Читати книгу - "Ніколи не сердиться, в’єтнамська казка"

Із одного багатія була дуже гарна дочка. Чимало хлопців мріяли про неї, засилали сватів, але багатій усім відмовляв.

Він часто казав:

– Мені не потрібен зять багатий, у якого повно золота й срібла. Мені потрібен чоловік розумний та кмітливий. Скільки живу на світі, я ще ніколи не сердився. Отже, той хлопець, якому вдасться мене розсердити, стане моїм зятем.

Почувши про таку умову, хлопці – із гір, і з долин – почали приходити до багатія, сподіваючись вибороти гарну дівчину. Та хоч як вони старалися, не могли його розсердити.

Зневірилися хлопці в тому, що багатій здатен сердитись, і облишили свої домагання.

Тільки один хлопець-сирота з сусіднього села не здавався. Він прийшов до багатія проситися в найми. Він і словом не прохопився про те, що хоче одружитися з його дочкою. Багатій найняв хлопця.

Сирота був наймит старанний, будь-яку роботу виконував швидко й гарно. Багатій не міг ним нахвалитися.

Якось хлопець став умовляти багатія піти на полювання. Той дуже любив полювати, та в нього не було мисливського собаки.

От він і каже жартома:

– Що ж то за полювання без хорта чи гончака? Хіба що ти візьмешся бути мені за них!

– А чого ж! – весело мовив хлопець.– Буду вам і за хорта, і за гончака. Ще й як бігатиму за дичиною!

Багатій узяв лук та стріли і подався в ліс. Хлопець біг слідом за ним.

Зайшовши в ліс, багатій почав кидати камінці в гущавину, щоб сполошити звіра, і щоразу свистів «собаці»: мовляв, заганяй! Хлопець кидався в переплутані ліанами кущі, вишукуючи здобич.

Десь під полудень він упіймав і притяг оленя. Багатій зрадів і похвалив «собаку», а потім каже:

– Бери здобич на плечі, неси додому.

– Собаки не носять здобичі на плечах! – відповів наймит.– Самі, господарю, несіть.

Нікуди дітися – мусив багатій завдати здоровенного оленя собі на плечі й нести його до самого дому. А носити важку ношу він не звик. Одразу захекався і змокрів увесь, мов скупаний.

Дома, скинувши оленя додолу, багатій віддихався й звелів наймитові:

– Злупи шкуру і наріж м’яса!

– Таж собаки – ні хорти, ні гончаки – не вміють ні шкуру лупити, ні м’ясо нарізати! Якщо хочете їсти, робіть самі,– відповів хлопець.

Довелося багатієві самому поратися з оленем. Нарізав він м’яса та й каже:

– Тепер звари і насмаж м’яса.

– Ну й дивак же ви, господарю! – відмовляє хлопець.– Де це ви бачили, щоб собака варив та смажив? Хочете їсти, то варіть і смажте самі!

Довелося багатієві, схиливши голову, самому поратись на кухні. А хлопець ліг собі спати.

Коли м’ясо було готове, багатій поклав його на таріль, розставив посуд, потім розбудив наймита й каже:

– Піди принеси городини.

– Та що ви, господарю! Хіба собаки носять городину? Самі йдіть.

Багатій мовчки підвівся, взяв кошика й пішов на город.

А хлопець сів до столу й заходився їсти – і варене, й смажене, й печене. Наївся донесхочу. Тоді перекинув миски на тацю, ліг і знову заснув.

Повернувся багатій з городиною, бачить – посуд на столі перекинутий, а м’яса дуже мало.

– «Собако», де ти? Хто це поїв усе м’ясо і поперекидав посуд? Чом ти не стеріг господареве добро?

– Я сам усе поїв! Старі люди кажуть: собаку наставляй, кицьку навчай. А ви, господарю, не хотіли ні наставляти, ні навчати. От і маєте. Годі вам лаятись, беріть і їжте, що там лишилося на таці.

Багатій мовчки прибрав зі столу, повикидав кістки, сів і став доїдати недоїдки.

Хлопець устав, підійшов до багатія та й каже:

– Шановний! Сьогодні я завдав вам чимало прикрощів. Ви хоч трохи сердитесь на мене?

– Та що ти! – осміхнувся багатій.– Чого б це я на тебе сердився?

Наступного ранку вони знову зібралися на полювання. Цього разу багатій запропонував помінятися ролями: господарем буде наймит, а сам він «собакою». У такий спосіб багатій вирішив поквитатися з хлопцем.

Хлопець свистом підохочував «собаку» шукати дичину. А як побачить непролазні чагарі, так і кине туди камінець і знову свистить «собаці» – мовляв, біжи по здобич!

А «собаці» зовсім не хотілося лізти в колючі зарості...

Тоді хлопець виламав добру палицю і, лаючи «собаку» найдошкульнішими словами, став силоміць заганяти його у зарості. Потім він пускався бігти, і «собака» хоч-не-хоч мчав слідом.

Коли сонце підбилося так високо, що не давало тіні, наймит уполював величезного оленя.

– «Собако», бери здобич на плечі й неси додому!

Хлопець тяжко зітхнув, завдав здобич собі на плечі й поніс.

Вдома він сказав багатієві:

– Допомагай лупити шкуру й нарізати м’ясо.

– Собаки не вміють ні шкуру лупити, ні м’ясо нарізати! – відповів багатій.

Хлопець знову прикинувся, буцімто йому прикро, і став поратися біля оленя сам. Злупив шкуру, нарізав м’яса, поклав у казан та й каже багатієві:

– Підкинь-но дров у вогонь!

– Собаки не вміють підкидати дрова! – зловтішно відповів багатій.

Наймит удавав, що він дуже втомився, й ледве совався по кухні.

Нарешті м’ясо було готове. Хлопець поклав його на таріль, налив юшки,

розставив на столі посуд. А потім узяв ланцюг та й надів багатієві на шию, примовляючи:

– Собаку наставляй, кицьку навчай! Проте не буду я наставляти – посаджу свого собаку на ланцюг та й годі! Ось так! Сиди тут і стережи м’ясо, а я піду по городину!

Багатій спершу думав, що наймит жартує. Аж ні – не жартує!..

Довелося багатієві сидіти на ланцюгу перед столом, на якому так смачно пахтіла смаженя.

Наймит приніс городини, сів до столу і став їсти. Шматки м’яса ковтає, юшкою запиває, городиною хрумає. Кістки кидає «собаці», ще й примовляє:

– Людині – м’ясо, а собаці – кістки. Хіба є що краще для собаки, ніж кістки гризти?

Коли хлопець наївся досхочу, він зняв ланцюг із «собаки». Трохи згодом підійшов до багатія та й питає:

– Шановний, я сьогодні завдав вам прикрощів. Ви на мене не сердитесь?

– Чого б це я на тебе сердивсь? – крізь зуби відповів багатій.– Якщо на тебе сердитись, то тоді треба на всіх.

Хлопець був певен, що після такого знущання багатій неодмінно скипить. Але той мовчав.

Через якийсь час наймит намовив багатія торгувати бавовною. А бавовною тоді торгувати було вигідно, тільки важко було її купити. Але хлопець мав особливий хист торгуватися, тож дешево купив дві великі корзини бавовни. Приніс бавовну багатієві та й каже:

– Ця бавовна біла та хороша. Продайте її тут, у наших місцях, і ви будете мати чималий зиск: вторгуєте вчетверо більше, ніж витратили грошей. А я піду куплю ще. Допоможіть мені, бо дуже я втомився: однесіть бавовну додому самі. Я її щільно натоптав, то глядіть, дорогою не перекиньте корзин, бо назад не покладете.

Багатій дуже зрадів, узяв коромисло на плечі та й подався додому.

Вночі хлопець нишком вліз у корзину і прикрився зверху бавовною.

Вранці багатій встає – аж наймита ніде немає. «Мабуть,– думає,– подався по бавовну».

Він почепив корзину з бавовною на коромисло, взяв його на плечі та й пішов на торг. А корзини важелезні; зігнувся під ними багатій, ледве чвалає.

Раптом він згадав, що забув удома гроші, та й повернув назад.

Прийшовши додому, він поставив корзини, гепнувся біля них – сидить, не здишеться.

Аж тут із корзини як вискочить наймит! Багатій витріщив очі й дивиться на хлопця, а той сміється.

– Вам було важко нести? Втомилися дуже? Пробачте мені! Зате ви тепер добре знатимете, як доводиться тим, хто день у день носить важку ношу.

Багатій розсердився, але опанував себе й спокійно спитав:

– І відколи ж ти сидів у корзині? Виходить, я тягав тебе із самого ранку? Який же ти негідник! Я через тебе мало не сконав з утоми. Отже, ти не ходив по бавовну?

Наймит знову засміявся та й каже:

– Там більше немає бавовни! Треба йти десь-інде.

– То виходить, ти ще вчора брехав мені! – вигукнув багатій.– Я тобі покажу!

Хлопець підійшов до нього та й каже:

– Я завдав вам стільки прикрощів! Ви сердитесь на мене?

– Чого б це я на тебе сердився? – незворушно відказав багатій.

Через кілька днів багатій знову став заохочувати хлопця торгувати бавовною. «Оце вже,– думає,– позбиткуюся з наймита! Знатиме, як мене сердити!»

Хлопець погодився і купив дві корзини чудової бавовни.

Перед тим як вертатися додому, багатій і каже:

– Завтра вранці понесеш бавовну додому. А я затримаюсь. Треба провідати приятеля.

Хлопець здогадався, що багатій хоче щось підстроїти, але виду не подав.

Полягали вони спати. Вночі, коли наймит заснув, багатій вліз у корзину і накрився бавовною.

Вранці хлопець почепив корзини на коромисло й поніс додому.

Дійшов він до вузенької кладки над глибокою ущелиною, на дні якої дзюркотіла річка, і сів відпочити. А коромисло з корзинами повісив на кладку, щоб вони погойдувались. Нехай у багатія душа холоне.

Відпочивши, наймит узяв коромисло, поклав на плечі й пішов неквапом. Раптом він гукнув:

– Гей, дядьку з буйволом! Ви ж бачите, яка вузька кладка! Уступіться

мені з дороги, бо ваш буйвіл зачепить мої корзини і вони впадуть. Провалля тут глибоке. Хіба збереш потім бавовну?

Як почув це багатій – перелякався на смерть. Хотів він вистрибнути з корзини, та, коли завовтузився, корзина відчепилася з коромисла й шубовснула в річку. А течія була швидка, вона закрутила корзину й понесла.

Довгенько борсався багатій, поки нарешті вибрався на берег. А тут і наймит підбіг. Витяг з води корзину з мокрою-мокрісінькою бавовною, поклав на камені.

– Навіщо ви влізли в корзину з бавовною? – каже він багатієві.– А я гадав, що ви в приятеля!

Мовчить багатій, ніби язика проковтнув.

Трохи згодом хлопець знову озивається:

– Ви через мене мало не втопилися. Дуже сердитесь на мене?

– Чого б я на тебе сердився? – відповів багатій.

Наймит порахував на пальцях. Ти ба – він служить у багатія вже понад два роки, а мети так і не досяг!

Проте він усе-таки не здавався.

Поки багатій чистив та мив лемеші – орали вони під рис на залитому водою полі,– наймит побіг уперед. Набрав муляки з поля, поклав серед дороги, накрив брилем.

Коли підійшов багатій, хлопець сказав:

– Я накрив тут брилем пташку небесний вогонь. Кажуть, що в кого є така пташка, в домі у того завжди радість і достаток. Я хочу подарувати її вам.

Багатій простяг руки, та хлопець гукнув:

– Стривайте! Якщо .ви піднімете бриль, пташка злетить. Зробімо краще так: ви тримайте бриль, аби пташка не втекла, а я побіжу додому по сильце. Глядіть же, пильнуйте!

Багатій обома руками став тримати бриль.

Незабаром під’їхали вельможа та його охоронці. Бачать – сидить чоловік серед дороги і ні з місця. Нагримав на нього вельможа, а багатій мовби й не чує: мовчить і з дороги не уступається. Сидить і обома руками щосили притискує до землі бриль.

– Чого це ти сидиш серед дороги, мовби оглух і онімів? – питає вельможа.

– Перепрошую, ваша вельможносте, отут, під брилем, сидить пташка небесний вогонь!

Почувши про пташку небесний вогонь, вельможа і собі присів.

– Продай мені цю пташку! – каже.

– Ось зараз прийде мій наймит. Він принесе сильце, тоді вже пташка не випурхне.

Але вельможі не терпілося:

– Давай я сам її візьму, якщо ти боїшся! А як випурхне, я тобі за неї заплачу!

Вельможа засунув руку під бриль – аж там муляка.

Він як закричить:

– Ах ти старий пень! І ти посмів знущатися з мене?! Та ти знаєш, хто я?

І звелів своїм охоронцям відшмагати багатія різками.

П’ятдесят різок дістав багатій, але вельможі й цього було мало. Він наказав охоронцям накласти багатієві в штани кропиви.

Коли багатія відпустили, він, стогнучи, почвалав додому.

– Ах ти ж негідник! – закричав багатій.– Як же ти посмів так мене дурити?! Через тебе мене побили!

– Стривайте! Я нічого не второпаю! – відповідає наймит.– Ви, мабуть, випустили мою пташку небесний вогонь? Коли так, то платіть мені за неї.

Багатій розшаленів. Він почав так голосно лаятись, що позбігалися люди з усього села.

– А погибелі на тебе немає! Забирайся з мого дому! Ось люди бачать, до чого ти мене довів! Геть звідси, щоб за мить і духу твого тут не було!

Хлопець поглянув на багатія, потім на людей. Перечекав, поки багатій замовкне, і мовив неквапом:

– Шановний, угамуйте свій гнів. Я піду. Але віднині я ваш зять! Я вас розсердив!

– О! Ти справді гідний того, щоб бути моїм зятем! – вигукнув багатій, мовби збудившись од сну.

І він оддав за хлопця заміж свою дочку.