Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

— Лиско! — гука Чіпка.

Лиско підведе, нехотя, голову, подивиться на Чіпку — і знову кладе її на ноги, позіхнувши на все горло… Тобто: «Рано, хлопче, ходиш: ще дід спить!»

Сіда Чіпка коло землянки, виймає черствий хліб з торбини, починає снідати. Тим часом люди зганяють овець до царини. І розійдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.

Ось приходить і другий підпасач — Грицько, Чупрунів син, хлопчик однакових з Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків… На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штаненята — саме гноття висить на очкурі — позасукувані аж за коліна.

Грицько — козачий син, сирота. Після смерті батька та матері (вони під холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці — вдові Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв його до себе в поміч коло отари.

Сіда й Грицько коло Чіпки, розв’язує свою торбу, виймає з неї сухарі — чорні, як земля, і снідають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом…

От рипнули двері — показався дід на порозі.

— Уже ви, хлопці, тута?

— Тута.

— А що ж це овець так мало?

— Згонять.

— А ви снідаєте?

— Снідаємо.

— Ну, снідайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!

Іде дід у присінки; набира води кухоль — умивається…

Тим часом — світ, як день, тільки сонце щось забарилося… Закрасивши увесь східень палкорожевим цвітом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло ні одним променем над землею… А земля вже налагодилась його стріти: зелені трави порозправляли свої дрібненькі листочки, повмивалися свіжою ранньою росою. Як дівчина, дожидаючи свого милого, умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманці, й палає, наче в огні, — замирає, довго ждучи, й оживає, не терплячи, — так земля дожидає ясного сонця… і міниться, не дождавшись. Повіне тихий вітрець, — потемніє й насупиться її зелений убір; затихне вітрець — убір заясніє, усміхається…

Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові солом’яний бриль; на плечі, на герлизі, висить торба з хлібом та свита — на случай негоди; у руці — малахай.

— А що, хлопці, будемо рушати! — каже дід.

Хлопці підводяться, ховають у торби своє чорнохлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, натщесерце смакуючи росяною травою… От уже й овець позгонили до гурту.

— А-г-у-у… тю-у-у! — гукнув дід. — Треш-тереш-треш!

Свиснув малахай у руці… Одчиняє Чіпка або Грицько ворота в царині — і тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вівці шляхом у поле… Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом.

Отара суне помалу, викрикує — то «бе-е!», то «ме-е!» — кахикає, як зимою старі баби на печах, коли почнуть прядиво м’яти… А курява, як хмара, слідком за вівцями…

— Агу-тю-у-у! — гукнув дід, ляснувши малахаєм.

— А куди, руда? — кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обніжку. Вівця не слухає Грицькового покрику: біжить швиденько до зеленого моріжку вхопити свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї страшенної пилюги, що до самих печінок добиралася, давила-душила.

Грицько бачить, що за рудою й другі повертають з шляху, — пустився підтюпцем, раз по раз вигукуючи «тереш! тереш!» та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.

Сонечко почало з-за гори випливати — грало, всміхалося… Як легенькі блискавочки, забігали по землі його пароси — і кришталем заіскрила роса по зеленій траві… За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали, та як у забій били; тут вівці бекають, мекають, кахикають… Легенький вітрець подихає — і скрізь розносить тепло раннього літнього ранку… Хороше так, весело!

Чіпка йде з боку отари, похнюпивши голову… Об чім він думає? Що гадає? — Нічого він не думає, не гадає… Він прислухається, що діється у його в серці, в душі… Хоче збагнути — й забуває… все забуває… Йому так гарно, весело; йому так вільно, просторо… Чвала собі помалу. Торбина на плечі, малахай у руці… Байдуже йому!.. Посилає вперед ногу за ногою — не думає: де він, і що він, і як він… Легко трепече його серце; дивні якісь радощі — не то сон, не то дрімота — сповивають його душу…

Догнали отару до становища. Дід свиснув малахаєм — вівці розскочились, розсипались по зеленому полю…

— Отепер, хлопці, спочинемо!

І сідають наші вівчарі втрьох під деревом. Дід виймає шматок хліба та дрібок солі, починає й собі снідати…

Грицько, чи присів, чи ні — вже, дивись — опинився гін за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висвистує…

Чіпка лежить на спині, дивиться в блакитне небо. Небо синє, чисте — ні хмарочки, ні плямочки — глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне в тій синій безодні, як у сивому тумані… тільки думка росте та ширша…

«Що там? — дума Чіпка. — Там, мабуть, гарно так… Ач, як синіє!.. як сонечко сяє!..»

— Діду!

— А що, сину?

— Що там?

— Де?

— У небі!

— Бог…

Задумається Чіпка… Дивиться в небо, — йому так гарно дивитись у його…

— Чи воно, діду, є там люди?

— Де?

— На небі…

— Нема, сину! Там Бог святий, янголи його та душі праведні…

— А хіба хто там був?

— Так кажуть. Батюшка так і в церкві читає.

— А гарно, мабуть, там… Бачте: яке синє, гарне!..

Дід, поснідавши, молився Богу.

— Гарно, сину! — прошептавши молитву, одказав Чіпці. — Гарно!.. Не те, що тут, на землі… Там усе добре, святе… А тут — усе грішне та зле…

Замовк дід. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:

— То ще тільки один Бог милосердний держить нас на світі, а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?… Нікому нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену… вівця, та й годі!.. А ми й її ріжемо, ми їмо її, як вовки голодні… І чого ми тільки не їмо?… А воно то все — гріх! Усе нам оддячиться на тім світі, все… Грішні ми, прокляті душі! Ми не тільки над скотиною знущаємося, — ми й свого брата