Читати книгу - "Два шахраї, казахська казка"

У сиву давнину жили на світі два шахраї: один гуляв у сирдар’їнських степах, другий – у степах Сари-Арка. Усі в тих краях тільки й говорили про їхні витівки, і не раз їм траплялося слухати розповіді один про одного.

Якось надумалися вони зустрітися сам на сам і позмагатися: хто кмітливіший, хто меткіший.

От помастили вони жиром чоботи, підіткнули поли халатів і вирушили в дорогу. Йшли, йшли і якогось дня зустрілися на караванному шляху біля щойно поставленого мазару. Мов давні знайомі, привіталися вони, обнялися й почали розмову.

– Новини є? – питає сирдар’їнський шахрай.

– Новини є,– відповідає сари-аркинський шахрай,– Бачиш, стоїть новий мазар? Нещодавно поховали в ньому одного відомого бая. Багато худоби, золота він залишив. І все дісталося його пришелепкуватому синові.

Сирдар’їнський шахрай каже:

– Бай не дасть того, що має, а бідняк не повинен ловити гав... Давай видуримо у байського сина сто карбованців і поділимо їх нарівно.

Сари-аркинський шахрай відповідає:

– Масло тобі в рота! Я згоден. Але як це зробити? Шахрай та шахрай – два шахраї, чи довго їм думати? Закусили, так і сяк поміркували й вирішили.

Сирдар’їнський шахрай заліз у мазар і там причаївся, а сари- аркинський обмотав голову зеленою чалмою і під виглядом мандрівного ішана прийшов до аулу померлого бая.

– Дитино моя, – сказав шахрай байському синові,–був час, батько твій позичив у мене сто карбованців і сказав: «Поверну борг, коли забажаєш. Житиму – сам віддам, помру - син віддасть». Мені саме зараз потрібні гроші!.. Виконай же батьків заповіт!

Син бая замало не знепритомнів од такої несподіванки. Адже тому, хто бере, і шести мало, а тому, хто дає, і п’ять багато!

Поміркувавши, він сказав:

– Чим ти мені доведеш, що це правда?

Шахрай сумно похитав головою і відповів:

– Якщо ти не віриш зеленій чалмі, то піди на могилу до батька, може він сам відкриє тобі істину.

З великою тривогою під ступив молодий бай до мазару й, тремтячи від страху, запитав:

– Таточку, чи правду каже ішан у зеленій чалмі, що ти винен йому сто карбованців?

І тут сирдар’їнський шахрай відповідає йому з мазару глухим голосом:

– Правду, правду він каже, синочку мій! Через ці гроші я страшенні муки терплю. Поверни швидше гроші ішанові, дай відпочити мертвим кісткам!

Злякався байський син, побіг додому й, не кажучи жодного слова, віддав шахраєві сто карбованців.

Заховав сари-аркинський шахрай гроші й міркує собі:

«Хай посидить дружок у мазарі, поки не набридне, а я й сам в степу не заблукаю».

Минуло кілька днів. Повернувся сари-аркинський шахрай додому, тайкома закопав гроші під вогнищем і суворо попередив дружину:

– Якщо прийде такий-то і такий-то чоловік, скажи йому, що я захворів і помер. Спробуй його якнайшвидше спровадити, а поки той чоловік житиме у нас, ти щовечора принось мені їжу до байраку. Зрозуміла?

Сирдар’їнський шахрай чекав-чекав товариша в темному мазарі й докумекав, що той його обдурив. От виліз він з могили, обтрусився й сказав:

– Ну, розбійнику, начувайся, я тобі ще покажу, де раки зимують!

І почимчикував він шукати свого товариша. Ішов день, ішов тиждень, місяць. І ось побачив він у степу втікачеву кибитку, відчинив двері, переступив поріг.

Угледівши незнайомого чоловіка, дружина сари-аркинського шахрая заплакала й заголосила:

– Помер мій нещасний чоловік, ось уже три дні, як його поховали. Хто б ти не був, чужинцю, залиш мене на самоті з моїм горем!..

«Даремно ти кусаєш холодне залізо, хазяйко!» – думає сир-дар'їнський шахрай, а вголос каже, обливаючись слізьми:

– Жінко, ти краєш мені серце своїми словами. Помер мій друг, ой, горе, горе! Як я можу обминути дім покійного, не пом’янувши його і не поплакавши? Перед богом клянуся провести тут сорок років, аж поки очі мої не осліпнуть од сліз! –

І, не перестаючи ридати, сунеться на найпочесніше місце.

Минають дні за днями, а сирдар’їнський шахрай живе в чужій кибитці, поминаючи друга його ж бараниною та кумисом.

Згодом помітив він, що хазяйка щовечора зникає кудись з повним мішком. Шахрай крадькома простежив за нею і взнав дорогу до байраку.

Якось хазяйку запросили в гості. Вона пишно вбралася й подалася на цілий день, повернулася аж надвечір. Сирдар’їнський шахрай швиденько переодягнувся в хазяйчину одежу, напхав у мішок всякої їжі і, коли стемніло, спустився в байрак до сари-аркинського шахрая.

Сари-аркинський шахрай накинувся на їжу й, нічого не підозрюючи, запитав:

– Ну як, той крутій ще довго буде у нас?

Змінивши голос, сирдар’їнський шахрай відповів:

– Ой, думаю, що довго. Вдає, наче вбитий твоєю смертю, а сам усе щось шукає, шукає. Напевно, ти щось сховав од нього. Боюсь, коли б він раптом не знайшов.

Сари-аркинський шахрай сміється:

– Не бійся, дурненька, він усе одно нічого не знайде, але про всяк випадок наглядай за вогнищем. Тільки що – біжи негайно до мене. Зрозуміла?

– Гаразд, – каже сирдар’їнський шахрай, а про себе думає: «Ага, ось воно що – під вогнищем!..»

Коли хазяйка прийшла додому, сирдар’їнський шахрай сидів на своєму місці, попиваючи кумис і проливаючи гіркі сльози. Вона похапцем схопила мішок і побігла до чоловіка, чекаючи, що він почне лаяти її за запізнення.

Сари-аркинський шахрай, побачивши дружину, дуже здивувався й запитав:

– Кажи швидше, що скоїлося? Чому ти прибігла вдруге?

Дружина відповіла:

– Що з тобою, любий? Чого це вдруге? Я прийшла сьогодні вперше.

– Ой, що ж я накоїв! – закричав шахрай і, не тямлячи себе, побіг до кибитки.

Але там, де було сховане золото, вже гуляв вітер.

Недарма люди кажуть: «Не хвалися силою – наразишся на сильнішого; не хвалися хитрістю – наразишся на хитрішого».

– Нам то щастить, то не щастить. Але хто впадає у відчай, той тільки сам собі шкодить.

Тут він попрощався з дружиною, сів на безрогого бичка і, підганяючи його сучкуватою палицею, вирушив у сирдар’їнський степ.

У той же час, коли сари-аркинський шахрай їхав степом, розпитуючи в людей дорогу, сирдар’їнський шахрай прийшов додому й наказав дружині, щоб вона негайно оповістила весь аул про його наглу смерть, а сам закутався з головою в саван, витягнувся і став мов неживий. Дружина швиденько зробила все, що він загадав. На голосіння жінки посходилися люди з сусідніх кибиток, погомоніли, пожаліли, потім винесли удаваного покійника в закинутий мазар і приступили до поминального обіду.

Саме тоді й під’їхав до аулу на своєму безрогому бичку сари- аркинський шахрай. Дізнавшись, що це за обід і кого поминають, він одразу про все здогадався: «Е-е-е, знайома пісня», але вдав, буцімто вражений такою несподіваною новиною, і, заридавши, сказав:

– Якщо помер мій друг, помру і я. Нема без нього мені щастя, і життя без нього темне. Про одне прошу, покладіть мене поряд з другом, не розлучайте нас хоч після смерті.

Отак мовивши, він упав на землю, затамував дихання і вдав, що вмер. Поховали його того ж дня і поклали поруч з приятелем.

Ось розбрелися люди, і обидва шахраї залишилися в мазарі віч-на-віч.

– Ассалям алейкум! – тихенько говорить сари-аркинський шахрай.

– Валейкум ассалям,– так само тихенько відповідає сир-дар’їнський шахрай.

– Чи не час нам поділити байські гроші? – питає сари-аркинський шахрай.

– Напевно, час,– відповідає сирдар’їнський шахрай.

І тільки почали вони цю розмову, як раптом на дорозі почувся гомін, і в мазар увалилася ватага розбійників – сорок відчайдушних головорізів.

Усівшись, розбійники почали ділити коштовності. Для тридцяти дев’яти чоловік випало по купі золота, а сороковий мав дістати старий меч. Але ніхто з розбійників не хотів той меч брати. Усі жадібними очима прикипіли до золота. Зчинилася суперечка. Тоді ватажок сказав:

- От дурні, хіба добрий меч не дорожчий од жмені монет? З ним джигіт і своє життя захистить, і багатство добуде. Ось дивіться, як я з одного маху розпанахаю навпіл цих двох покійній!– і він вихопив меч із піхов. У ту ж хвилину обидва шахраї у своїх білих саванах схопилися на ноги й закричали страшними голосами:

– Ах ви, бузувіри, розбійники! Мало вам сліз живих, то ви ще нас, мертвих, турбуєте?! Жахайтеся! Тремтіть!

Що тут скоїлося! Покидавши свої коштовності, один через одного розбійники летіли хто куди: одні під кіньми опинилися, інші – аж в аулі.

А шахраї скинули савани, розділили порівну коштовності й, щиро насміявшись над своїми пригодами, розійшлися по домівках.