Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

– Ви собі цим гірше робите, не мені.

Глибокий вдих. Видих. Якщо йому так кортить, нехай. Адже я знаю правду. Нехай зробить аналіз. І забуде про мене назавжди. І все одно злість на нього переповнює мене до країв. Чому цей псих звалився саме на мою голову?

- У мене теж у минулому багато чорноти було. Але погане треба відпустити та йти далі. Що я й намагаюся робити. А ви самі загрузли у спогадах, і ще мене в це занурюєте. Навіщо? - звів брови на переніссі, стоїть поруч, дивиться так, ніби під одяг проникає. Відчуваю його фізично. У роті пересихає. Дивне тремтіння в тілі. Думки з голови вивітрилися, є лише погляд його темних, бездонних очей.

Один різкий ривок і я опиняюся в його обіймах. Рука хижака лежить на моїй талії. Розгубилася. Не встигла заперечити. Упустила момент. А псих вп'явся мені в губи поцілунком. Один дотик, у мене йде з-під ніг земля. Гострі почуття затьмарюють світ, и я віддаюся їм. Мов тону в сталевому оксамиті його губ і не хочу опинитися на волі. Солодкий полон. Він цілує як завойовник, жорстко, наполегливо, і при цьому все ж таки ніжно. Він ніби точно знає, як і що мені подобається.

Гладить мене по спині. Друга рука у волосся заривається. Його звіряча аура мені передається. Невластиві мені первісні інстинкти прокидаються. На ц. мит втрачаю контроль, волю, є лише його безжальні губи. Ніколи ще не відчувала себе настільки живою.

Мене не хвилює, що ми цілуємось у ресторані. Що на нас дивляться люді. Всерівно. Він затулив собою весь світ.

Стоп! Що я роблю! Таю в обіймах незнайомого чоловіка! Я навіть його імені не знаю. Хочу відсторонитися, перервати це божевілля. А сил не вистачає. Він як джерело кисню, сили, енергії, відчуваю дику потребу в ньому.

Саме ці думки злякали сильніше. Кусаю його за губу. Відштовхую. Щоки палають. У тілі дивна вібрація. У роті його смак. Я вся просочилася запахом звіра.

Ми дивимося один на одного, важко дихаючи. У його темно-карих очах шалений блиск. До мене починає поступово доходити весь жах.

У нього на губі блищить крапля крові. Звір усміхається хижо, спокусливо.

Відхиляюся. Не вірю, що це щойно я витворювала.

- Ви у своєму розумі? Хоча про що я, звісно, ​​ні! - треба щось говорити, щоб усунути цю незручність. – Хто дав вам право?

- Хотів перевірити які вони на смак, - повільно витирає кров із нижньої губи. Дивиться на мене так, що в жар кидає. Тіло ніби прокинулося після довгої сплячки.

– Хто? - Я все ще як під гіпнозом. Погано розумію. У голові солодка патока замість здорових думок.

- Твої губи.

– І які вони? - навіщо я це ляпнула?

Підходить до мене впритул. Роблю крок назад. У стіну упираюся. Нахиляє голову.

- Такі ж, - ледве торкаючись моїх губ.

Вбираю його подих. Це якесь наслання. Безумство. Він поневолює.

Я маю чоловіка. Ваня не заслуговує на подібне! Я зрадниця! Це трохи допомогає.

Відштовхую звірюгу. Підходжу до нашого столика. Залпом випиваю чай. Мені треба будь-яким способом перебити його смак.

- Ви самі себе обманюєте. Сумуєте… за нею… Вигадуєте дурниці. Тільки це не дає вам права... - він виявляється позаду. Хижак продовжує свою гру.

- Невже? А мені здається, тобі сподобалося, - хрипкий голос обвиває тіло, пробирається в таємні куточки душі і витягує на поверхню щось страшне, невідоме мені. Страшне до тремтіння. Мені подібне не властиве.

- Ось саме «здається»! Я розгубилася. Все! - відповідаю різко.

Швидко одягаюсь, беру сумочку і вибігаю з ресторану. Свіже повітря. Ось що мені зараз треба.

- Я підвезу, - звір знову виявляється поруч.

Та що це таке?! Як мені від нього позбутися?!

- Ні! – жалібно та з надривом.

- Так! - Бере мене під руку і веде до машини.

Я слабачка! Мені б заволати! Спробувати вирватися. Покликати на допомогу. Але я не маю сил. Поцілунок перевернув мій світ, мені потрібен час, щоб привести себе в норму.

Садить мене в машину. Пристібає ремінь. Дивлюсь перед собою. Стиснула руками сумочку. Щоки не перестали горіти. Мені соромно... до цього почуття поруч із ним я звикла. А тепер у мені прокинулося щось інше, що мені зовсім не подобається.

Звір сідає на місце водія. Ми мовчимо. І ця тиша тисне на голову. Повітря наелектризоване. Начебто є тільки запах психа, і ні краплі повітря.

- Як вас звати? - запитую, щоб зруйнувати тишу.

Хочу знати його ім'я із двох причин. Одна ганебна. Треба знати, як звуть того з ким я... досі не вірю, що це сталося. А друга – практична.

- Стас, - кидає коротко. Дивиться тільки на дорогу. Пальці обхопили кермо, трохи його погладжують. Ось також кілька хвилин тому він гладив мою спину… Стоп! Про що це я? Хочеться надавати собі по щоках за ці думки.

- А прізвище?

- Хочеш пробити в інеті? – швидкоплинний погляд на мене.

І як він мене так швидко розкусив? Адже реально про це подумала хвилину тому.

- На мою думку, справедливо. Ви копалися в моєму житті, а я дізнаюся хоч щось про те, хто менше ніж за добу перетворив моє життя на низку проблем! Але це неосновна причина! Якщо й надалі мене переслідуватимете, то мені потрібне прізвище, щоб подати на вас заяву в поліцію! - у мені закипає агресія. Вже краще.

- Андрієвський, - знизує плечима. - Може, тебе не додому, а до поліції підкинути? - ідеально окреслена чорна брова, вигинається дугою. Він бавиться. Йому весело!

Стискаю руки в кулаки. Ні. Це востаннє, коли ми бачимося. Все досить!

- Зупиніть тут. Не треба до хати. Мені вистачить головного болю через вас... Стасе, - вимовляю його ім'я як лайку. На його зразок.

На подив виконує моє прохання.

- А ти так і не поїла, - каже несподівано, з якимсь жалем.

До чого тут поїла? Коли в мене всередині все вирує? Як його збагнути. Ні! Мені не треба його розуміти!

- Зникніть з мого життя! - хлопаю дверима.