Книги Українською Мовою » 💙 Драматургія » Мобільні хвилі буття, Володимир Володимирович Рафєєнко 📚 - Українською

Читати книгу - "Мобільні хвилі буття, Володимир Володимирович Рафєєнко"

223
0
23.11.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мобільні хвилі буття" автора Володимир Володимирович Рафєєнко. Жанр книги: 💙 Драматургія. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 18
Перейти на сторінку:
наяда. Треба йти з Офелією. Пісеньки послухати, рибки зловити.

Олена Володимирівна: Колюсю, скажеш бабі Карпі, зайду до вас за годину.

Сергій (наливає дві чарки): Ніхто не хоче? (випиває одну за одною) Слава Україні. За тебе, Галю.

Степан Григорович: Сьогодні зрання нарахував сто двадцять автівок.

Марія Цвіт: А з нашого кооперативу багато поїхало?

Степан Григорович: Тридцять машин із нашого, з Містечка сорок п’ять, були й інші. Хтось вирвався з Немішаєва, хтось із Бородянки якимось дивом, хтось із селищ поблизу. Їдуть повз, а в мене просто сльози на очі навертаються. Мікроавтобуси з малечею. Всюди написи «Діти». І великі такі білі прапори майорять над машинами. І старі їдуть, і малі. Усі, хто можуть, виїжджають.

Олена Володимирівна: Лотерея. Комусь щастить, а комусь не дуже. Позавчора розстріляли на блокпосту родину з Містечка. Вони, правда, самі, без колони поїхали. Поспішали, мабуть.

Вася Цвіт: Що, з дітьми розстріляли?

Степан Григорович: Троє дорослих і троє дітей. Учора ховали на цвинтарі біля Містечка.

Марія Цвіт: Який же, Боже мій, жах! Навіщо вони це зробили?

Степан Григорович: А хіба хто знає? Щось не сподобалося.

Данило Андрійович: Водій, батько родини цієї, назвав росіян окупантами. Не втримався.

Вася Цвіт: За одне слово розстріляли?

Данило Андрійович: Котре в Бога було, і Бог був Слово.

Олена Володимирівна: За одне чи за два, хтозна. Їм, Васю, взагалі не треба причини.

Степан Григорович: Кращі їдуть. Розумні, притомні, з машинами, з грошима. У Містечку з тероборони майже нікого не залишилося. Більшість нормальних чоловіків поїхала, а ті, що є, ні на що не здатні.

Олена Володимирівна: Сьогодні знайомі розказували, що в Містечку почалися проблеми. Місцева сволота грабує будинки тих, хто виїхав. Алкоголіки, наркомани підняли голови. А хто їм дасть тепер відсіч? На окупованих територіях закону немає.

Марія Цвіт: А поліція?

Олена Володимирівна: І поліції немає. Чи то розбіглася, чи то в Київ подалася. Поки тероборона була, ще був якийсь порядок. А зараз, відчуваю, приходять важкі часи.

Сергій: На найближчий місяць їм вистачить Містечка, а потім і до дач потягнуться.

Степан Григорович: Усе може бути. Але то своя сволота, вона рідна. Хоч убивати не стане. А от росіяни точно скоро зайдуть сюди. Усі села навкруги вже зайняті. І оце справжній жах.

Марія Цвіт: Та що ж таке! Що ж таке з нами не так, Васю?! З Донецька виїхали, думали, тут прилаштуємося й будемо якось жити. Росіяни й сюди дісталися. Знову все наше життя зруйнували. Як же так, Васю, як же так? Чому так?!

Вася Цвіт: Припини, Маріє, будь ласка, прошу тебе.

Марія Цвіт: Так я ж нічого, Васю, просто в голову ніяк не вкладається все, що зараз відбувається.

Вася Цвіт: Дієслівні рими – це поганий знак (обіймає Марію, цілує в голову). Припини, сонце, не треба. Тільки серце своє натрудиш.

Данило Андрійович: Вам з нею, Васю, треба звідсіля їхати.

Вася Цвіт (знервовано): Як їхати? Як і куди?

Олена Володимирівна: Це проблема, справді. Ми нашу онучку з дітьми три доби відправляли.

Марія Цвіт: Так вони поїхали?

Сергій (п’є): Слава Україні. За тебе, Галю.

Олена Володимирівна: Так, слава Богові. Але три доби ходили на дамбу. Там після сьомої ранку збираються в колону машини, що їдуть на російські блокпости й далі, як пощастить, на Рівне.

Степан Григорович: У дні, коли росіяни пропускають через свої блокпости, колона формується до дев’ятої ранку. Інша – по обіді, десь із першої до другої. Після четвертої зазвичай вони вже не пропускають нікого. То ми з нашими виходили до цих колон і просили людей.

Олена Володимирівна: Ніхто не брав. Ніхто. Дивляться, повільно повз тебе проїжджають і не беруть. Навіть у напівпорожні автівки.

Марія Цвіт: Чому?

Степан Григорович: У людей мало пального залишилося. Ніхто не знає, де можна буде заправитися. Кожна зайва людина в салоні – то зайва витрата бензину. А на цих дорогах опинитися вночі з дітьми без пального й без зв’язку – це справді страшно. Тож я нікого не засуджую. Все розумію. Хтось їде, а хтось мусить лишитися.

Данило Андрійович: Хтось гине, а хтось повинен жити далі. Ми нічого не вибираємо в момент вибору. Коли приходить цей момент, виявляється раптом, що цей вибір був зроблений колись давно і, може, навіть не тобою. Тобі залишається тільки прийняти його.

Олена Володимирівна: Урешті-решт, нам пощастило. Знайомі їхали й забрали онуків. Але так, постояти прийшлося.

Степан Григорович: Уже два тижні по дамбі обабіч дороги з самого ранку стоять люди. Є такі, що в інвалідних кріслах. Є зовсім старенькі. Хтось просить дітей з собою забрати. Однаково куди, тільки б вивезти їх кудись із цього пекла. Самі виїхати навіть не сподіваються. Без речей стоять. Зранку й до вечора. Просяться, а їх не беруть.

Олена Володимирівна: Повільно по дамбі машини з білими прапорами їдуть і їдуть. Вітер, сонце, морозно зрання. Жовтий очерет і синє небо над озером. Тримаєш папірець біля грудей, на якому написано, куди хочеш виїхати. А люди в автівках відвертаються, опускають голови, щоб не дивитися тобі в очі.

Степан Григорович: Та таке…

Олена Володимирівна: Учора бачила, як двох дітей років п’яти-семи, хлопчика й дівчинку, мати проводжала.

Марія Цвіт: Хтось підібрав?

Олена Володимирівна: Зупинився якийсь дядько старий із Пилиповичів. Каже: «На Київ їду, можу взяти тільки дітей. Чи є хтось у Києві, щоб їх забрали?». Знайшлися якісь чи то родичі, чи то знайомі. Обмінялися телефонами. Вона дітей поцілувала. Навіть сумку речей зі собою дала. Хлопчик страшенно нервував, а сестра, менша за нього, учепилася й не відпускала, навіть коли сідати в машину треба було. Мати трималася, утішала, заспокоювала, обіцяла, що скоро побачаться. Трималася, допоки їхня автівка не повернула на Нову Греблю на перші російські блокпости. А потім впала на коліна просто на дорогу і стала кричати. Так кричала за дітьми, що знепритомніла.

Данило Андрійович (Васі): Ти Казимирові зателефонуй. Може, він зможе допомогти.

Вася Цвіт: Якому Казимирові?

Данило Андрійович: Ворону й студенту.

Вася Цвіт: Якому ворону?

Данило Андрійович: Припини. Ти його добре знаєш із 2014 року.

Вася Цвіт: Не знаю, про що ти! Не знаю й знати не хочу!

Марія Цвіт: Ти з ким розмовляєш, Васю?

Вася Цвіт підіймається і робить вигляд, що ловить хвилю. Марія Цвіт уважно спостерігає за ним. Данило Андрійович іде поряд з Васею.

Данило Андрійович: Це ж він урятував тебе і твою родину. Він, цей ворон. Пам’ятаєш?

Вася

1 ... 9 10 11 ... 18
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мобільні хвилі буття, Володимир Володимирович Рафєєнко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мобільні хвилі буття, Володимир Володимирович Рафєєнко"