Читати книгу - "Альпійська балада"

— Марш-марш куди? — починаючи дратуватись, озвався він і махнув у різних напрямках рукою. — Туди чи туди? Куди бігла?

— О, остфронт! Рус фронт бєжаль.

Іван здивовано глянув на дівчину.

— Сі, сі,[16] — підтвердила вона, бачачи його недовіру. — Синьйорина карашо тедескі пуф-пуф.

Іван, спохмурнівши, задивився на сяюче, жваве і занадто, на його думку, гарне личко: чи не жартує вона? Але дівчина, певно, не жартувала — висловила свій намір і тепер, чекаючи, що він скаже, великими бездонними очима дивилася на хлопця.

— Дурниці мелеш, — сказав він, закутуючись полами куртки.

— Вас? Что єст мелєш? Русо будіт учіт синьйорина рускі шпрехен?

— Побачимо.

— Побачіїм єст карашо. Согласіє, сі? — жартівливо допитувалася вона. Але він не відповів їй на це, а знову мерзлякувато затремтів, відчувши на спині прохолодну вологість куртки, і глянув на недоречні кружечки-мішені на грудях — таки треба було подбати про одяг, у цій смугастій одежі не дуже розгуляєшся. І він, підчепивши нігтями шов, з тріскотом одірвав на куртці нашивку і номер. Дівчина за його прикладом одразу ж заходилася віддирати свої. Але нігті її тендітних пальців були дуже делікатні, а нитки занадто міцні, щоб легко піддатися. Тоді вона підступила до нього і, по-дитячому відкопиливши нижню пухкеньку губку, ворухнула плечем.

— Дай!

— Не "дай", а "на", — сказав Іван і спроквола повернувся до неї.

Помітивши гострі бугорки під її мокрою курткою, він спохмурнів і стулив губи. Дівчина, зауваживши це, відтягнула тканину від тіла. Після короткого вагання він ухопив ріжок нашивки і сильно рвонув. Щоб не лишити сліду, зібгав усе разом і засунув у щілину під камінь.

— Граціє, спасібо.

— Ти де вчилася російської мови? — спитав Іван.

— Італія. Рома учіль. Лягєр руска синьйорина Маруся учіль. Карашо руска шпрехен я?

— Карашо, — неохоче погодився він.

— Понімаль, очєн лючше карашо, — похвалилась вона, і Йван в душі усміхнувся з її наївності. Однак зараз він думав про інше.

— До Трієста підемо. Знаєш, де Трієст?

— О, Трієсто! Італія, — жваво озвалася вона.

— Знаю, що Італія. А де Трієст, у якій стороні?

Вона глянула в один бік, у другий і впевнено показала рукою туди, звідки піднімалося над горами ще невидиме сонце.

— Туда дорога Трієсто.

"Дорога!" — невесело подумав Іван. Нічогенька собі дорога — через гірський масив Альпів, через ущелини й ріки, а найголовніше — через густонаселені долини та багатолюдні автостради, — не близький світ до цього партизанського Трієста, про який він чимало наслухався у таборі. Але вибір у них був скромний, і коли пощастило вже вирватися з пекла, то безглуздо було б дати себе повісити під барабанний бій на чорній мотузці.

Тому треба було йти, повзти, бігти! Не розкисати, зібрати всю силу, все уміння, всі здібності, перейти головний хребет, знайти партизанів — югославських, італійських, — тільки б стати до лав, узяти зброю. Така його мрія, в цьому висока справедливість його долі та винагорода за всі поневіряння і ганьбу, яких він зазнав за рік полону.

У сирій похмурій ущелині було холодно, задубіле за ніч тіло проймали дрижаки, хотілося чимдуж до тепла, на сонце.

Знайшовши більш-менш придатне місце на схилі, вони рушили поміж камінням угору. Вперше з часу їхньої зустрічі попереду лізла дівчина, Іван, трохи відставши, продирався слідом, і це було схоже на згоду, перший прояв довір’я між ними.

Схил тут був досить крутий, колодки зісковзували й спадали з її ніг. На середині схилу дівчина скинула їх, узяла в одну руку й, хапаючись другою за колючі, тверді, мов дріт, стебла якоїсь трави, в’юнко, мов ящірка, стрибала з каменя на камінь.

— Русо, — не спиняючись, озвалася вона. — Ти єст офіцір?

— Ніякий я не офіцер. Полонений.

— Польонні, польонні. Я понімаль. Кто до война біль?

Іван завагався з відповіддю; те, що вона почала випитувати, хлопцеві не сподобалось, і він похмуро відповів:

— Колгоспник.

— Что такой кольгоспнік?

— Не розумієш, а питаєш… — непривітно докорив Іван. — Ну, ніби бауер, фарштей?

— А, понімаль: ляндвірніафт?[17]

— От, от. Колгоспник.

— О, я очєн люблю кольгосп! — раптом жваво загомоніла вона. — Кольгосп карашо. Ляворарє[18] компанія. Отдіх — компанія. Тутто,[19] — компанія. Карашо компанія. Русо кольгосп карашо економіко, правільно я понімаль? — спитала вона й озирнулась.

Іван не встиг відповісти — зрушене її ногами, вниз покотилося каміння, земля, жорства. Він ледве встиг одскочити вбік. Вона вгорі засміялась і боком припала до схилу, Іван сердито шикнув:

— Тихше ти!

Дівчина знову схаменулась, затулила рота рукою й оглянулася.

— Пардон.

— Пардон, пардон! Тихо треба. Чого ти регочеш?

Її безтурботність злила хлопця, мабуть, він прикрикнув занадто різко, бо вона стрельнула бровами й стиснула губи.

— Мой ім’я єст Джулія. Синьйорина Джулія, — раптом сказала вона.

Іван суворо окинув її поглядом і мовив собі нишком: "То й що? Синьйорина!" Йому байдуже, особливо панькатися з нею він не збирався. А Джулія, мабуть, образилась, бо змовклу й чимдуж полізла вгору. Та Іван не дуже квапився. Низько пригинаючись, він широко ступав болючими від учорашнього переходу пальцями по гострому холодному камінню, спідлоба кидав блискавичні погляди на її моторну смугасту постать і думав: хто вона? Розпещена європейська "гурен", як їх називають німці, чи безпритульна мандрівниця гомінливих італійських міст, безжурний метелик з покаліченим війною життям? Це найбільш імовірно, раз у Джулії така пустотлива і ласа на пригоди вдача. Щоправда, нашивка на ній була червона, політична, та й дівчина