Читати книгу - "Три гвоздики, іспанська казка"

Жив собі селянин. Була в нього дочка, яку він дуже любив. Одного дня пішов селянин у поле, побачив там три прегарні гвоздики, зірвав їх і приніс додому.

Побачила дочка квіти і дуже зраділа. Якось сиділа вона в кухні та милувалася своїми гвоздиками, коли це раптом одна з них упала в вогнище й згоріла. Тої ж миті постав перед дівчиною надзвичайно вродливий юнак і запитав:

– Що з тобою? Що ти робиш?

Дівчина нічого не відповіла, і юнак сказав:

– Ти до мене не говориш? Що ж, тоді шукатимеш мене серед каміння.

І він зник.

А дівчина схопила другу гвоздику й кинула у вогнище: тої ж миті з’явився перед нею другий юнак і спитав:

– Що з тобою? Що ти робиш?

Дівчина знову не відповіла, і юнак сказав:

– Ти до мене не говориш? Що ж, тоді шукатимеш мене серед каміння.

І він зник.

Тоді Марія – так звали дівчину – схопила останню гвоздику і кинула у вогнище. І постав перед нею ще вродливіший юнак, ніж ті двоє, і спитав:

– Що з тобою? Що ти робиш?

І знов промовчала дівчина, а юнак сказав:

– Ти до мене не говориш? Що ж, тоді шукатимеш мене серед каміння.

І зник.

А Марія, котра до нестями закохалася в третього юнака, зажурилась і за кілька днів вирішила піти шукати його серед каміння.

Вийшла вона з дому, довго йшла полем і нарешті побачила три великих камені. Дівчина дуже втомилась, сіла на землю і заплакала. Коли це крізь сльози побачила, як один із трьох каменів розкрився, і з нього вийшов юнак, котрого вона покохала.

– Маріє! Що з тобою? Чого ти плачеш? – спитав він.

Дівчина плакала й мовчала, і тоді юнак сказав:

– Не журися, зійди он на той пагорб, побачиш звідти селянську садибу. Зайди туди і попроси, щоб господиня взяла тебе в служниці.

Підвелась дівчина, зійшла на пагорб, побачила мальовничу селянську садибу і, розшукавши господиню, попросила, щоб та взяла її в служниці. Сподобалась господині юна красуня, пожаліла вона її і взяла до себе служницею. А що дівчина була роботяща й добра, то за кілька днів стала улюбленицею господині, яка щиро до неї прихилилася.

Інші служниці заздрили новій і домовилися будь-що знеславити її перед господинею. Довго міркували вони, як це зробити, аж ось одного дня прибігли до господині й заторохтіли:

– Ви чули, що сказала Марія?

– А що?

– Мовляв, навіщо вам стільки служниць, якщо вона сама за один день випере всю брудну білизну.

– А йди-но сюди, Маріє,– гукнула господиня.– Ти хвалилася, що за один день випереш усю брудну білизну?

– Ні, сеньйоро,– заперечила Марія,– я цього не казала.

– Але ж дівчата запевняють, що це твої слова. Доведеться тобі тепер або виконати обіцянку, або залишити мій дім.

Звеліла господиня прислужникам зібрати всю брудну білизну й віднести на берег річки, а бідолашна Марія, не знаючи, як вийти з такої скрути, пішла до того місця, де побачила колись три камені, й заплакала. В ту ж мить один із каменів розкрився, вийшов з нього той самий юнак і запитав:

– Що з тобою? Чого ти плачеш?

Дівчина плакала й мовчала, і тоді юнак сказав:

– Не думай про білизну, яку моя мати загадала тобі випрати. Іди до річки й гукни птахів: «Птахи з усього світу, до мене летіть! Білизну прати мені допоможіть!»

Пішла Марія до річки, повторила ці слова і тої ж миті побачила, як звідусіль злітаються до неї зграї всяких птахів і негайно починають прати білизну. Швидко, як оком змигнути, випрали всю білизну, тож надвечір, коли з’явилися прислужники, вона вже й висохла.

Господиня дуже зраділа і ще дужче прихилилася серцем до нової служниці. Але інші служниці мало не луснули від злості і не переставали думати, чим би дозолити Марії.

Нещасна жінка так побивалася за ними, стільки сліз вилила, що очі в неї не переставали боліти. Служниці, які весь час шукали нагоди очорнити Марію, прибігли до господині й заторохтіли:

– Ви чули, що сказала Марія?

– А що?

– Мовляв, вона знає, де знайти цілющу воду для ваших очей.

– Та невже? – перепитала сеньйора. – Йди-но сюди, Маріє,– покликала вона дівчину. – Скажи, це правда, що ти знаєш, де знайти цілющу воду для моїх очей?

– Ні, сеньйоро,– відповіла Марія,– не знаю і нікому про таке не казала.

– А дівчата ж запевняють, що чули на власні вуха. Чого б це вони стали таке вигадувати? Отож вибирай одне з двох: або принесеш воду, або йди геть.

Бідолашна Марія пішла в поле, сіла біля трьох каменів і заплакала, бо й гадки не мала, де шукати ту воду. Почувши її плач, з’явився перед нею юнак і запитав:

– Що з тобою? Чого ти плачеш?

Дівчина не озвалася, а юнак заспокоїв її:

– Не журися, що моя мати загадала тобі принести цілющу воду. Візьми оцей келих, піди на берег річки та й гукни: «Птахи з усього світу, летіть сюди! Поплачте зі мною, виручіть з біди!» Коли всі птахи позлітаються, останній зронить пір’їнку. Візьми ту пір’їнку, змочи в келиху, потім проведи нею по очах господині, і вона одужає.

Марія так і зробила. Пішла до річки й гукнула:

– Птахи з усього світу, летіть сюди! Поплачте зі мною, виручіть з біди!

Позліталися звідусіль зграї птахів і швидко наповнили келих. А останній

птах, розправляючи крила, зронив пір’їнку. Взяла Марія келих та пір’їнку, повернулась додому, змочила пір’їнку в келиху і провела по очах господині. За кілька днів та зовсім одужала. Вона не могла нахвалитися своєю служницею і не знала, де її посадовити. Інші служниці скаженіли, роздумуючи, як спекатися Марії. Якось прибігли вони до господині й заторохтіли:

– Ви чули, що сказала Марія?

– А що?

– Мовляв, вона може звільнити ваших синів од чарів.

– Це неможливо!

– Але ж вона сама запевняє, сеньйоро!

Покликала господиня Марію й запитала, чи казала вона таке.

– Ні, сеньйоро,– заперечила Марія.

– А служниці твердять, що казала. І тепер ти повинна виконати це доручення, як два попередні.

Бідолашна Марія пішла в поле, сіла біля трьох каменів і заплакала. З’явився перед нею юнак і спитав:

– Що з тобою, Маріє? Чого ти плачеш?

Дівчина плакала й не озивалася, і тоді юнак каже:

– Я знаю, що тебе гнітить. Моя мати загадала, щоб ти звільнила нас від чарів. Не журися, піди й скажи їй, щоб вона скликала усіх тутешніх дівчат. Нехай вони прийдуть сюди із запаленими свічками й тричі обійдуть навколо каміння, але щоб жодна свічка не згасла.

Повернулася Марія додому і все переказала господині. Та скликала всіх довколишніх дівчат і дала кожній – Марії теж – запалену свічку. Пішли вони до каміння, обійшли двічі, а коли обходили втретє, налетів вітер і згасив Маріїну свічку. Згадала вона тоді юнакові слова й скрикнула:

– Ой леле, моя свічка загасла!

І розкрилися три камені, вийшли з них три брати, й молодший сказав Марії:

– Спасибі, що ти заговорила.

Тої ж миті не стало трьох каменів, а юнаки розповіли, що коли вони, полюючи, проходили тут, то перестріли чаклуна, який зачарував їх і перетворив на гвоздики. А звільнити їх від чарів могла людина, яка б спалила ті гвоздики, а потім заговорила б до каміння.

Мати й сини не могли натішитися одне одним, а молодший із братів запитав Марію, чи не згодиться вона стати його дружиною. А що дівчина його теж покохала, то й згодилась. І побралися вони добрим людям на радість.

А служниці більше не допікали Марії, бо вона тепер зробилась їхньою господинею. Повинилися дівчата перед Марією, і вона їм вибачила.