Читати книгу - "Битва королів"

Щодо справляння потреб Йорен помилився: це якраз було не найважче — найважче було витримати Ломі Зеленорукого й Пиріжка. Цих сиріт. Когось Йорен забрав з вулиці, наобіцявши, що животи в них завжди будуть повні, а на ногах красуватимуться черевики. Решту він звільнив з ланцюгів. «Варті потрібні добрі люди,— сказав він їм перед від’їздом,— але й ви придастеся».

У темницях Йорен набрав і дорослих чоловіків — злодіїв, браконьєрів, ґвалтівників тощо. Найгіршими були ті троє, що їх він витягнув з чорних камер: вони, либонь, лякали навіть його, тож він тримав їх спутаними по руках і ногах у глибині одного з фургонів, зарікшись, що до самої Стіни вони так і сидітимуть у ланцях. Один був безносий, з діркою в тому місці, де колись стирчав його відтятий ніс; а в потворного опасистого лисаня з гострими зубами й мокрими гнійниками на щоках в очах не зринало нічого людського.

З Королівського Причалу новобранці везли п’ять возів, навантажених припасами для Стіни: шкури й сувої тканини, чавун у чушках, клітку з круками, книжки, папір і чорнило, в’язку кислолисту, глечики з олією, скрині з ліками та прянощами. Фургони тягнули упряжки возовиків, а ще Йорен купив двох рисаків і півдюжини віслюків для хлопців. Арія надала б перевагу коневі, але й віслюк — це краще, ніж їхати на возі.

Чоловіки не звертали на неї уваги, а от із хлопцями їй так не пощастило. Вона була на два роки молодша за наймолодшого сироту, а головне, менша й худіша, і Ломі з Пиріжком вирішили, що вона здебільшого мовчить через страх, дурість або глухоту.

— Тільки гляньте на отой меч у Ковтюха,— одного ранку мовив Ломі, коли вони плелися повз сади та пшеничні поля. До того як його спіймали на злодійстві, він працював підмайстром у фарбаря, тож руки його по лікоть були в зелених плямах. Він не сміявся — ревів, як ті віслюки, що на них вони їхали.— І де такий помийний пацюк, як Ковтюх, хапнув собі меча?

Арія мовчки кусала губу. Вдалині, на чолі валки, вона бачила Йоренів вицвілий чорний плащ, але не збиралася з плачем мчати до старого по допомогу.

— Може, це маленький зброєносець? — втулив Пиріжок. Його мати, до того як померла, була пекаркою, і він цілісінькі дні штовхав по вулицях її візок, вигукуючи: «Пиріжки! Гарячі пиріжки!» — Маленький зброєносець пишного лорда, атож.

— Який з нього зброєносець, глянь на нього! Кажу тобі, меч несправжній. Олов’яний іграшковий мечик, ага.

Арія терпіти не могла, коли вони кпили з Голки.

— Це криця замкової роботи, ти, дурню! — кинула вона, розвертаючись у сідлі й обпікаючи хлопців сердитим поглядом.— Тож ліпше стуліть писки.

Сироти заулюлюкали.

— Де ти тільки взяв отого клинка, Ковтяче? — не припиняв розпитувати Пиріжок.

— Він не Ковтяк, а Ковтюх,— виправив Ломі.— А клинок, певно, крадений.

— Не крадений! — крикнула Арія. Голку їй подарував Джон Сноу. Може, вона й дозволяє хлопцям обзивати її Ковтюхом, але не дозволить вважати Джона злодієм.

— Якщо крадений, то ми можемо його забрати,— сказав Пиріжок.— Усе одно ж він не його. А мені б такий меч придався.

— Ну-бо, відбери його,— під’юджував приятеля Ломі.

Буцнувши віслюка п’ятами, Пиріжок під’їхав ближче.

— Гей, Ковтяче, ану давай меч. Усе одно не вмієш ним махати.

Чуприна в нього була кольору соломи, а згоріле на сонці обличчя лупилося.

«Ще й як умію,— могла б відповісти Арія.— Я вбила хлопця, такого ж товстуна як ти, штрикнула його в живіт, і він помер, і я вб’ю тебе, якщо не відчепишся». Однак вона не наважилася. Йорен не знав про конюшого, і вона боялася й думати, як він учинить, якщо дізнається. Арія була певна, що серед присутніх є й душогубці (оті троє в ланцях так точно), але їх королева не шукає, тож це різні речі.

— Дивіться на нього,— засміявся-заревів Ломі Зеленорукий.— Кажу вам, зараз він зарюмсає. Поплачеш, га, Ковтюше?

Уночі Арія плакала уві сні, бо їй наснився батько. Але зранку, коли вона прокинулася, очі виявилися червоними й сухими, і зараз вона б не змогла зронити ні сльозинки, навіть якби від цього залежало її життя.

— Зараз він штанці обмочить,— кинув Пиріжок.

— Лишіть його,— сказав чорнявий кучматий хлопець, який їхав позаду. Ломі дав йому прізвисько Бугай — за його рогатий шолом, якого він весь час начищав, але ніколи не носив. З Бугая глузувати Ломі не наважувався. Хлопець був старший, та ще й рослявий як на свій вік, широкоплечий, з дужими на вигляд руками.

— Віддай ліпше меча Пиріжку, Арі,— сказав Ломі.— Пиріжок страх як його хоче. Він уже забив одного хлопця до смерті. І з тобою так само вчинить, кажу тобі.

— Я його на землю кинув, та й хвицнув по яйцях, і хвицав, і хвицав, поки він не здох,— вихвалявся Пиріжок.— Потовк його на м’ясо. Яйця в нього луснули й стікали кров’ю, а прутень почорнів. Тож ліпше віддай меча.

Арія витягнула з-за пояса свого тренувального меча.

— Можеш оцей собі взяти,— сказала вона Пиріжку, бо битися їй не хотілося.

— Та це якась палиця! — під’їхав він ближче й потягнувся до руків’я Голки.

Зі свистом дерев’яний меч ляснув віслюка по заду. Ревнувши, віслюк брикнув, скидаючи Пиріжка на землю. А Арія стрибнула з власного коня та штрикнула хлопця, що спробував був звестися, в живіт; зі стогоном Пиріжок знов осів на землю. А тоді вона гепнула його по лицю, і ніс у нього хруснув, як гілка. З ніздрів зацебеніла кров. Пиріжок запхинькав, а Арія розвернулася до Ломі Зеленорукого, який з роззявленим ротом сидів на віслюкові.

— Тобі теж меч потрібен? — гаркнула вона. Ломі, затуливши обличчя руками, заверещав: забирайся!

— Позаду! — крикнув Бугай, і Арія крутнулася. Пиріжок стояв навколішках, тримаючи в кулаці величенький гострий камінь. Арія дозволила йому жбурнути той камінь, але вчасно пригнула голову, і каменюка просвистіла повз. А потім Арія кинулася на