Читати книгу - "Порох із драконових кісток"

Це був Елоїз Гіппель, найкращий, давній друг батька. Трохи скособочившись, він тягнув в одній руці чималенький пакет, а в іншій — букет різнобарвних айстр. На кожен рух Гіппеля пакет відгукувався тихим дзеленчанням, айстри — шурхотінням.

— Туди, — сказала Марта похмуро.

— То разом підемо. А що, — повторив він, — вас сюди, пане Бударо, яким вітром?.. Якщо не секрет?

— Я тут по роботі, — збрехав Людвіг. — Здійснюю обхід. Ставлю на облік.

— Тут, знаєте, до мене ваші хлопці удень навідувалися. — Гіппель, який завжди нагадував їй доброго незграбного клоуна, раптом посерйознішав, і погляд його змінився, став проникливим і уважним. — Мололи якусь нісенітницю щодо замовлень…

— Це була не нісенітниця, пане Гіппелю, — поспіхом вимовив Людвіг. — І згадане питання не для обговорення отак, просто на сходах.

— Тобто все, що вони заявили?..

— Чиста правда. Бажаєте іще про щось запитати? — Тепер Людвіг опанував себе і говорив звичайним своїм владним тоном. Таким, певно, він шпетив підлеглих і дружину, коли та була жива.

Гіппель стенув плечима:

— Питань до біса. Але якщо вже ви… нехай мені хтось передзвонить. Це ж не так просто вирішити: матеріали необхідні, накази щодо ділянок.

— Все буде, завтра з вами неодмінно зв’яжуться.

Людвіг кивнув Гіппелю, кинув на Марту короткий, дивний погляд і застукав собі каблуками по сходах.

— От чмо, — сказав Гіппель. — Козел у погонах. Якби не вони, — повернувся він до Марти, — давно би уже із ним по-іншому поговорили. Віриш?

Марта кивнула.

Тут і вірити не було у що. Вона знала: якби не погони, Людвіг із Елізою просто не познайомилися б. До її перукарні абихто не ходив.

— Ну а в тебе як успіхи? — запитав, щоб не мовчати, Гіппель. — Бачу, вирішила змінити імідж — тобі пасує. До випускних готуєшся? Я чув, збираєшся до університету вступати?

Марта знову кивнула. Вони йшли сходами плече до плеча, Гіппель дзеленчав пакетом і тримав айстри так, аби не зачепити Марту.

— Все нормально, дякую, — сказала вона. — Готуюся.

— А батько як?

Це було питання. Навіть два — і Марта прокляла себе за те, що про друге подумала лише зараз.

А воно аж напрошувалося.

Що робив Людвіг у їхному під’їзді? Який такий обхід, який облік?

А якщо заходив до них додому — навіщо? Поговорити з батьком? Пристрашити його своїми погонами, корочкою своєю, пістолетом куцим, який він завжди тримав під боком, навіть коли йшов у спальню до Елізи?

Нервово дзенькаючи ключами, Марта нарешті відчинила металеві двері, за ними — другі, і в ніс їй вдарило пороховим гаром. У Стефана-Миколая (точніше, в його батька) була мілкашка, час від часу їм із Чепуруном і Мартою дозволяли постріляти по бляшанках з-під коли, тож запах цей вона би ні з чим не сплутала.

Як була, в туфлях, Марта кинулася до кімнати. Дурепа, казала собі, дурепа, яка ж дурепа! На лавочці сиділа! З думками збиралася! А він… тут…

— Марто, — сказала Еліза. — Куди це ти у взутті? Ми щойно пропилососили.

Вона випірнула із сервантових надр, в одній руці тарілки, в іншій — ваза. Наче знала, що прийде Гіппель із айстрами.

Батька в кімнаті не було, на дивані темніло зім’яте покривало, поряд на столику вигинав шию гадючий глечик. Плескав на протязі тюль, і запах гару вже здавався Марті чимось надуманим, несправжнім. Батько стояв на балконі, спиною до неї, і дивився на подвір’я. Вона б вирішила, що курить, але він ніколи не курив, навіть після війни не почав.

— Марто? — З кухні визирнула тітка Мадлен, татова сестра. — Боже, як ти виросла! І пофарбувалася! А знаєш, тобі личить. Патрику, йди-но поглянь!

До кімнати увійшов чоловік тітки Мадлен — із засуканими рукавами, долоні вологі, брудні, у правій — ніж. Певно, наказали чистити картоплю, подумала Марта й усміхнулася.

Тітка з чоловіком жили в Істомлі, до Ортинська навідувалися нечасто, хоча на свята завжди надсилали привітання і гостинці. Елізу вони загалом схвалювали, викликаючи в Марти подив і образу, втім, були вони людьми незлостивими, простими. Іноді Марта мріяла про те, щоб тітка нікуди не переїжджала, щоби навпаки — дядько переїхав до Ортинська; це було б чудово — бачитися із ними частіше, хай би навіть довелося терпіти їхніх задавак-близнюків.

— То дивлюся, — вимовив басом дядько Патрик, — у вас сьогодні аншлаг. Ви, друзі, щойно із єгерем розминулися, я й не знав, що в Ортинську єгері просто по квартирах ходять, розпитують про здоров’я заробітчан. З іншого боку, воно, може, і правильно: хто ж бо знає, які там, за рікою, умови, раптом інфекція або що… А це вже питання не особистої гігієни, а політичне, коли замислитися…

Тітка Мадлен поглянула на нього виразно й недвозначно, дядько закашлявся, промимрив: «То я картопельку… піду, еге ж?» — і здійснив спритний тактичний маневр, відступивши на попередні позиції.

Із передпокою тим часом вийшов — із айстрами наголо — Гіппель. Він вручив Елізі букет, символічно цьомнув у щічку, тітка Мадлен кинулася прийняти тарілки, ваза перейшла до рук Марти, Еліза із квітами рушила до ванної, а з балкону повернувся батько — і Гіппель стрімко пішов до нього; вони обнялися по-справжньому, як давні друзі.

Здійнявся звичайний у таких випадках гармидер, тітка Мадлен намагалася навести лад, але створювала ще більший хаос, оскільки стіл розсувати було зарано, квіти в кухні тільки заважали, а миску, яку всі кинулися шукати, давно захопив дядько Патрик і тепер заповнював потроху картоплею, переважно чищеною…

Гіппель затягнув батька на балкон і щось там говорив йому, змахуючи своїми незграбними руками. Батько мовчки кивав.

Дзвінок мобільного через весь цей розгардіяш Марта не одразу й почула.

— Відьмо? — запитав у слухавці хрипкий голос. Наче затупленою пилкою шкрябонули по фанері.

— Зараз не можу говорити.

— І не треба, — сказав Губатий. — Ти слухай. Тут намічається дещо. Дещо серйозне, врубаєшся? Я піду гляну. Якщо не брешуть… — Він реготнув (пилка вгризлася у фанеру). — Ти ж хотіла до цієї смердючої столиці? Вступати, еге ж? Ну то не бійся: вистачить і житло винайняти, і покласти кому треба в кишеню. Принаймні рік про це не чухатимешся.

— Жартуєш? — обережно вимовила Марта. З таким собі ледь помітним глузуванням. Мовляв, дурних нема, так я тобі й повірила.

Що там у нього може намічатись? Повний хребет? Неушкоджене крило?

Пилка засмикалася туди-сюди, Марті здалося: ще трохи, і просто у вухо полетять тріски й слина.

— Мені що, більше нема чим розважитись? Чекай, словом. Завтра зможеш, ближче до вечора?

Ближче до вечора — це означало, що доведеться відпрошуватися з Інкубатора. Утім, Штоц їй дозволить, він добрий. І якщо все піде як слід, Марта навіть встигне зробити уроки на середу. Сьогодні їй це навряд чи вдасться, принаймні годину протримають за столом.

— Коли знатимеш?

— Коли знатиму — наберу, — відрубав Губатий. І поклав слухавку — ясна річ, не прощаючись.

Незабаром сіли за стіл. І тут уже Гіппель, позбавивши тітоньку маршальського