав, що господар жартує, але раптом помітив: таж у нього руда борода, він лисячої масті! І пригадав батькову пораду. Тоді він почав голосно вимагати своїх грошей, та господар покликав слуг, і ті викинули мандрівника надвір.

Став бідний юнак перед заїздом, обкрадений, побитий, і не знає, що діяти. Узяв його жаль, і він заплакав. Тут саме проходив якийсь старий і порадив йому поскаржитися судді на нечесного господаря заїзду.

– Наш суддя добрий, він примусить його повернути гроші.

Пішов мандрівник до судді, вклонився йому низько та й каже:

– Праведний судде! Господар заїзду ошукав мене. Я дав йому вчора ввечері гроші на сховок, а він тепер не хоче повернути їх, каже, що не брав у мене ніяких грошей.

Приведи два свідки, які підтвердять, що ти давав господареві заїзду гроші, тоді я присуджу, щоб він повернув їх. Так закон велить,– сказав йому суддя.

– Але ж ніхто не бачив, як я...– почав юнак та й затнувся: він глянув на суддю – аж у того руда борода. Зітхнув важко і вийшов.

Побрів мандрівник геть із міста й ліг коло брами: нічого, бідному, не лишилося – хіба що померти. Лежить і журиться. Але нараз відчув, що хтось біля нього стоїть. Підвів голову і впізнав того старого чоловіка, який радив йому звернутися до судді.

– То як, хлопче, ходив до судді? – запитав його старий.

– Ходив, але даремно. Нічим він мені не допоміг,– відповів невесело мандрівник. – Мені тепер хоч із мосту у воду.

– Ще не все втрачено,– потішив його старий чоловік.– На околиці міста живе один справедливий мудрець, піди-но до нього: якщо й він тобі нічим не допоможе, тоді вже й справді ради немає.

Ніби крила виросли в юнака – так зрадів–і скоріше побіг до того чоловіка. Щойно переступив поріг–йому так і похололо всередині: і в цього була руда борода! Хотів уже назад вернутися.

– Зачекай, хлопче, куди тікаєш з моєї хати? Тут не один знайшов ліки на свій біль,– затримав його мудрець.

Нещасний мандрівник пробелькотів:

– Пробачте мені, добрий чоловіче, але ви мені не допоможете: у вас... у вас руда борода. А мій покійний тато, вмираючи, казав мені, щоб я остерігався людей лисячої масті.

– А все-таки розкажи, що в тебе за лихо.

Юнак розповів, як господар заїзду обікрав його і як суддя нічого не міг порадити. Старий ляснув у долоні, і перед ним з’явився слуга.

– Піди-но поклич господаря заїзду,– звелів мудрець.

Помчав слуга, а через якийсь час прийшов господар заїзду. Вступив до хати, глянув на старого, подивився на мандрівника і каже:

– Сподіваюся, не заради оцього брехуна ти кликав мене?

– Ти вгадав,– відповів мудрець.– Саме заради цього хлопця. Він каже, що ти взяв у нього сто дукатів і не повернув. Якщо це так, то віддай, бо ж знаєш: ще нікому не вдалося мене обдурити.

– Гаразд,– промовив мудрець.– А як звати твою дружину?

– Белила.

– Отже, сідай і пиши їй, що я тобі скажу.

Господар заїзду глянув здивовано на мудреця, але таки сів, узяв перо й почав писати: «Моїй вірній дружині Белилі. З чоловіком, який принесе цього листа, передай ті дукати, що їх учора ввечері залишив мені мандрівник».

– Але ж, святий чоловіче,– пробелькотів господар заїзду,– як я можу таке писати, коли це неправда?

– Ти пиши, а якщо цей молодик виявиться брехуном, то твоя Белила тільки посміється у вічі моєму слузі, і він ні з чим повернеться назад.

Господар заїзду скривився, але–куди вже дінешся? – пише далі, як йому диктує мудрець. Коли закінчив, віддав листа мудрецеві, той – слузі, а слуга з листом негайно подався до заїзду. Не минуло багато часу, як повернувся він з гаманцем, набитим дукатами.

Мудрець віддав хлопцеві гроші й сказав:

– Ну от і все гаразд! Щасливої тобі дороги!

Юнак не знав, як дякувати мудрецеві за його справедливий суд. Коли він уже повернувся до дверей, щоб іти, старий зупинив його:

– Ну, переконався, що батько твій правду казав, коли радив остерігатися людей лисячої масті?

Мандрівник зупинився біля порога, примружив ліве око та й каже:

– Я вже зрозумів, що не колір бороди батько мав на увазі, а вдачу людини. Спасибі вам, добрий і наймудріший чоловіче.

Сказав це й подався далі в дорогу.