Читати книгу - "Ледащо, грузинська казка"

Одна вдова мала ледачого сина. Змалечку звик байдикувати, то й у парубоцтві так.

– Ой, сину,– не раз, було, каже мати,– чи на часі твої пустощі, вже ж ти й доріс і бачиш, що я стара та немічна зробилася.

А тому байдуже, підобідає, як є що, та й гайда в довгої лози по селу.

– Мене саму земля з’їла, то хай, думаю, хоч дитина любенько погуляє, та й викохала сина, що на старості хтозна, чи й шматок хліба подасть. Не гаразд свою дитину судити, та вже мушу,– одно розповідає своє горе сусідам стара вдова.

А ті й радять:

– Ожени сина, може, хоч жінка на добрий розум його наставить.

Оженився парубок, тільки й тепер, окрім як спати та їсти, нічого не знає. Сердешна жінка працює від зорі до зорі, а він тільки їсть та п’є. Не витримала молодиця, плюнула та й геть пішла.

Оженився ледар удруге, аж це стара мати померла. Жінка й каже:

– Чи ти, чоловіче, бога не боїшся. Хоч на діток зглянься, берися до роботи.

Умовляла молодиця, умовляла та й годі сказала.

Коли це приходить раз ледащо із церкви такий уже радий. Дружина й питає:

– Що це тобі причинилося, що аж смієшся, такий радий?

– Ой, сьогодні батюшка такого нарозповідав, що вже знаю, як мені жити!

– А що він там нараяв?

– А те, що цей світ – суєтний, сьогодні живеш, а завтра – вмер. Нема чого тут гризти себе, чи не краще дістатися того світу. Там, у царстві божому, ні багатих немає, ні бідних. І працювати не треба, хочеш – сиди собі, хочеш – лежи. Оце якраз для мене. То я й надумався і самому туди перейти та й вас забрати.

Жінка одразу второпала, що в чоловіка розуму, як на свині вовни, ото й каже, буцім то річ звичайна:

– Нема чого усім, пхатися. Ліпше сам піди та роздивися, що і як, місце вибери гарненьке. А вже як мені уві сні присниться, де ти й що ти, то і я з дітьми туди добудуся.

Сподобалася ледащові ця думка, тільки ж тепер почав думати, як йому дістатися на той світ, адже там самі тільки мертві. Врешті придумав та й каже жінці:

– І я вмру. Не їстиму, не питиму, складу руки, заплющу очі та й уже.

– Славно придумав! – каже та.

Купила домовину, провертіла дірки, щоб можна було дихати, поклала їжі та й умостила туди чоловіка.

Посходилися люди, понесли небіжчика до церкви, а вдова й просить батюшку, аби залишив домовину на ніч у церкві.

Так і зробили, зачинили в церкві двері та й порозходилися по домівках.

Лежить ледачий чоловік горілиць і не ворушиться. Звечоріло, вже й треті півні проспівали, а не йдуть янголи, щоб забрати його до раю.

Аж перед світом загуркотіло на даху. «О,– думає ледащо, – либонь, ідуть». А то жінчин брат здерся по драбині та й гукає:

– Хай вважають усі! Я, всіх янголів голова, божого наказу читатиму. Завтра на небі велику церкву закладатимемо, то хто не має воза й волів, каміння козубцем носитиме. Раненько до роботи виходьте й свою торбу беріть, щоб на шість місяців вистачило. Як хто ледачий та нечемний, того в пекло посилатимемо, у смолі кипіти, на тортури чортівські...

Як зачув це ледачий чоловік, замалим не вмер зі страху та розпуки. Почав серед ночі волати:

– Рятуйте, дайте я якесь діло робитиму, бо тут каміння треба носити.

Почув паламар, прибіг до церкви. Кинулися, хто наспів, до труни, аж небіжчик ожив.

Упали всі на коліна, вдарив на все село дзвін, сповістили жінку. Прибігла та, забрала чоловіка та й наущає дорогою:

– Бач, і там треба робити, а тут же тобі ніхто не загадує каміння носити, берися хоч до легкої роботи.

Слухав, слухав ледацюга та й справді почав до праці прикладатися.

Ото тільки батюшку як де забачить, то десятою дорогою обминає.