Читати книгу - "Ожеледиця"

— А ти?

— А що я? Пішла і я.

— Так і не бачишся з матір’ю?

— Ну, чому ж? Заходжу до неї, адже вона моя мама. Яка є. Просто не хочу, щоб вона сюди приходила.

— Ти молодець, — похвалив її Лавр. Вилив залишки коньяку в келихи, підійшов до Ліки й присів біля неї на дивані. — Давай, за нас…

— Давай…

Генетиці теж колись відпочити треба

Ранок наступного дня змін у погоді не приніс. За ніч будинки, дерева й дороги притрусило легким сніжком, через який все стало ще гірше. Було досить смішно спостерігати за людьми, яких о сьомій ранку на вулицях було вже чимало. Усі вийшли раніше і поспішали на роботу, та поспішати не виходило — пересуватися можна було тільки дуже повільно. Тому люди дріботіли, човгаючи на півзігнутих ногах до найближчого стовпа, і якщо вдавалося дістатися, радісно обіймали його, ніби це був не стовп, а улюблений друг, якого не зустрічали багато років. Хтось не дотягував і падав, брязкав, ковзав… І всі на чому світ стоїть лаяли ЖЕКи, міськраду і усі служби комунального господарства, які замість того, щоб посипати дороги піском чи чим там належить, додивлялися свої передранкові, найсолодші сни.

Борейко теж лаяв комунальників, хоч усе-таки дістався зупинки без особливих збитків для своїх колін і сідниць. «Ось так і в житті, — думав він. — Намагаєшся йти до мети, робиш крок, ковзаєш і падаєш. Хтось потім долізе на чотирьох до стовпа — і все, хтось примудряється стати на повний зріст і сапом, сапом, а комусь пощастило — так і дошкандибав до зупинки, та ще й допоміг комусь по дорозі. Або, навпаки, підніжку підставив».

Тупаючи, хукаючи і ляскаючи себе по боках, обтрушуючи сніг з пальта, Олександр Іванович увійшов в управління. У кабінеті його вже чекали підлеглі. Десятихвилинна п’ятихвилинка — і всі помчали шукати, збирати інформацію, виконувати, а простіше кажучи, рити. Борейко залишився у кабінеті — чекав свідка. Підняв трубку внутрішнього зв’язку:

— Борейко. Там до мене свідок мав прийти… Що? Був? Пішов? Куди? А-а, ну, як вийде з туалету — відразу до мене…

Минуло хвилин десять, перш ніж почувся боязкий стукіт у двері.

— Можна? — невисокий на зріст субтильний чоловічок просунув голову в кабінет.

— Заходьте, заходьте, Валерію Борисовичу. Ви що, нездорові?

— Та-а-а… Я-а-а, — ніяк не міг зв’язати двох слів відвідувач.

Схоже, книжковий бізнес Шмідта в не дуже надійних руках. Мямля. Чи придурюється?

— Сідайте, — мовив уголос. — Я вас викликав з приводу вбивства вашої зведеної сестри.

— Вбивства? — злякано засовався на стільці молодий Шмідт. — А може, вона сама…

— Як сама?

— Ну, може, голова закрутилася? Посковзнулася, впала на кут стола… Адже він був у крові.

— А звідки ви знаєте, що кут стола був в крові?

— М-м-м…

— Та не мукайте ви, Валерію Борисовичу! Говоріть! Може, це ви її штовхнули? Де ви були в момент убивства?

— Вдома, — занадто швидко відповів Шмідт.

— Так. А тепер чітко й аргументовано скажіть, звідки ви знаєте, що кут стола був у крові, і коли сталося вбивство? Вас же там не було, тож ви в принципі не повинні цього знати. Чи були? Вашу машину бачили від’їжджаючою від будинку, коли з рани убитої ще витікала тепла кров, тож мені здається, що саме час йти за ордером на арешт.

Олександр Іванович побачив, як субтильний молодик вкрився якоюсь зеленуватою блідістю, і на його носі з’явився дрібний піт. «Тютя! Слабенький він для вбивці». Але Борейко вже увійшов у раж і хотів почути з тремтячих губ відповідь. Він продовжив:

— …А якщо до всього цього додати ще й те, що ви абсолютно не пристосовані до праці, і ваш батько подумував передати свій, тобто ваш бізнес у більш надійні руки, то вам саме місце у стрункому ряду підозрюваних у вбивстві.

— Мені тато сказав! — несамовито заволав бідний хлопець. — Я був у нього… Був… Потім він пішов, потім я почув голоси… Потім стукіт… — злякано белькотів Валерій Борисович. — Потім тато прийшов і сказав, щоб я йшов. І я пішов.

— Значить, у той час, коли ви чули крики і шум, вашого батька в кабінеті не було?

— Н-ні, — захитав головою молодий Шмідт. І Борейко побачив, як велика крапля поту поповзла з блідої скроні по щоці, по шиї, за комір…

— І ви не бачили, що відбувалося у холі, коли йшли?

— Н-ні. Я спустився по сходах з батькового кабінету. У нього там веранда типу балкона і сходи. Він сказав, що краще, якщо мене ніхто не буде бачити.

— Значить, ви спустилися, сіли в машину і поїхали?

— Т-так.

— І від’їжджаючи, нікого не бачили?

— Н-ні.

— Не може бути! Ви мали бачити чоловіка, котрий біг до вашого будинку.

Борейко сказав це підсвідомо, інтуїтивно — йому треба було знайти докази вини чи невинуватості Антона Гаєвського. А також убивцю.

— Я не знаю. Наче біг хтось…

— Хто біг? Куди біг?

— Ну, до будинку біг. Схоже, Антон… Але я точно не знаю — темно було, а я поспішав, — молодий чоловік був уже весь мокрий. хоч викручуй.

«Треба відпускати малого, а то його ще інфаркт розіб’є, — пронеслося в голові. — Відповідай тоді за нього».

— Гаразд. Добре. Дякую, Валерію Борисовичу, ви нам дуже допомогли. З міста не виїжджайте. Якщо буде потрібно, ми з вами зв’яжемося.

— Д-дя-кую, — видихнув Валерій Борисович, піднявся й подріботів до виходу, на ходу витираючи спітніле обличчя.

«От так. Здав батька з усіма потрухами. А що? Тепер же він бізнес не відбере».

Борейко перечитував протокол допиту, робив маленькі позначки, та йому якось не вірилося, що батько міг убити дочку. Адже Аліна була його улюбленицею… Хоча йому вже доводилося спостерігати, як політичні амбіції цінувалися дорожче за життя, навіть життя членів сім’ї. Адже брехав Борис Мойсейович. Навіщо? «Може, все-таки Валєрик? Або Марина? Адже теж його діти. Мда. Слизько».

Я вдячний вам довіку

У перший же вільний вечір Антон вирішив зустрітися з Нінель Георгіївною. Давно знав, що бабусі Аліни, на відміну від її матері, він подобався. Коли Аліна вирішила познайомити