Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

— Де ти був? Дженні хвилювалася.

— Але не ти?

Він насупився та з нерозумінням подивився на мене.

— Іди всередину, вона розігріє для тебе вечерю.

Коли я ввійшов у коридор, вийшла Дженні, здавалося, що вона хоче мене обійняти, тож я трохи задовго знімав свої черевики, аби уникнути цього. Я чесно признався, що був у бібліотеці, бо мусив дещо там вияснити.

Лазанья на смак була така як слід, і мені не довелося відповідати на ще якісь запитання. Окрім тих, які я ставив собі сам, звісно. Ким був Іму Йонассон? Хто кермував червоною автівкою? І кому я направду міг довіряти?

Тієї ночі я погано спав, мені снилися кошмари про те, що мене замкнули у темному, безлюдному місці. Про Франкенштейна та зомбі.

— Тож шериф тобі не повірив, навіть коли ти показав йому телефонний довідник, в якому було ім’я Іму Йонассон? — запитала Карен. Ми мали обідню перерву і стояли на пласкому даху головної будівлі школи, поки Карен розгойдувала довгу гнучку вудку вперед-назад, від чого штучна муха на кінці волосіні ніби витанцьовувала в повітрі. Вона тренувалась, аби перемогти свого тата, який уже чотири роки підряд перемагав у місцевих змаганнях із риболовлі на мушку.

— Він не вірить не у те, що ми подзвонили хлопцеві на ім’я Іму Йонассон, — сказав я, дивлячись на мушку, яка, здавалося, зависла у повітрі просто над отвором димаря за десять метрів від нас. — Він не вірить, що телефонна слухавка зжерла Тома.

Ми з Карен піднімалися туди принаймні раз на тиждень, але вона ніколи не говорила, звідки дістала ключі до сходів, що вели на дах, утім казала, що триматиме їх у себе, аж доки шкільний наглядач чи вчителі не здогадаються, що вони в неї. Я не знаю, чому вона обрала для походів на дах саме мене, гадаю, вона вважала, що я був єдиною людиною, яка нікому не розповість і не боїться вляпатися у неприємності.

Я обережно визирнув за жерстяний край вниз на подвір’я, що простягалось у шести поверхах під нами. Дивно, але коли я був там з Карен, то не боявся висоти. Зовсім навпаки, я відчував легке поколювання у шлунку. А ще звідти усі ті срані малі діти здавалися навіть меншими. Я бачив, як Товстун женеться за кимось, хто поцупив його вовняну шапку й тепер закидав її на дуб. Вона зачепилась за гілку високо над ними. Товстун залишився там сам, руки його безпомічно звисали з боків, поки він витріщався на шапку, але сонце било йому в очі, тож він не міг розгледіти мене на даху.

Карен скривилася, дозволивши мушці провалитися в отвір димоходу.

— А вона його справді зжерла?

— Ну, вона радше смоктала, ніж жувала. Як оті комахи, що впорскують щось у жертву, аби розчинити їх у таке собі смузі.

— Фе! — Карен здригнулась, змотуючи волосінь.

— А найгірше полягає в тому, що мені й досі цікаво, що ж то за смузі. Це ж якось збочено? Типу роздумувати, яким був на смак твій друг?

— Ага, — мовила Карен, здуваючи сажу зі своєї мушки та заново ладнаючи її до кінчика вудки. — Це навіть дуже збочено.

Я ліг, склавши руки за головою, та втупився в небо над нами. Маленькі білі хмаринки пропливали у полі мого зору.

— Як думаєш, на що вони схожі? — запитала Карен, відкладаючи вудку та гортаючи зошит, який завжди носила із собою. Вона дістала рожеву шпильку для волосся, яку використовувала як закладку, і почала щось там черкати. Я подумав, що вона щось малює. Якщо тільки не практикується у письменництві. Хай там як, вона ніколи не показувала мені, що було на тих сторінках.

— Ти маєш на увазі хмари? — запитав я.

— Так.

— Вони схожі на хмари.

— Хіба вони в тебе ні з чим не асоціюються?

Я знав, що означає те слово, картинки, які нагадують щось інше. Але на відміну від Карен, я не міг просто говорити таких слів так, ніби то була найприродніша у світі річ. То, мабуть, від всього того читання. Попереднього вечора у тій її книжці Кафки я наштовхнувся на кілька слів, які не зрозумів, до того ж книга була така нудна, що замість неї я почав читати ту, що мала на обкладинці свинячу голову. В ній ішлося про дітей, яким вдалося дістатися до безлюдного острова після авіакатастрофи, вона мені подобалась набагато більше.

— А що ти бачиш? — запитав я.

— Я бачу Чубаку.

— Ти думаєш, що хмари схожі на велику кудлату істоту із «Зоряних війн»?

— Він не істота, він Вукі. То ти його не бачиш? Чи чогось іншого?

— А повинен?

— Може, не повинен, — відказала Карен. — Але так роблять письменники, якщо вірити моєму татові. Вони створюють історії з хмар.

— Тож якщо я бачу лише хмари, письменника з мене не буде?

— Я не знаю. Спробуй щось розгледіти.

Я трохи примружив очі та зосередився. Проблема полягала в тому, що хмаринки у вітряному небі були такі маленькі й нечіткі та рухалися швидше, ніж я міг второпати, на що вони схожі. Продзвенів дзвінок.

— Можемо зробити це на наступній перерві, — сказала Карен, закривши зошит. Ми звелися на ноги, а тоді впевнились, що ніхто нас не бачить, коли проходили крізь двері та спускалися сходами вниз.

— Я хотів попросити про послугу, — мовив я, коли ми