Читати книгу - "Агентство "Шарашка та партнери", Олена Гриб"

– Я тут вийду, – прошепотіла Віта, не в змозі витерпіти його крижаний погляд. – Подихаю свіжим повітрям.

Ніякого відгуку. Незнайомець дивився, непривітно кривлячи губи, і Віта відчула, як наростає роздратування. Так, її мокрі спортивні штани погано поєднуються зі шкіряними сидіннями, вимазана брудом сумочка – тим паче. Але хіба вона сюди просилася? Хіба з власної волі сіла в чужий автомобіль?

– Зіниці нормальні, – задумливо видав водій. – Отже, не під кайфом. Ну тоді…

Він осікся. Витягнув з бардачка пляшку з чудернацькою назвою, відкрутив ковпачок.

– Пий.

– Що це?

– Ліки.

– Які?

– Загальнодоступні. Досить ламатися, допомагає всім.

Віта вловила запах алкоголю і заперечливо хитнула головою.

– Ні, ви не розумієте. Мені не…

У скроні вдарив запізнілий біль. На мить зв’язок із реальністю ослаб, а коли гострі голки зникли, губ торкалося прохолодне скло.

– У мене…

Попутник скористався цим, щоб перевернути пляшку.

Язик обпекло, і Віта закашлялась. Частина коньяку (судячи з кольору) потрапила в горло, частина вихлюпнулася на пальто неохайними плямами.

– Майте совість! – Вона дозволила собі розлютитись. – У мене алергія! Мені не можна спиртне!

Як на зло, в сумочці все перемішалося і тремтячі пальці не могли знайти ніяких таблеток.

– Та йдіть до біса!

– Ти зараз заб’єшся в конвульсіях? – Сусід по салону відсунувся про всяк випадок.

– Ні! Але мені буде погано! У вас нічого немає від алергії?

Біля аптеки він пригальмував без зайвих питань. Притягнув купу всього, проте вивчати десятки інструкцій Віта не схотіла – проковтнула подвійну дозу звичних ліків і понадіялась, що на цей раз пощастить.

– Спасибі, до побачення. – Вона вирішила, що за таблетки платити не треба. – Двері розблокуйте, будь ласка.

– Що, ось так і підеш? – в голосі незнайомця прозвучала незвична жалість.

«Ціліша буду», – Віті теж не хотілось потрапити на вітер у мокрому одязі.

– Все нормально, я живу неподалік, – збрехала вона без вагань.

Господар автомобіля вказав на дзеркало заднього виду.

– Це бридко, – прокоментував побачене.

«І свербить так, що немає сил терпіти. Але хто винен, що багатії не вміють слухати?».

– Це кропивниця, – відповіла Віта, поглянувши на своє відображення. – Через спиртне. Вона скоро пройде. Давайте вже попрощаємося, добре?

– Показуй, куди їхати.

Адресу вона про всяк випадок назвала неправильну. Ситуація з рекламним оголошенням поки не потьмяніла в пам’яті, і ризикувати даремно не хотілося.

– Точно грошей не візьмеш? – почула на прощання.

На угоду з совістю Віта пішла – забрала всі таблетки. Деякі дорогі – жах! Вдома розбереться, які підійдуть, а які можна віддати знайомим.

– Щасливої дороги! – сказала наостанок перше, що спало на думку.

Зрештою, підвозили її нечасто, і вона й гадки не мала, що прийнято говорити в таких випадках.