Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

— Закінчуй мерщій, — мовила я Локвудові.

Той важко пихкотів, ламаючи деревину вздовж тріщини в дошках.

Аж тут увесь кабінет сповнився шурхотом: часописи розкривались і перегортались, книжки пересувались, запорошені папері злітали зі своїх стосів, наче зграї птахів. Моя куртка аж прилипла до мене. Вітер вив по кутках кімнати. Але примарне волосся й сукня дівчини залишались нерухомими.

Вона стояла й дивилась на мене — так, ніби це я, а не вона сама виникла з пам’яті й повітря.

Залізні стружки біля моїх черевиків почали пересуватись і перекочуватись.

— Мерщій! — вигукнула я.

— Готово! Іди сюди!

Я обернулась так швидко, як тільки насмілилась: зараз головне було, не перетинаючи лінії зі стружок, віддати йому сітку. Тільки-но я зробила це, як Локвуд востаннє вдарив ломиком — і дошка піддалася. Вона тріснула по всій своїй ширині, біля низу нашого отвору, розірвавшись у двох місцях: цвяхи й дерев’яні шпори відскочили. Ломик ковзнув по заглибині — і несподівано провалився всередину. Локвуд утратив рівновагу, почав валитись набік — і міг опинитися поза нашим колом, якби я не кинулася до нього.

Якусь мить ми стояли, зчепившись і балансуючи на краю стружок.

— Дякую, Люсі, — мовив з усмішкою Локвуд. — Це вже був би кінець.

Я з полегшенням кивнула.

Зламані дошки провалилися всередину, відкривши те, що було в стіні.

Ми знали, що там буде. Знали достеменно, та все одно розгубилися. Це змусило нас обох відсахнутись — не найкращий варіант, коли ти стоїш на самому краєчку, мало не втративши рівновагу. Те, що я менше за все хотіла б побачити, я все-таки побачила — за мить до того, як ми вдвох упали на підлогу: руки стиснуті, ноги переплутались, Локвуд виявився вгорі, а я під ним — і, звичайно ж, за межами залізного півкола.

Проте я побачила все. Все — для того, щоб це видиво закарбувалось у моєму мозку.

У неї було те саме біляве волосся — тільки так укрите кіптем і порохом, так щільно переплутане з павутинням, що важко було розгледіти, де що починається й закінчується. В цілому ж упізнати її було важче: кістки, вишкірені зуби, висохла шкіра — темна й зморщена, як обгоріле дерево. Вона тихенько спочивала в своєму цегляному ліжку — років, мабуть, із п’ятдесят. Клапті гарної літньої сукні вільно висіли на випнутих кістках. Жовтогарячі квіти виблискували з-під серпанку павутиння.

Я впала, вдарившись потилицею об підлогу так, що в очах замерехтіли іскри. Відразу ж на мене звалився всією своєю вагою Локвуд. Усе повітря, що було в моїх легенях, вирвалося в мене з рота.

Аж ось іскри згасли. Думки очистились. Очі розплющились. Я лежала на спині, досі міцно стискаючи в руці срібну сітку. Це добре.

А от рапіру я знову впустила.

Локвуд нарешті скотився з мене. Я теж перевернулася, стала навколішки й поволі випросталась, шукаючи свою зброю.

Що ж я побачила? Звичайно, безладну купу залізних стружок: своїм падінням ми зруйнували лінію. Локвуд теж стояв навколішки, розстібаючи пальто, й марно намагався витягти свою рапіру на повну довжину. А над ним у повітрі мовчки висіла дівчина-привид.

— Локвуде!

Він труснув головою. Застібка його пальта сягала колін, що заважало дістати зброю. Йому бракувало часу.

Привид, оточений потойбічним світлом, знизився. Довгі бліді руки потяглися до обличчя Локвуда.

Я зірвала з ременя каністру й безтямно жбурнула нею в привида. Каністра пролетіла крізь примарну постать і врізалася в стіну. Скляна кришечка розбилась, язички магнієвого полум’я вмить оточили дівчину, що перетворилась на стовп туману. Локвуд відскочив убік; залізні стружки заплутались у його волоссі.

Грецький Вогонь, безперечно, — штучка хороша. Суміш заліза, магнію й солі — відразу три способи подолати вашого Гостя. Розпечене залізо й сіль розітнуть сутність привида, доки запалений магній завдаватиме йому дикого болю. Однак (тут і є хитрість) Грецький Вогонь розгоряється надто швидко — й підпалює не лише Гостя, а й усе довкола. Тому «Посібник Фіттес» радить не користуватися ним у приміщеннях — залежно від контролю над ситуацію.

Наша ж ситуація являла собою кабінет, захаращений паперами, й дуже мстивого духа. Ви могли б назвати таку ситуацією хоч трохи «контрольованою»?

Аж ніяк.

Почулося болісне й люте виття. Вітер у кімнаті, який уже вщух, несподівано повіяв з новою силою. Підпалені папери знялися в повітря й полетіли просто мені в обличчя. Я відбивалась від них, стежачи за їхнім вихором, керованим чиєюсь невидимою волею. Папери ширяли кімнатою, сідаючи на книжки й полиці, на стіл і штори, на клапті шпалер, на висохлі теки й листи, на запорошені сидіння стільців...

Наче зорі в сутінках, спалахували сотні вогників — один за одним, які вмить більшали й заповнювали все довкола.

Локвуд підхопився; його одяг і волосся пахли димом. Відкинувши нарешті пальто, він ухопив рапіру — блиснуло срібло. Його очі втупились у темний куток кімнати. Там, серед вихору паперів, привид повертав собі давнішу подобу.

— Люсі! — Локвуд намагався перекричати виття вітру. — План «Е»! Тримаймося плану «Е»!

План «Е»? Який ще, в біса, план «Е»? У Локвуда було безліч цих планів. Який саме він має на увазі, здогадатися було важко — щомиті спалахували нові стоси часописів, вогонь дедалі дужчав, а вихід у коридор перегородила щільна димова завіса.

— Локвуде! — скрикнула я. — Двері!..

— Нема часу! Я відверну її увагу. А ти берися до Джерела!

То ось який він, план «Е»! Заманити Гостя якнайдалі від місця, де відбуваються вирішальні події! Локвуд уже зухвало і впевнено пробирався крізь димову завісу до примари, що завмерла в чеканні. Іскри кружляли в нього над головою, та він не помічав їх, ідучи вперед з рапірою напоготові. Він здавався беззахисним — і дівчина зненацька кинулась на нього. Локвуд відсахнувся, встигши в останню мить відбити рапірою простягнуту до нього примарну руку. Довге бліде волосся дівчини перемішалося з димом, що обступав їх зусібіч. Локвуд відвертався, нападав, розтинав туманний серпанок. Його зброя від швидких порухів перетворилась на розпливчасту пляму. Під її захистом він перебував у безпеці і відводив привида якнайдалі від димаря й зруйнованої стіни.

Інакше кажучи, в мене з’явився шанс. Я рушила вперед, змагаючись із шаленим вітром. У повітрі було чути майже людський крик. Іскри летіли мені в обличчя, розгоряючись яскравіше, коли я проходила мимо. Гнів вітру дужчав. Та я